НІКОЛИ НЕ ЗАБУДЕМО… НІКОЛИ НЕ ПРОБАЧИМО 1932-1933 – РОКИ СТРАШНОГО ГОЛОДОМОРУ
Сидить стара бабуся у садочку,
І сонце гріє лагідно її.
Онуки поряд граються в пісочку,
Порозкидали іграшки свої.
Онука плаче: – Бабцю, в мене горе,
Сашко мою фортецю потоптав,–
Горохом сльози ллються, ціле море,
– І ще у ляльки ручку відірвав.
Онуків мирить і до себе горне,
Стирає сльози зморщена рука.
– Не плачте, дітки, бо хіба ж це горе...
А справжнє горе хай від вас втіка!
І спогад вдарив, наче біль жорстокий,
І стік сльозою по її щоці.
Згадалися страшні тридцяті роки...
Опухлі діти... Голод... І мерці...
Ніна Виноградська
Їм не потрібно було ні цукерок, ні іграшок, нічого… Їм хоча б невеличку скибочку хліба, хоч би четвертинку, черствий сухарик, маленьку крихту... Щоб не пухнути з голоду, щоб не збожеволіти від нього, як збожеволіла сусідка й зварила власне немовля… Щоб врятувати хоча б найрідніших – щойно народжену сестичку, котрій не під силу навіть плакати; братика, що геть спух і більше не говорить; матусю, яка не відкриває вже очей… Але їм не дали ані найменшого шансу на життя, безжально відбирали останні крихти хліба, наче тварин скидали ще живими у спільні могили …
«Боже, врятуй мою Маму!
Мамо! Матусю! Рідненька!
Не покинь мене, моя ненька!
Не лети ти до синього неба,
Бо для доні тобі жити треба.
Твоя донечка їстоньки хоче.
Ось і мишка про жито шепоче...
Хоч не хліба мені, а зернинку знайти,
І до тебе тоді були б сили дійти.
Це зернятко тобі я усе б віддала,
Аби тільки, Матусю, була ти жива!
Боженька! Чуєш? Врятуй мою Маму!
Братика й тата вже кинули в яму.
Від голоду вмерло все наше село.
А людей тут багато-багато жило!..
Залишились тілько я і Матуся.
Тож до тебе, Єдиного, я зараз молюся!»
Т. А. Гончар
24 листопада для України – жалобний день. День, що є нестерпно болючим для кожного з нас, адже не так давно, навіть не століття тому, лишень 79 років тому, Україну охопила непоправна біда – страшний Голодомор.
Страждання голодних дідів і прадідів доносяться й сьогодні до наших сердець, що аж здригаються від спогадів тих, хто пережив страшні часи: «На світі весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються, сидять на дворах, на дорогах. Ноги тонюсінькі, складені калачиком, великий живіт між ними, голова велика, похилена лицем до землі, лиця майже немає. Сидить дитина і чогось гойдається всім тілом: назад – вперед, назад – вперед, скільки сидить, стільки й гойдається. І безконечна одна «пісня» напівголосом: їсти, їсти, їсти… Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так, у простір, у світ – їсти, їсти, їсти…» (зі спогадів Кучерук Анастасії із села Судачівка Чуднівського району на Житомирщині).
«Цей голод зробила влада, – згадує Смілик Ніна Архипівна, жителька села Зелене Хмельницької області. – У нас сім’я була з 18 душ. Забрали у нас корівку – останню надію. Мама голосила, цілувала руки, падала на коліна, благала, що в мене ж дітки опухлі, хочуть їсти. Відпихнули маму і повели корову. Померли з голоду два мої менші братики».
Мало знайдеться в світовій історії таких трагедій, як Голодомор 1932–33 рр. на Україні. Він став для нас національною катастрофою, адже за один рік загинула п’ята частина сільського населення України. Селян, які з давніх часів займались хліборобством, які годували всю Європу, які знали ціну хлібу й шанували його так, як не вміють шануюти у будь-якій іншій країні світу. «Хліб усьому голова», «Буде хліб – буде й до хліба». Хліб для українських селян завжди був святим, – символом, який головував на родинах, хрестинах, весіллях та проводах. Жодне Різдво не обходилось без дідуха – пшеничного снопа на покуті. І тут забрали все! До останньої крихти! Вивозили тоннами хліб в інші країни, поки своя пухла з голоду….
В актах про смерть у графі «причина смерті» писали «українець»… Штучний голод забрав стільки життів, скільки могла би помістити в собі ще одна – невелика окрема країна на карті Європи. У цей рік на долю народу з найродючішою і найблагодатнішою землею припав такий голод, якого не було зафіксовано у всьому світі.
Як сталося, що без стихії, без засухи, без війни в самому центрі цивілізованої Європи – Україні, яка незадовго пере д цим була житницею континенту, годувальницею всього Радянського Союзу, небачений голод забрав мільйони людей у могилу?! Що це було?! Протягом десятиліть ці питання тривожили не тільки нас, українців, а й усю світову громадськість.
Нині ми знаємо, як це сталося, знаємо, як це було. Посланці Комуністичної партії забирали у селян все до останньої крихточки хліба, до останньої зернини, навіть підгнилої картоплини. Це була безкровна, людоморська війна тоталітарної системи проти українського народу. Війна задля того, щоб підірвати коріння волелюбної нації, яка завжди не терпіла, а боролась, не мовчала, а повставала... проти колективізації, проти розкуркулення, проти грабування державою нажитого непосильною працею, кров’ю, потом, слізьми. Війна, щоб зруйнувати віковічні основи народної моралі, ідеалів, рідної мови, традицій; витруїти в серцях людські цінності. А натомість посіяти страх, жорстокість, підозрілість і духовну неміч… Мільйони зморених голодом дітей України – ось наслідки цієї війни. Безліч українських сіл і хуторів, які зникли з лиця землі, мільйони українських селян, яких буквально ув’язнювали в селах і які в муках гинули… Вперше за всю історію цих родючих, благодатних земель люди були доведені до того, що божеволіли і навіть їли власних дітей. Людиноненависницький сталінський режим голодом вирішив поставити український народ на коліна, змусити його підкоритись та будувати «комунізм».
Йшли в могилу найкращі, несли найкоштовніше, що є в нації – гени розуму, здоров’я, фізичної та духовної досконалості, милосердя, справедливості, людяності й відваги, всіх людських чеснот і талантів. Багато хто не зміг залишити після себе цієї генетичної пам’яті, яка навіки залягла у спільній могилі, без труни і без молитви… Пам’ять людей про Голодомор каралась смертю. Важко було мовчати, але мовчали. На роки, на десятиліття… І це страшне мовчання стирало з пам’яті мільйони життів українців. Для поневолення людини достатньо забрати в неї пам’ять про минуле, щоб позбавити її майбутнього.
Сьогодні заговорили вуста свідків тієї трагедії. Сьогодні, коли від початку Голодомору минуло десятки років, ми не маємо права забувати слова правди. Бо ці слова мають не тільки нагадати про безвинно замучених людей, а й застерегти від повторення страшних помилок. У 2006 році Верховна Рада України, а за нею ще 24 країни світу офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу. Відродження України можливе тільки тоді, коли народ поверне свою історичну пам’ять.
Скільки б не минуло років, не можна забувати про тих, хто помер тоді, але й зараз теж не можна бути байдужими. Адже і сьогодні є люди, що страждають від голоду, хвороб та негараздів, і вони можуть бути зовсім поруч. Щоб ті, хто помер у страшні часи Голодомору, не дивились на нас з небес зі смутком та соромом, ми мусимо бути й сьогодні Людьми. Ділитись хлібом, якого вдосталь у наших домівках, із тими, хто рахує останні копійчини. Можливо, невеличка його скибка та рука допомоги для когось стануть рятівною і сьогодні.
Ти кажеш, не було голодомору?
І не було голодного села?
А бачив ти в селі пусту комору,
З якої зерно вимели до тла?
Як навіть марево виймали з печі
І забирали прямо із горшків,
Окрайці виривали з рук малечі,
Із торбинок нужденних стариків?
Ти скажеш, не було голодомору?
Чого ж тоді, як був і урожай,
Усе суціль викачували з двору, -
Греби, нічого людям не лишай!
Я бачив сам у ту зловісну пору
І пухлих, і померлих на шляхах.
І досі ще стоять мені в очах…
А кажеш – не було голодомору?
Д. Білоус
У нас, українців, є традиція – коли людина помирає, запалюють свічку, щоб душа летіла при світлі. У 1933-му померлим ніхто не світив свічки… То ж у ці пам’ятні дні запалімо свічки пам’яті на підвіконнях своїх осель і згадаймо ту неймовірну ціну, яку заплатив наш народ за право жити!
Марія КУЛИК
