Козацький похід святими місцями

Відзначити Покрову Пресвятої Богородиці козацьким «походом» історичними місцями, хай і одноденним, хай і на сучасному автомобілі – ідея чудова. А належить вона отаману «Броварської Січі» МГО «Козацтво Запорозьке» генерал-осавулу Василю Мишку.

Отже, попереду нас чекали овіяні легендами Густинський монастир, Соколиний хутір, створений відомим козаком, відроджувачем козацьких традицій, Миколою Черепом і Качанівка.

Отаман – людина з позитивним мисленням, жодної позірності, від природи наділений талантом гуртувати навколо себе людей. Все робить статечно, обдумано, але не зволікаючи. Тому в нього завжди все по плану. Мабуть, тому він успішний підприємець. Маючи неабиякий життєвий досвід, ніколи не панікує. А ще в ньому відчувається вроджена повага до людей. До нього горнуться діти і підлітки. Він їх виховує в козацькому дусі та допомагає, чим може, не чекаючи подяки.

Отже, отаман Василь Мишко зі своїм джурою Назарієм Семенюком, сотником Олександром Семенюком, козаками Віктором Дудкою, Романом Сахном та із фотокореспондентом видання «Гетьман» вирушили в дорогу. Перед цим, як і належить, поклали квіти до козацького Хреста, що на території Броварської Січі, помолилися Богу і Матері Божій Пресвятій Богородиці, попросили здоров’я для всього козацтва та Верховного отамана України та Діаспори, Гетьмана козацтва Запорозького, маршала козацтва Дмитра Сагайдака – і вирушили в дорогу.

Густинський монастир

Початки Густинського монастиря сягають 1600 року. Засновником його був ченець Йоасаф, який разом з ієромонахом Афанасієм прийшов з Афонської гори і з благословення настоятеля Києво-Печерської лаври Єлісея оселився тут для усамітнення. Для облаштування монастиря Йоасаф уподобав землі князів Вишневецьких по течії річки Удай, де зі своїми учнями оселився на острові, що заріс густим віковим лісом, звідки і пішла назва монастиря — Густиня

Серед засновників монастиря було чимало козаків, які, передчуваючи близьку смерть, йшли у ченці — але смерть відступала, ченці жили ще довго, розповідаючи про цілюще повітря і «живу воду» з підземних ключів.

Відразу на острів почали прибувати люди з усіх усюд заради монашого житія і спасіння. Місцеве населення допомагало монахам харчовими запасами, грошима, будівельним матеріалом. Завдяки цьому в 1614 році була споруджена мала дерев’яна церква на честь Пресвятої Живоначальної Трійці (Троїцька церква). Так виник монастир, ігуменом вибрали старця Йоасафа. В допомогу собі з керування Густинським монастирем Йоасаф обрав Ісаю Копинського, ігумена і настоятеля Антонієвих печер при Києво-Печерській лаврі.

Оглянувши і схваливши обране для монастиря місце, Ісая виклопотав у православного князя Михайла Корибута Вишневецького, у володінні якого перебував тоді острів, право на володіння ним. В 1615 році Михайло Вишневецький дає монастирю грамоту на володіння островом Густинь, навколишніх лісів, лук та орних земель. Після її отримання монастир забезпечив своє подальше існування, тож Ісая приступив до його розбудови.

У 1620 році, в часі повернення із Москви через Україну, Густинський монастир на запрошення гетьмана Петра Сагайдачного відвідав єрусалимський патріарх Феофан. У Києві патріарх, на прохання гетьмана і згідно зі своїм виключним правом, висвятив Київського митрополита Іова Борецького та ще п’ятьох єпископів. Так було відновлено вищу ієрархію Української Православної Церкви. В числі нових єпископів був і фундатор монастирів на Прилуччині, а тоді ігумен Києво-Братського монастиря Ісая Копинський. Його висвятили єпископом у Перемишль, але через гоніння та переслідування Ісая змушений був повернутися до Києва. Святитель продовжував опікуватись православними монастирями в Україні, а згодом і зовсім перебрався знову до Густині. Ісая Копинський ще при житті першого ігумена Йоасафа (починаючи десь з 1615 року) протягом двох десятиліть управляв Густинським монастирем, а всі настоятелі в ті роки фактично були його намісниками.

У 1624 році Святитель переніс із Густині до Ладана Троїцьку церкву, а на її місці побудував нову, набагато більшу й красивішу. Як записав густинський літописець: «…создаша зело красну» церкву. Тоді ж були побудовані келії для братії й трапезна з церквою Успіння Богородиці. Пожежі, які були в 1625 та 1636 роках, знищили майже всі будівлі. В 1636 році монастир згорів до тла, «со всією окрасою і ліпотою». Згарище було настільки жахливим, що ченці вирішили відбудувати монастир на новому місці, біля гаті, що вела через Удай до Роменського шляху. Лише за два роки (1636—1637) вдалося побудувати Успенську церкву з трапезною, братські келії, перенести стару дзвіницю, обгородити монастир і обкопати його ровом.

У цей час за підтримку лівобережними монастирями народних повстань проти шляхти Ярема Вишневецький почав карати не тільки козаків і посполитих, але й ченців. Ігумен Василій із братією Густинського монастиря, не чекаючи своєї черги та прихопивши все найцінніше, втік до Путивля, «в чужую землю Московськую», як записав літописець. У 1639 році монастир відвідав митрополит Петро Могила і привіз із собою нового ігумена з Лаври Іллю Торського. Митрополит Могила встановлює хрест на місці, де має бути нова церква. Він назначив нового ігумена та наказав збудувати нову велику церкву. На будівництво нової церкви у 1641 році ігумен випросив значну допомогу від молдавського господаря Василія та від московського царя Михайла Федоровича. За п’ять років монастир був відновлений, побудована небаченої краси Троїцька церква. В 1641 році вона була закладена, а в 1644 році – побудована та посвячена як церква Святої Трійці.

Густинський літопис розповідає, що Троїцька церква стоїть на тілах трьох мучеників. З літопису дізнаємося і про трагедію, яка розігралася у 1640 році. Татарська орда з Криму дійшла під самий Київ і лише там, одержавши грізну відсіч, пронеслася назад до Перекопу, люто випалюючи на своєму шляху козацькі села й хутори. Дуже постраждала й Прилуччина. Коли все вгамувалося, через три дні, подорожні поблизу монастиря натрапили на порізаних дітей, кинутих на роздоріжжі й доправили до монастиря. Ігумена Іллі на той час не було, а хтось із монахів розпорядився поховати дітей у старій келії. А потім про це й зовсім забули, і навіть отцю-ігумену не доповіли. Якось отець Ілля уві сні побачив трьох діток, які молилися перед Всевишнім, прохаючи милості Божої Густинській обителі та її братії. Ігумен розповів про це братії, тоді ж хтось і згадав про поховання, їх розкопали, знайшовши тіла мучеників-немовлят нетлінними і, поклавши до гробниці-раки, урочисто поховали посеред монастиря, де розпочалося будівництво нової церкви. І саме над могилою спорудили вівтар на честь Святої Трійці.

У 1648 році монастир зруйновали повстанці, але Богдан Хмельницький взяв цю обитель під свою «протекцію й оборону» та забезпечив її земельні володіння, що ствердила також своїмуніверсалом 1655 року гетьманова дружина Ганна Золотаренко. У 1654 році, їдучи з Києва до Москви, Густиню відвідав антіохійський патріарх Макарій із сином Павлом Алеппським, який залишив чудовий опис монастиря. Особливо високоповажних арабських мандрівників вразила краса іконостасу Троїцької церкви. Пожежа 1671 року знищила Троїцьку церкву, дзвіницю, келії та побутові будівлі. Залишилися тільки Успенська трапезна церква, церква Петра і Павла. Відновлення почалося з ігуменського, або Варваринського корпусу з келіями, брамою й дзвіницею. До 1672 року зведено нові будівлі замість знищених, а в 1674—1676 роках на кошти гетьмана Івана Самойловича було розпочато будівництво нової великої кам’яної п’ятиглавої Троіцької церкви, яка існує і понині.

23 травня 1675 року Троїцька церква була освячена архієпископом Чернігівським Лазарем Барановичем. У 1670—1680 роках монастиреві всіляко допомагали і про нього опікувалися гетьмани Іван Самойлович та Іван Мазепа, прилуцький полковник Лазар Горленко, а в 1690-х роках – його син, теж прилуцький полковник Дмитро Лазарович Горленко. На цей час припадає найбільший розквіт Густині. Монастир прикрашається новими монументальними спорудами, збагачується новими володіннями. За кошти полковника Дмитра Горленка звели високі цегляні мури навколо монастиря, побудували кам’яні надбрамні церкви — Миколаївську із заходу й Петропавлівську зі сходу. Наприкінці XVII століття полковник Дмитро Горленко, щоб надійно захистити монастир, побудував навколо нього грандіозні мури з брамами й баштами. Були вони з двоярусними аркадами, внутрішніми проходами всередині стіни і з вузькими бійницями. Це була унікальна архітектурна пам’ятка.

У 1734 році східну частину мурів, яка виходила до Удаю, перебудували, нові стіни декорували з внутрішнього боку фігурними арками. Значна перебудова стін відбулася у 1754—1756 роках, загальна довжина їх сягала 558 метрів. Реставрацію їх провели і в 1850-х роках. Нині фортечні мури втрачені майже повністю, їх будують заново. Крім Самойловича, й інші гетьмани, а також козацька старшина дарувала монастирю землі, села та хутори. В середині XVIII століття монастирю належало більше трьох тисяч десятин в Чернігівській губернії та більше трьох тисяч душ селян. Багатством монастир поступався лише Києво-Печерській лаврі. Гетьман Мазепа збудував кам’яну церкву Успіння Богородиці.

В кінці XVIII століття цей монастир був одним із найбагатших в Україні, але 1786 року російський уряд секуляризував його володіння. Катерина II указом 1786 року перевела монастир до розряду «позаштатних», а потім і зовсім ліквідувала. Після затвердження штатів для монастирів в 1793році Густинський монастир був закритий. Більш ніж 50 років він простояв недіючим, огорожа, будівлі, церкви було пошкоджено, напівзруйновано.

Відновлення почалося в 1841 році зі збору коштів серед населення Полтавщини, до якого і звернувся Гедеон із відозвою. У 1843 році вийшов указ Синоду про присвоєння монастиреві 3-го класу, а ще через півроку — 15 травня 1844 року, на храмове свято, в день Святої Трійці відбулося урочисте відкриття монастиря. Але з відбудовою не поспішали. Тоді ж, у 1844 році, настоятелем у Густиню Синод призначив колишнього архімандрита одного з монастирів Санкт-Петербурзької єпархії Варсонофія. Як зазначає український письменник Олександр Кониський, «…першим ділом таких оновителів — знівечити в монастирі і по церквах все, що нагадує українську окремішність, усе, що не підходить під мірку й смак московсько-візантійського чернечого деспотизму й аскетизму». У головній Троїцькій церкві знищили портрети князя Вишневецького і гетьмана Мазепи, засипали родовий склеп Горленків, познімали з образів і переплавили дорогоцінні шати з гербами Горленків і Самойловичів. Старовинні іконостаси й козацькі ікони замінили новими, замовленими в Петербурзі. Ось, що встиг за роки свого правління Варсонофій. Проте за цей же час він відновив напівзруйновані церкви, спорудив дзвіницю, побудував також готель, два флігелі для монахів, господарчий двір із коморами й стайнями.

28 червня 1845 року на Прилуччині побував Тарас Шевченко, маючи за мету змалювати архітектурні й історичні пам’ятки стародавньої Густині. У тому ж, 1845 році, на території монастиря був похований генерал-губернатор Малоросії князь Микола Григорович Рєпнін. Згодом під Трапезною церквою був влаштований родинний склеп Рєпніних-Волконських. Під Троїцькою церквою є склеп Горленкових та Марковичів. У церкві з лівого боку іконостасу знаходиться чудотворна Густинська ікона Богоматері з Передвічним Немовлям на руках.

У монастирі після його відродження, одна за другою відновлювались церкви. Усі вони якоюсь мірою були перебудовані, модернізовані, деякі споруди від цього значно втратили, залишилася непорушною й незмінною лише головна Троїцька церква. Архімандрит Нектарій, що правив у Густині наприкінці XIX століття, довершив відродження монастиря. Він подбав про те, щоб створити людям усі умови для спілкування з Богом. Густиня стала прекрасним місцем для душевного спокою, відпочинку. Нектарій відновив стару валківську греблю з п’ятьма містками, сад біля монастиря, започаткував декоративний парк навколо монастирських мурів. Були вже висаджені дерева, влаштовані квітники, алеї з альтанками і зручними лавами, побудована загорожа з хвіртками. Перед монастирем дивував богомольців сонячний годинник із чудернацькими знаками зодіаку. Густиня знову стала місцем паломництва і святим місцем. Під її стінами збиралися велелюдні ярмарки, ікону Густинської Божої Матері урочисто виносили з Троїцької церкви і ставили у капличці посеред ярмарку. Монастир процвітав до Жовтневого перевороту 1917 року в Петрограді. 14 серпня 1920 року «керівником» монастиря став Прилуцький відділ наросвіти, який влаштував тут дитячу колонію, що проіснувала до початку 1941 року. Монастир втратив всі права на землю, інвентар, майно, урожай, продукти харчування. Ченцям видавали лише мізерний пайок.

Створена радянською владою ліквідаційна комісія Густинського монастиря почала особливо активно діяти у 1923 році. Сергію Євстафієвичу Лубенцову, останньому архімандриту монастиря, та братії у кількості 48 осіб було виділено двоповерховий будинок і сарай, церкви закрили, майно та землю відібрали. У березні 1924 року знову монастир було закрито, на цей раз надовго. Ікони та різний іконостас XVII століття були порубані на дрова. У 30-х роках ХХ століття було прийняте рішення про повну руйнацію Густинського монастиря, але Микола Макаренко й інші не байдужі до своєї історії люди, змогли відстояти монастир. У 1943 році, під час німецької окупації, було дозволено оселитись тут монашкам з закритого радянською владою Ладинського Покровського монастиря, монастир знову відродився як жіночий. Його очолила ігуменія Євстолія. Він розмістився в двоповерховому Варвинському корпусі. Богослужіння здійснювалось в Воскресенській церкві. В 1958 році, після смерті Євстолії, монастир очолила ігуменя Рафаїла.

У 1940-х роках на території монастиря був розміщений психоневрологічний диспансер. Самих же монахинь у 1959 році, 12 липня, на свято Петра і Павла, після чергового закриття Густинської обителі, виставляють за ворота. У повоєнні часи в монастирі мешкали інваліди та люди похилого віку. Ікони частково були перевезені до Прилуцького Стрітенського собору, а решту вивіз до церкви села Ряшки отець Миколай. Пізніше церква згоріла разом з іконами.

Монастир став інтернатом для престарілих, інвалідів дитинства та психоневрологічних хворих. У 1960-х роках у Густині було 220 престарілих та інвалідів з дитинства, у 1970-х — 180 чоловік. Будинок-інтернат існував до 1978 року, коли його мешканців перевели до Козельця та Городні. У 1978 році офіційно був організований психоневрологічний будинок-інтернат. Тут жили лише жінки Чернігівської області. Станом на 1990 рік їх було 160. Навесні 1993 року цей заклад було закрито.

У 1980-х та на початку 1990-х років силами прилуцьких реставраторів велися відновлювальні роботи, та держава виділяла настільки мізерні кошти, що їх вистачало лише для латання дірок. Дещо робилося на Троїцькій і Воскресенській (Успенській) церквах, дещо на готелі, але в жахливому стані ще перебували Петропавлівська і Миколаївська церкви, ігуменський корпус і монастирські мури. Споруди, що залишились від монастиря «охороняла» держава. Охоронна табличка тих часів висить й зараз. Охорона ця була умовна. У 1991 році психдиспансер був закритий, і в 1993 році монашки повернулися в Густинський Свято-Троїцький монастир.

17 грудня 1993 року відбулася перша Божествена Літургія, освячено престол у Воскресенському храмі. В наш час монастирем керує ігуменя Віра (Віра Григорівна Таран). Вона підняла з руїн монастир і донині керує відбудовою монастирських храмів і споруд, переповідає численним туристам історію Густинського монастиря і земель, на яких розташована обитель. Під керівництвом ігумені Віри черниці вивчають Закон Божий і такі «мирські» науки, як тваринництво і сільське господарство, оскільки живуть мешканці обителі з того, що виростили на землі. Серед монашок чимало досить молодих — до тридцяти років, причому у багатьох — дипломи вищих навчальних закладів. Сьогодні Густиня повністю забезпечує себе всім необхідним.

За останні десять років відбудовано Свято-Троїцький собор і Миколаївську церкву, відреставровано дзвіницю і частково огорожу монастиря. В 1994 році була відновлена Воскресенська церква, в 1997 році — Троїцька, в 1999 році — Миколаївська, в 2000 році — Петро-Павлівська церква. З благословення ігумені Віри нову велику й гарну ікону було написано 2000 року — до урочистостей з нагоди 400-ліття обителі. Копію було зроблено з невеличкого за розміром образу, котрий потемнів від часу і був привезений з Єлецького Успенського монастиря.

19 травня 2003 року Указом Президета України №404/2003 настоятельниця Густинського монастиря ігуменя Віра була нагороджена орденом княгині Ольги ІІ ступеня. Орден їй вручив Президент України Леонід Данилович Кучма в Києві в Маріїнському палаці.

Зараз в монастирі перебуває Густинська чудотворна ікона Божої Матері та мощевичок із часточками мощів святих Феодосія Чернігівського, Йоасафа Білгородського, Димитрия Ростовського, преподобних Лаврентія Чернігівського, Кукші Одеського, великомучеників Варвари й інші святих, а також святині, зібрані із усього православного світу й Святої землі. Коло монастирського паркану влаштоване цілюще джерело.

Господарство монастиря припускає повне задоволення своїх потреб. У ньому є пасіка, трапезна, пекарня, і готель для прочан, транспортний цех, сад. За огорожею монастиря обладнані скотарня й пташник. Є свої теплиці. Адміністрація міста Прилуки виділила земельні угіддя під городні культури й косовицю. Всі провідні напрямки діяльності розподілені по послушаннях, за які відповідають благословенні на це сестри. Послухи різні: крилас, келарня, просфорня, церковниці, городниці, швачки, трапезниці, птахівниці, коровниці й таке інше.

День у монастирі починається із калатання дзвіночка в 5 годині 30 хвилин, що скликає насельниць на полуночницю (так називається ранкова храмова молитва). Після неї сестри підходять до матушки Ігуменії під благословення і одержують кожна свій послух.

На трапезі чергова сестра читає житія святих або душекорисні повчання. Трапеза починається й закінчується молитвою. Втім, молитвою починається, супроводжується й закінчується все, навіть найменша справа, тому що цим призивається допомога Божа, а потім треба віддячити за цю допомогу.

Центром монастирського житія є Богослужіння. У соборі Святої Трійці й Успенській церкві щодня відбуваються ранкове й вечінє Богослужіння священиками монастиря: протоієреями Вадимом, Сергієм та дияконом Володимиром, духовно окормляющих черниць і мирян. Читається Неусипаємий Псалтир, це безперестанна цілодобова молитва, за якої поминаються імена благодійників, пожервтників монастиря, живих і померлих та всіх православних християн. По неділях на вечірньому Богослужінні відбувається Параклис Божої Матері «До Богородиці прилежно нині притецем…»

Качанівка

Національний історико-культурний заповідник «Качанівка» створено в 1981 році на основі палацового ансамблю і парку дворянської садиби, яка була заснована в 1770-х роках і яка на сьогодні є єдиною серед українських садиб, що збереглася в комплексі. Другий будівельний період садиба переживає у 1808-1824 роках за нових власників — українського поміщика Григорія Почеки (1765-1816) і його дружини Параски Андріївни (за першим шлюбом Тарновської). Розширюється територія садиби, палац перебудовується в стилі російського класицизму, зводяться нові будівлі різного призначення, закладається пейзажний парк.

Після вступу 1824 року у володіння Качанівкою поміщиків-меценатів Тарновських, починається найбільш цікавий період, що продовжувався більше 70-ти років і приніс славу цьому чарівному куточку малоросійського краю як своєрідному культурно-мистецькому осередку, який приваблював кращих представників творчої інтелігенції. Цьому сприяло архітектурно-художнє середовище, привітлива гостинність господарів і чарівна неповторність української природи, уособленої у величезному садибному парку площею понад 600 га.

У Качанівському альбомі для гостей залишили автографи М. Гоголь, П. Куліш, М. Костомаров, М. Максимович, Г.Барвінок, художники Л. Жемчужніков, О. Волосков, А. Горонович, В. Рєзанов, М. Врубель, М. Бодаревський, брати В. і К. Маковські, відомі історики Д. Яворницький, О. Лазаревський, М. Маркевич, Г. Житецький, багато інших славетних митців, вчених, громадських і культурних діячів. Всього ж в альбомі більше 600 автографів.

Качанівка відігравала виключну роль у творчості багатьох відомих митців того часу. Впродовж 1836-1838 років в садибі проводив літні вакації талановитий художник, учень Академії мистецтв Василь Штернберг, який тут написав кращі свої твори, за що був удостоєний високих академічних нагород.

Літом 1838 року в Качанівці плідно працював над оперою «Руслан і Людмила» Михайло Глинка. Тут він писав пісні, романси, кантату на честь Г. Тарновського «Гімн господарю». Деякі твори вперше виконувались у супроводі місцевого кріпосного оркестру, яким диригував сам маестро. Після від’їзду Глинки в садибі назавжди утвердився культ композитора. І зараз на пагорбі, біля Майорського ставу, стоїть струнка, білокам’яна альтанка, названа його іменем, як символ російсько-українського культурного єднання.

Знаменно, що Тарас Шевченко у травні 1843 року, під час своєї першої подорожі по Вкраїні, їхав з Петербурга прямим призначенням у Качанівку, куди перед тим переслав свою кращу картину «Катерина». Останній візит Великого Кобзаря в Качанівку датовано 21 серпня 1859 року, коли він залишив в альбомі автографів запис: «І стежечка, де ти ходила, колючим терном поросла...». В садибному парку збереглась галявина, де під віковим дубом поет спілкувався з місцевими селянами і кріпосними музикантами. Неподалік височіє могила-курган художника Григорія Честахівського, товариша і духівника Т. Шевченка, який передав у Качанівку особисті речі, рукописи, художні твори Кобзаря.

Качанівський ансамбль — один з найбільших, найяскравіших взірців садибної архітектури, суголосний найкращим традиціям світового палацово-паркового мистецтва. Ця окраса України розташована на південному сході Чернігівщини в Ічнянському районі, на берегах чарівної річки Смош. Садиба була заснована відомим російським полководцем, графом П.О. Рум’янцевим-Задунайським (1725-1796) як одна із резиденцій президента Малоросійської колегії і генерал-губернатора Малоросії. Тоді ж, за проектом російського архітектора Карла Бланка, український зодчий Максим Мосцепанов вибудував розкішний палац у романтичному стилі і спланував регулярний парк при ньому.

Свого розквіту Качанівка досягає в період господарювання Василя Тарновського молодшого (1837-1899). Відомий ліберально-громадський діяч, фанатичний колекціонер українських старожитностей, істинний меценат і патріот України Василь Васильович перетворив садибу у справжню архітектурно-художню перлину, яка і сьогодні вражає відвідувачів своєю величчю і чарівністю. Дві пристрасті жили в ньому — садибний пейзажний парк і колекціонування. Обидві справи він виконав у повній мірі, чим заслужив вдячність нащадків.

Качанівський парк, виплеканий трьома поколіннями Тарновських, є одним з найбільших пейзажних садів в Україні і Європі. Та не в розмірах його унікальність, а в тому, що він увібрав в себе все найкраще, чим багате світове паркове мистецтво й українська природа. В різномаїтті кольорів і пахощів, в кришталевій чистоті джерел, в дзеркальній гладі великих і малих ставків (площею 116 га) зачаровує парк своєю неповторною красою. Тут збереглись паркові мости, овіяні легендами гірки Кохання і Вірності, «Романтичні» руїни на березі Великого ставу, які є унікальною пам’яткою садово-паркового мистецтва XVIII ст. В парковому масиві нараховується понад 50 порід дерев і 30 видів кущових. У формуванні художнього образу парку особливу роль відіграють хвойні породи, акліматизовані в лістостепу – ялина, сосна кедрова, сосна Веймутова, модрина, ялиця сибірська, кипарисовик горіхоплідний. З порід екзотів привертають увагу бархат амурський, лох вузьколистий, птелея, катальпа. Колекціонуванням В. В. Тарновський захопився ще в студентські роки. Основу його унікального зібрання складали козацькі реліквії і безцінна шевченкіана. Серед раритетів колекції були шабля Богдана Хмельницького, особисті речі Івана Мазепи, Семена Палія, Павла Полуботка, Кирила Розумовського, козацькі клейноди, гетьманські універсали, портрети багатьох відомих діячів козацького руху. Не менш цінним був і шевченківський розділ, який нараховував 758 одиниць. Це був справжній музей українознавства, заповіданий колекціонером-меценатом Чернігівському губернському земству для створення музейних експозицій. Качанівська колекція оцінювалась сучасниками в кілька сотень тисяч карбованців сріблом. Насправді ж вона була й залишається, хоч і в розрізненому вигляді, безцінною.

Інтерес до колекції привів у Качанівку 1880 року Іллю Рєпіна для продовження роботи над знаменитою картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Протягом майже всього літа художник з натхненням замальовував козацькі реліквії, писав портрети господарів садиби, пейзажі, захоплено працював над картиною «Вечорниці». Значні витрати на благодійництво й колекціонування, широкий спосіб життя, прийнятий в Качанівці, поставили Тарновського на межу розорення. 1897 року він змушений був продати викохану садибу мільйонеру-цукрозаводнику, теж відомому колекціонеру-меценату, Павлу Харитоненку (1852-1914). Новий господар розгорнув у помісті великі будівельні роботи. Був капітально відремонтований і частково перебудований палац, який набув сучасного вигляду: з’являються нові садибні будівлі, більшість із яких збереглась до наших днів. За рахунок придбання сусідніх лісових ділянок розширився парк. Садиба була електрифікована і телефонізована.

Останніми господарями садиби протягом 1914-1918 років була старша донька «цукрового короля» Олена та її чоловік Михайло Олів. При них садиба, як і раніше, процвітала. Тут розміщалась картинна галерея, велика бібліотека, зберігались кращі традиції минулого, гостювали цікаві люди, зокрема художники М. Добужинський і Петров-Водкін. Але культурне життя Качанівки поступово завмирало. 1918 року садиба була націоналізована радянською владою. З 1925 по 1933 року в Качанівці розміщувалась дитяча комуна ім. Воровського. Надалі садибний комплекс використовувався в оздоровчо-лікувальних цілях.

Час не пощадив цю славну в минулому перлину національної історії та культури. Протягом останніх десятиліть палацово-парковий ансамбль приходив в запустіння, руйнувався, втрачав свою колишню велич і красу.

І тільки після оголошення його заповідником слава Качанівки починає відроджуватись. Її високі естетичні якості гідно поціновані вітчизняними та іноземними спеціалістами. Садиба не втратила своєї чарівності. Як і раніше, вона приваблює, захоплює, іноді навіює смуток і завжди дарує щастя спілкування з прекрасним.

Палацово-парковий ансамбль Качанівки включено в Державний реєстр національного культурного надбання, до національної системи туристичного маршруту «Намисто Славутича». Екскурсійно-туристичне значення Качанівки підсилюють розташовані неподалік інші цікаві пам’ятки садибної культури XIX ст. — знаменитий дендропарк «Тростянець», палацово-паркові ансамблі в Сокиринцях і Дігтярях. Враховуючи велике значення Качанівки у справі збереження особливо цінних об’єктів історії, культури, архітектури, що унікально поєднані з ландшафтом, Указом Президента України від 27 лютого 2001 року заповіднику надано статус Національного. Зусиллями нащадків колишніх господарів садиби Тарновських, що проживають у Великобританії, Німеччині, Києві створено і активно діє Міжнародне товариство «Друзі Качанівки», яке ставить за мету залучення коштів та спонсорів до сприяння відродженню палацово-паркового ансамблю, і перетворення його на міжнародний культурний центр.

За матеріалами інтернетвидань