Журба та радість Олександра ОЛЕСЯ (1878 — 1944)

Стежкою від отчого дому

Долі людські… «Бог – великий музикант, Всесвіт — чудовий клавесин, а ми лишень смиренні клавіші. Ангели коротають вічність, насолоджуючись цим божественним концертом, який називається випадком, необхідністю, сліпою долею», – розмірковував колись М. Карамзін. Так, життя кожної людини – це окрема мелодія. Та в одних вона елементарно проста, прісна і відходить разом з людиною. Музика ж окремих особистостей звучить як бесмертна фуга Баха чи 40-ва симфонія Моцарта – вічно, вражаюче, тріумфально. Так звучить Олександр Олесь.

Народився Олександр Олесь (справжнє ім’я – Олександр Іванович Кандиба) 5 грудня 1878 року у Білопіллі, що на Сумщині в чумацько-селянській сім’ї. Батько, Іван Федорович, працював на рибних промислах в Астрахані, де утонув у Волзі, коли Сашкові було 11 років. По смерті батька хлопчик жив у діда по матері, у селі Верхосулка, разом із двома сестричками та матір’ю.

У чотири роки Сашко вже вмів читати. Незабаром перед ним почала відкриватися чарівна поезія Шевченкового «Кобзаря». У віці 15 років вступив до хліборобської школи у містечку Деркачі неподалік Харкова. Там Олександр брав участь у випуску рукописних журналів «Комета» та «Первоцвіт», в яких з’являються його перші вірші. Самотужки вивчав іноземні мови, дуже любив театр, сам організовував драматичні гуртки.

Незгладиме враження на цю молоду людину справило свято відкриття пам’ятника автору безсмертної «Енеїди» – Іванові Котляревському у 1903 році в Полтаві. А особливо пам’ятними були зустрічі з корифеями українського письменства — Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою, Михайлом Старицьким, Панасом Мирним, Володимиром Короленком, Іваном Карпенком-Карим, Василем Стефаником. Так формувалася дуже вразлива душа поета-лірика, яка здатна відчувати цей світ та чуттєво реагувати на різні його прояви. Так гартувався талант особливої драматичної напруги і глибини.

Поет-громадянин

Творчість Олеся виразно поділяється на два періоди — в Україні (1907–1918) та в еміграції (1919–1944).

«Обурення проти насильства, гніву за скривджених повно в поезіях Олеся 1905 — 1907 рр., і в них він дає такі гарні зразки громадянської, справді високої поезії, до якої після Шевченка ніхто ще так високо не підіймавсь на Україні. Олесь ще раз наочно показав, що громадянські мотиви анітрохи не зв’язують крил і не заважають справжньому поетові, не підборкують його творчого натхнення», – писав про поета Сергій Єфремов.

Читачів вражало Олесеве співчуття голодним, знедоленим, обділеним Божою ласкою рабам царської «тюрми народів» і віра в їх міць та силу у боротьбі за свої права. Поет писав:

Вони — гроза, вони — герої:

Їх гнів героями зробив,

І верх за ними буде в бої —

Сам Бог попереду рабів!!

Ти чуєш грім? Гримлять раби:

«За нами поспіх боротьби!!»

Водночас поет думав про тих, хто мріяв про ранок нового життя, хто поривався до волі та правди, але передчасно загинув, не дочекавшись здійснення своїх мрій, хто зневірився. Їх долю він змалював у трагічній долі айстр з однойменного твору:

Опівночі айстри в саду розцвіли…

Умились росою, вінки одягли,

І стали рожевого ранку чекать,

І в райдугу барвів життя убирать…

А ранок стрічав їх холодним дощем,

І плакав десь вітер в саду за кущем…

І вгледіли айстри, що вколо – тюрма…

І вгледіли айстри, що жити дарма, –

Схилились і вмерли… І тут, як на сміх,

Засяяло сонце над трупами їх!..

У цей час Олександр Олесь, сповнений революційного запалу, перекладав на українську мову «Марсельєзу», «Варшав’янку», «Сміло у ногу рушайте», «В неволі скатований люд», що утверджувало його авторитет митця-громадянина. І можна зрозуміти настрої чутливого поета, коли його сподівання, вилиті у полум’яні вірші, зазнали краху – разом з поразкою у першій російській революції…

Та творчість Олександра Олеся не згасає. Не зважаючи на глибокий біль, його душа знаходить нові теми для змалювання. І от за сприяння відомого історика Олександри Єфименко, яка високо оцінила вірші молодого автора, на кошти українського громадського діяча Петра Стебницького у 1907р. виходить його перша збірка поезій «З журбою радість обнялась» під псевдонімом Олександр Олесь. Його творами зразу ж захопилася передова громадськість України.

З журбою радість обнялась...

В сльозах, як в жемчугах, мій сміх,

І з дивним ранком ніч злилась

І як мені розняти їх?!

Олесь, як і всі прогресивні люди тієї доби, гостро відчував національне поневолення народу. У 1915 році він пише свою славетну «Юнацьку пісню», присвячуючи синові Олегові, що згодом стане відомим поетом під ім’ям Олег Ольжич. У цьому творі Олександр Олесь як пророк передбачав крах імперії:

Розпались кайдани, минула зима,

Розвіялись хмари, розтала пітьма,

І сонце всміхнулося рідній землі,

Голодну, холодну зогріло в теплі;

Як поле, хвилюється рідна земля,

Як море розкуте, широко буя.

Високо поцінував збірку «З журбою радість обнялась» Іван Франко. У своїй рецензії Великий Каменяр писав: «Весною дише від сих віршів. Виступає молода сила, в якій уже тепер можна повітати майстра віршової форми і легких граціозних пісень. Майже кожний віршик так і проситься під ноти, має в собі мелодію».

«Квітки любові розцвітають єдиний раз»

Дуже виразним життям живе у творчості Олеся світ природи. У її «суцільну казку» він палко закохався ще з раннього дитинства. У цьому древньому як світ поєднанні трав, дерев, небес та води поет вбачав вищий Порядок Буття. Мовою поезії він вимальовує дивовижні образи природи. Ось як він зокрема малює зиму – пору своєї появи на світ:

Дивилося сонце на срібнії віти,

Всміхалося їм, і вони не змогли

Усмішки блискучого сонця стерпіти

І танути в млості якійсь почали...

І срібло розтало... і бачили віти,

Як капали сльози по одній із них,

Як сонце сміялось і сяло в блакиті...

О сонце! Нащо ти всміхалось до їх?!

Закономірно, що чуття природи будить у молодій вразливій душі поета потребу у всеосяжній любові – до землі, до краси степів, ланів та гаїв, врешті – до жінки – як барвистого та незбагненного пуп’янка цього світу.

У змалюванні кохання Олесь дуже різнобічний. У його творчості зринає і нерозділене кохання, сповнене безнадії; і взаємне кохання, яке приречене на розлуку; і вся велич великої любові, яка наповнює закоханих по самі вінця, осяваючи їхнє життя сонцем взаємності та безмежної радості. Гімном Весні та Любові можна назвати його славетні «Чари ночі»:

Сміються, плачуть солов’ї

І б’ють піснями в груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її, —

Знов молодість не буде!

Ти не дивись, що буде там,

Чи забуття, чи зрада:

Весна іде назустріч вам,

Весна в сей час вам рада.

Олександр Олесь – це романтичне світосприйняття, яке перегукується з народнопоетичною образністю українців, музичністю народної пісні. Тож недивно, що ліричні твори Олеся, музикальні, часто «романсові» за формою, віддавна привертали увагу композиторів — М. Лисенка («Сміються, плачуть солов’ї», «Айстри», «Гроза пройшла... зітхнули трави»), К. Стеценка («Сосна»), Я. Степового («Не беріть із зеленого лугу верби»), С. Людкевича («Тайна») тощо.

Чужина – трагедія всього життя

Після еміграції за кордон у 1919 році Олександр Олесь оселяється і періодично живе в Будапешті, Відні, Берліні, Празі. У Відні він випускає чотири номери гумористичного журналу «Сміх». У ньому він сатирично висміює вади українських емігрантів. За кордоном Олесь видає ряд збірок, основна тема яких – туга за Україною.

Виїхавши за кордон, Олександр Олесь не знайшов там притулку для своєї душі. Живучи у чужих краях, він рвав свою душу на дві половинки. Одна була з ним у Празі, друга, і більша, літала сумною ластівкою над широтами рідної землі. Квиліла і плакала від болю вимушеної розлуки з неозорими гаями, лісами, степами малої батьківщини, від самоти серед людей – людей, щасливіших та ошатніших, аніж його земляки в Україні, але людей – несвоїх...

Чужина — могила, чужина — труна,

Душа на чужині, як чайка сумна, —

Літає і квилить в сльозах без гнізда:

Навік його змила бурхлива вода.

Поет хоче відвести душу в сивій давнині України, він багато пише про міжусобиці княжої доби, які призвели до занепаду Київську Русь. Олесь стає відомим і як талановитий перекладач. З-під його пера вийшли майстерні переклади «Пісні про Гайявату» Г. Лонгфелло, казок В. Гауфа, ліричних поетичних творів.

Творчість поета була в пошанівку в Україні і за часів сталінщини (1930-1957 рр.), коли його тут не друкували. Він був шанований, бо уже давно став народним поетом. Чому ж його не друкували? Тому що емігрантів не удостоювали такої честі. Якщо людина виїхала за кордон – для апологетів сталінської епохи це означало, що вона припинила своє існування. Наче такої людини й не існувало на світі. Неодноразово великих митець прагнув навідати Батьківщину. Та великі сумніви стримували його. В його рідній Україні на початку 30-х років вирував голод, зникали люди, в тому числі й його колеги письменники та поети…

Непростим видалося життя Олександра Олеся. А ще затьмаренішими вийшли останні його сторінки. Фашистська окупація Праги, важка хвороба, страшна звістка про загибель сина Олега у фашистському концтаборі Заксенгаузен… Відомий вчений-археолог і талановитий поет Олег Ольжич був активним учасником руху Опору. Восени 1941 р. юнак побував у Києві, мріючи про відновлення української державності. Та боротьба була нерівною: нацисти схопили Олега Ольжича і в червні 1944 р. закатували в концтаборі. Так передчасно обірвалося його молоде життя. Усі ці біди остаточно підірвали життєвий тонус Олександра Олеся. І 22 липня 1944 року він відійшов із життя…

Упокоївся «лірик першорядного таланту”, як називав Олеся Микола Зеров, на Ольшанському кладовищі, на його православній ділянці – як годиться емігрантам. Поруч – інші наші земляки, яких доля закинула по революції до Праги: доктор Микола Галаган, директор української гімназії професор Іванм Кобизський. Недалечко знайшли свій спокій російські письменники Євген Чириков, Василь Немирович-Данченко, Аркадій Аверченко...

Припинило битися серце незрівнянного поета-лірика, громадянина, непересічної людини. Та не вмерла слава про нього. Не згасла зоря його Поезії. Бо велике – не вмирає!

Наталія ВИШНЕВСЬКА