Віктор ЩЕГЛОВ, професор: «МИ ПОДАРУВАЛИ СВІТУ ЕНДОВАСКУЛЯРНУ НЕЙРОРЕНТГЕНОХІРУРГІЮ!»

«Божественною» хірургією називає професор Віктор Щеглов своє дітище – метод проведення операцій на судинах мозку без трепанації черепа й скальпеля – ендоваскулярну нейрорентгенохірургію.

Колись, у 7 класі, Віктор написав досить оригінальний твір на тему: «Твоя майбутня професія». Навскоси сторінки він великими літерами вивів: «Я буду хірургом. І ВЕЛИКИМ!» Що це було – дитяча витівка, недитяче самоусвідомлення, дар зазирнути у майбутнє – ми не знаємо. Але найголовніше – він дійсно став хірургом! І великим! Людина з херсонського степу, в якій злилися воєдино російська й українська кров, потенціал неба й сила землі, учив нейрохірургів планети. Але, об’їздивши світ, ніколи не соромився свого походження. Людина може виїхати із села, але село завжди залишиться у неї в серці, – вважає він. Тому що село – це людяність, доброта, воля, досвід, школа лідерства. І найголовніше – село – це неймовірна спрага життя!

Віктор Іванович ЩЕГЛОВ – директор ДУ «Науково-практичний центр ендоваскулярної нейрорентгенохірургії НАМН України, академік Всесвітньої академії наук комплексної безпеки й багатьох інших закордонних академій. Лауреат звань «Людина року» (1997 р., США) і «Учений року» (2000 р., Україна). Автор більш як 100 наукових праць, надрукованих у вітчизняних і закордонних виданнях, 30 патентів на винаходи. Показник цитування його наукових праць у світовій літературі дуже високий – 55.

Народився Віктор Іванович 26 грудня 1938 р. у селі Новогригорівка Генічеського району Херсонської області в багатодітній селянській родині. Після завершення школи закінчив Харківський медінститут. Працювати лікарем-хірургом почав на Сумщині (у районній, потім – в обласній лікарні). Спеціалізацію пройшов у Сумській обласній лікарні, згодом – у столичному Інституті нейрохірургії, де був залишений працювати й прийнятий в аспірантуру як талановитий і працездатний нейрохірург. Восени 1974 р. був направлений на кілька днів до московського нейрохірурга Ф.А. Сербиненка (Інститут нейрохірургії ім. Н.Н. Бурденка РАМН, м. Москва) навчатися нової технології – переймати досвід проведення ендоваскулярних (внутрішньосудинних) операцій на мозку. Зрозумівши сутність нового методу, він уже 27 листопада 1974 р. провів у Києві першу ендоваскулярну операцію на судинах мозку – і вдало! Кардинально розвинувши й удосконаливши в Києві нову технологію, він вивів її на міжнародний рівень, ставши піонером цього напрямку в Україні та одним із піонерів у світі. Уперше в нашій країні й на планеті власноручно зробив більш як 10 000 ендоваскулярних операцій на судинах мозку, 3 500 з них на мішковидних аневризмах, що є найважчим судинним захворюванням мозку.

– Вікторе Івановичу, 27 листопада виповнилося 38 років Вашої першої внутрішньосудинної операції на мозку, яку Ви провели в Києві. Як би Ви попередньо підсумували результати своєї діяльності в цьому унікальному напрямку?

– Можу сказати чесно, прямо, відверто – ми подарували світу ендоваскулярну нейрорентгенохірургію! Хоча я й не був першим. Цей напрямок медицини знайшов в Україні дуже благодатний ґрунт. Україна в особі нашого Центру й, пробачте за нескромність, мене особисто зробила найбільший внесок у його розвиток. Тому Київ і, зокрема Інститут нейрохірургії, у якому я завідував відділенням судинної нейрорентгенохірургії, був Меккою цього напрямку у світі. Я створив власну наукову школу. До мене приїжджали вчитися більш як 100 нейрохірургів, відомих в усьому світі. Що дала світу наша нейрохірургія? Крім ендоваскулярної нейрорентгенохірургії, – нічого.

Хочу підкреслити, що наш уряд і Національна академія медичних наук поставилися до цього напрямку належним чином, давши йому можливість розвиватися автономно. Внутрішньосудинні операції на мозку відкрили кардинально нові можливості для лікування на сухому полі мішковидних аневризм артерій головного мозку, артеріовенозних мальформацій, пухлин (доброякісних, злоякісних, рясноваскуляризованих), каротидно-кавернозних співусть; для вивчення таких фундаментальних наук, як кровопостачання й функції мозку. Навряд чи якийсь інший напрямок медицини був настільки винятково корисним для прогресу й розвитку діагностики й лікування різних захворювань центральної нервової системи, особливо судинних.

Ми навчилися досягати будь-якої ділянки мозку, не торкаючись його. Внутрішньосудинні операції на мозку стали операціями першої черги вибору, тому що на сьогодні їм немає рівноцінної заміни.

Коли я прийшов в Інститут, радянська нейрохірургія відставала від Заходу, тому що не було висококласної техніки. Іноземці казали, що в нас використовувалися інструменти ще 1884 року... Не було контактування з закордонною нейрохірургією, як тільки хтось із учених починав цікавитися іноземною літературою – за ним відразу ж починало стежити КДБ.

Належним чином оперувати аневризми, мальформації не було технічної можливості. До моїх занять ендоваскулярною нейрорентгенохірургією в Інституті прооперували лише 52 хворих з мішковидними аневризмами. Коли я вперше в Україні прооперував 725 мішковидних аневризм артерій головного мозку з післяопераційною смертністю лише 5–6%, за кордоном зробили лише 5–10 таких операцій. На сьогодні ми прооперували вже більш як 5 000 аневризм, а післяопераційна смертність становить менш як 1% упродовж останніх 7 років.

– Все нове пробивається з величезними труднощами, тим більше в нашій країні...

– Зародження й стрімкий розвиток ендоваскулярної нейрорентгенохірургії в Києві нейрохірурги зустріли по-різному. Одні доброзичливо його привітали й усіляко сприяли, інші ставилися недружньо й, м’яко кажучи, стримано. Але я намагався не помічати таких людей, тому що почував перспективу нового напрямку, за який узявся. Ще тоді я зрозумів, що мої недоброзичливці ставили себе в дуже нерозумне становище. VІ тепер уже всі зрозуміли, що боротися проти ендоваскулярної нейрорентгенохірургії – все одно, що боротися проти сходу сонця.

Хочеться відзначити, що мене начебто із самого дитинства готували до боротьби. Мудрості життя мене вчив німець Микита Лукич. Втративши під час війни 5-х дітей і дружину, яка не винесла горя поховати всіх своїх дітей, він надзвичайно прив’язався до мене, а я до нього. Мій «другий батько» і «гувернер» Микита Лукич казав: «Опір – це фундамент для росту людини. Люди, які тобі протистоять, поширюють про тебе неправдиві чутки, насправді роблять тобі рекламу, тому що навколишній світ відчуває – ти зовсім інший. І це робить тебе сильним. Ти зможеш чинити опір всім невартим високого людського звання – навіть людям, що мають владу, що займають високе становище».

– Під час Вашого становлення як нейрохірурга й внутрішньосудинного нейрорентгенохірурга в Інституті працювало чимало видатних особистостей. Хто з них був Вашим основним наставником?

– На це питання не можна відповісти однозначно. Підбір співробітників в Інституті був дуже вдалим, у чому заслуга насамперед Арутюнова, прекрасного організатора. Дійсно, в той час тут працювали великі люди: Ромоданов, Педаченко, Зозуля, Духін, Пельц, Глушкова й інші, які були прекрасними фахівцями й чудовими людьми. Якби вся планета складалася з таких людей, вона була б зовсім іншою. Не все, звичайно, було ідеальним, але...

Ці люди не були схожими один на одного. Хтось із них мав чудові манери, хтось був всебічно зразковим, хтось не мав великого «польоту», але висококласно оперував. Одному природа дала все, інший брав працьовитістю. Тому в кожного ми вчилися чомусь особливому. І найголовніше – ми починали своє сходження з підмайстрів у цих великих людей.

Не можу не згадати з величезною вдячністю своїх шкільних учителів, інститутських наставників: Глушкову, Синельникова, Альперна, Цейтліна, Утєвського, Харченка, Дермана, Деркача й інших, які також нас учили музики, медицини, культури, життя.

– Як оцінюєте діяльність Інституту сьогодні?

– Функціонування сучасного Інституту послабилося, але в цьому не можна когось звинувачувати, оскільки на це впливає багато чинників. Зміна поколінь пройшла болісно. Немає більше Ромоданових, Духіних, Пельців та інших – цих високих аристократів думки й духу, які були цементом колективу. Хто пройшов ту особливу школу Інституту нейрохірургії, міг би стати президентом будь-якої країни, навіть найвідсталішої, і вивів би її із кризи. Тепер фахівці Інституту трохи зрівнялися у своїх можливостях. Але я передбачаю швидке відродження цієї установи.

– Ви дивували світ своїми операціями. Чому ж попри Ваші досягнення і заслуги перед світом Ви не вдостоїлися честі стати академіком в Україні?

– Навряд чи хтось із академіків робив таке. Байдуже, навіть недоброзичливе, блюзнірське ставлення до інтелекту – це мерзенна спадщина СРСР. Коли я почав їздити по світу, я зрозумів, що на нашій планеті існує два життя, два світи – західний і наш. 75 років радянської влади не минули дарма, вони так спотворили людей, що вони вже й самі цього не розуміють. Звичайно, у радянської влади було й багато позитивного, але його тепер знищили, а залишили найогидніше.

При владі, як і колись, на жаль, чимало таких представників від медицини, які не дадуть заслужено одержати академічне звання, Державну премію, навіть не «зарахують» до десятки найвидатніших нейрохірургів держави. Але вони самі нічого не зробили для медицини!

Те, що я не академік – це ганьба не для мене, тому що в кожному правилі є винятки. Звичайно, я можу написати навіть 5 докторських дисертацій, маючи безліч матеріалів, але краще я врятую 5000 хворих. До того ж, яка користь від дисертацій, якщо їх мало хто читає. Більше того, багато з них просто переписані з іноземних монографій. Що дали світу докторські роботи? Це питання яких давно освітлене вченими зі Швеції, Німеччини, США й інших західних країн. І так у багатьох інших напрямках.

– Якої Ви думки про нашу медицину?

– З першого року незалежності України ми тільки говоримо про медицину, насправді рухаючись до прогресу надзвичайно повільно. У нас є прекрасні фахівці, але, на превеликий жаль, вони тільки констатують пандемії інсульту, туберкульозу, СНІДу... Натомість того, щоб дійсно взятися за діло, вони стурбовані нагородами, званнями тощо.

У системі охорони здоров’я існує стільки ліжок, працює стільки лікарів, а побороти пандемії вона не має сил... У той же час ми маленьким колективом у Центрі з невеликою кількістю ліжок оперуємо набагато більше. І можемо ще більше.

– Поговорімо про Ваш незаперечний життєвий успіх. Як Ви вважаєте, що стало його запорукою?

– Насамперед воля. А знайти волю можна, тільки живучи в степу. Дика природа сприяє розвитку дитини. Вона – перший учитель, що навчає мудрості. Нехай не ображаються жителі міст, але я зауважив, що міські хлопці – студенти Харківського інституту – були значно обмеженішими за своїх сільських однолітків, були більше схильні до підлості. А ми, сільські хлопці, поступово зростали.

Звичайно ж, діти, що виросли в місті, не винні в тому, що не мали можливості жити й виховуватися в середовищі природи, спілкуватися із тваринами, травою, морем... А саме в такому світі зростає велике.

Моє особливе життєве кредо – праця. Ніколи праця не минає безслідно. А трудитися нас привчили з дитинства. Ми дуже багато працювали – до знемоги: орали землю, збирали врожай, за 5 кілометрів носили воду. От чому ми не вмирали на кросових доріжках! Щодо останнього, хочеться звернутися до батьків: навіщо ви все робите за дитину? Боїтеся, щоб вона не перепрацювалася, зайвий раз не спітніла? Це ж нерозумно. І винні не вчителі фізкультури. Ви самі виховуєте неповноцінних людей. Я вважаю, що якщо хочеш чогось досягти, стати кращим за всіх, треба й «познущатися» над собою – колись недоспати, більше попрацювати.

Людина в житті повинна обов’язково переборювати опір. Одні тільки успіхи людину окрилюють, а насправді – вбивають, роблячи її самовпевненою, жорсткою, самозакоханою. Без опору людина не стане повноцінною, а коли вона переборює опір, то виховує в собі Людину, і це виховання – одне із найпотужніших. Людина стає самостійною, може захистити себе, як годиться, стає розумнішою – без опору вона ніколи такою не стане.

Ідеальне поєднання – це успіх, що окрилює, і опір. Коли вони поєднуються – це могутня перемога. Ти стаєш джином, що вилетів із пляшки. Важливо навчити людину з раннього дитинства не ходити «по трупах», не засуджувати когось, не обмовляти. За своє життя я, наприклад, не написав жодної скарги. От у чому, на мою думку, одна із сутностей життя.

– Ви людина філософського складу розуму. Споконвічне питання: чи існує вищий розум, під пильним поглядом якого ми перебуваємо?

– Я став замислюватися над тим, що Космос має якусь свідомість. Є речі доленосні й визначальні... А ми, люди, маємо якісь незвичайні якості, зокрема батьки відчувають своїх дітей, а діти – батьків тощо. Жаль, що цьому спілкуванню з невідомим не вчаться з дитинства. Але говорити про це треба, тому що ми не можемо зрозуміти цей світ до кінця. Наведу Вам маленький приклад зі свого власного досвіду: в дитинстві я мріяв побудувати лікарню, щоб лікувати в ній людей, а також мріяв мати мерседес. Згодом ця мрія здійснилася: я створив клініку, а іноземні колеги подарували мені мерседес…

Можна думати, що завгодно і як завгодно, але мені завжди хтось допомагав на операціях! Я іноді навіть оглядався, але нікого не бачив... Одного разу 5 годин мучився, не міг завести в аневризму балончик. Тоді підняв руки до неба й зі слізьми звернувся вгору: «Ну, що я зробив поганого для світу?!» І тільки приступив до операції, балончик ра-а-аз! – і «застрибнув» в аневризму.

Я бачив багато інших речей, які не можна пояснити. Один чоловік із Сімферополя хотів застрелити свого собаку, а потрапив у доньку. Вона не загинула, але в неї розвилася артеріовенозна мальформація в потиличній ділянці, яку я ендоваскулярно оперував 5 разів, поки досяг бажаного результату. Другий випадок: чоловік хотів застрелити з пістолета людину, а потрапив у власного сина, якого не помітив. Ці випадки я не можу вважати просто випадками. На мою думку, випадковість – це невпізнана необхідність. Людині потрібно задуматися про духовність. Але не ту, котра припускає сумирність, а ту, котра змушує боротися за свої права. Духовність повинна бути войовничою. Ми повинні не тільки любити, але й захищати те, що нам дороге, – нашу землю, країну, планету, ріки й озера... Той, хто думає домогтися духовності лише церквами й монастирями – глибоко помиляється.

– У Вас день народження. Цікаво, як Ви ставитеся до питання віку?

– Я не знаю, скільки мені років, тому що я не відчуваю свого віку. Моє життя зумовлене не віком, а позитивними емоціями, які я отримую. Вони роблять мене здоровим, щасливим, задоволеним, навіть не хочеться лаяти персонал, коли хтось провиниться.

– Хотіли б Ви знову пройти той важкий шлях, що пройшли? Що бажали б змінити?

– Так, я знову б пройшов свій шлях. Але я б поводився ще більш жорстко, твердо й одночасно пристосовувався так, щоб самозберегтися. Ще хотілося б мати більше дітей.

– Часто доводиться чути: «Інтелігент 6-го, 10-го покоління»...

– Говорити про інтелігента якогось покоління – це нісенітниця. Інтелігент – це не людина в окулярах з ленінградським акцентом. Інтелігент – це той, хто має свою думку, і той, хто перед сильними людьми може захистити найслабшого. Це та людина, яку можна наслідувати, у якої можна вчитися.

Поряд із професором Віктором Щегловим вже 22 роки працює його син – Дмитро Щеглов, завідувач відділення ендоваскулярної нейрорентгенохірургії ДУ «Науково-практичний центр ендоваскулярної нейрорентгенохірургії НАМН України», голова Всеукраїнської асоціації ендоваскулярної нейрорентгенохірургії, президент Європейського Клубу ендовескулярних нейрорентгенохірургів 2013 року, кандидат медичних наук.

– Дмитре Вікторовичу, яким є для Вас Віктор Іванович як учитель?

– Віктор Іванович – людина мудра, тому й навчав він по-мудрому. Він чинив як цар – зважено, правильно і не панькаючись ні з ким. Коли я тільки прийшов сюди працювати, то страшенно боявся його підвести. А коли підходив до нього із запитаннями, він мені казав так: «Подивися, всі роблять і нічого не запитують, а ти прийшов мене питати, ти що – гірший за них?..» Водночас він був присутнім на всіх моїх операціях, жорстко контролював усі мої неправильні кроки і радив, як зробити по-іншому. Ця наука дала свої результати. І сьогодні я щодня горджуся тим, що у мене такий батько!

– Очолюваній Вами Всеукраїнській асоціації лише два роки, чим вона займається?

– Ми об’єднали в асоціацію – незалежну громадську організацію – усіх ендоваскулярних нейрорентгенохіругів України. На перший з’їзд, який відбувся цього року у квітні, до нас приїхало багато відомих судинних хірургів з усього світу: із Франції, США, Німеччини, Польщі тощо. Остання конференція ендоваскулярних нейрорентгенохірургів відбулася у жовтні в Дніпропетровську (за сприяння вдячні головному нейрохірургу Дніпропетровської області професору Миколі Зоріну, Юрію Чередниченку). Наступна конференція відбудеться у Львові, потім – у Харкові. Мета таких зібрань – просвітительська діяльність, що дуже потрібно для підняття кваліфікації вітчизняних ендоваскулярних нейрорентгенохірургів, особливо початківців, практичні заняття, на яких фахівці з медичними інструментами в руках показують, що і як потрібно робити у певній складній медичній ситуації, демонструють обмін найновішим досвідом.

Найголовніше, що на таких зібраннях, ініційованих нашою асоціацією, ми повністю відійшли від прийнятої в Україні стандартної форми спілкування на науково-практичних конференціях, де здебільшого все зводиться до доповідей про досягнення та успіхи, задоволення власних амбіцій, які випливають із конкуренції між фахівціми. В основу своїх конференцій ми ставимо відкритий розгляд проблемних випадків та ситуацій в ендоваскулярній хірургії мозку, які потребують нестандартних підходів, випадків, які колись, можливо, замовчувалися б. Це абсолютно новий формат спілкування, на який уже давно перейшла західна нейрохірургія. Формат, який передбачає доброзичливу співпрацю між фахівцями, спілкування на рівних, а не конкуренцію та страх перед чиїмось авторитетом. Формат, який пердбачає свободу. А коли людина має свободу – вона мислить.

Знаючи про підготовку цієї статті, Віктор Іванович просив писати не про нього, а про те, що він зробив. Але хочеться все-таки порушити дане слово, оскільки ця людина справді особлива, надзвичайно талановита, самобутня. Думаю, раніше опубліковані в нашому журналі статті, як і вищевикладене інтерв’ю, красномовно свідчать про це. Дуже хочеться розповісти про Віктора Івановича тим, хто з ним особисто незнайомий. Це неабияка особистість, яку в житті можна й не зустріти. Крім того, що він видатний лікар, він ще й майстер спорту з боксу, володар прекрасного голосу, і мав можливість зробити кар’єру оперного співака.

Йому властивий природний магнетизм. Іноді він нагадує стихійного духа природи, море, що виплеснулося з берегів. Адже він НЕ БАЙДУЖИЙ – до чого б то не було. Байдужість – найтяжчий злочин, – вважає Віктор Іванович. І за свою співчутливість він високо винагороджений Богом – він просто поринає в любові своїх пацієнтів, співробітників, друзів.

Якось довелося читати статтю про великого Ґете, і мені здалося, що я у ньому впізнала Віктора Щеглова. Тому, щоб змалювати цю особистість більш яскраво, «запозичу» слова Гейне, які той написав про Ґете: «У ньому ми знаходимо у всій повноті відповідність зовнішності й духу, що помічається у всіх незвичайних людях. Образ його ясний і шляхетний. Час покрив снігом його голову, але не зміг зігнути її. Він носив її так само гордо й велично. І коли говорив, він немов ріс, а коли простягав руку, то, здавалося, він указує зіркам шлях».

Існує думка, що великі люди – це люди своїх епох, що йдуть у минуле. Вважаю її помилковою. Такі люди – провісники приходу нової епохи і становлення більш високого рівня свідомості. Тому їм так непросто…

Наталія ВИШНЕВСЬКА, кандидат філологічних наук

26 грудня професор Віктор Іванович Щеглов святкує свій День народження. Шановний Вікторе Івановичу, редакція журналу “Гетьман” щиро вітає Вас зі святом!

Хай здоров’я, радість і достаток

Сиплються, немов вишневий цвіт,

Хай малює доля з буднів свято

І дарує Вам багато літ!