ЗАДУНАЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКА СТАРШИНА МІЖ ОСМАНАМИ ТА РОСІЯНАМИ

Зруйнування Запорозької Січі на початку червня 1775 р., як відомо, призвело до виходу частини запорожців у межі Османської імперії: у межиріччя Південного Бугу, Дністра й Дунаю (Очаківська округа та Буджак). Вийти з Січі було досить не просто, зокрема козаки доводили необхідність цього заробітками, зазначаючи генералу П. Текелію, який очолював процес зруйнування Запорозької Січі: «Бач, Пане отамане, ма сорочки, ма штанів – одна гола сірома». Він відпускав їх із Січі і вони переходили до Очаківської округи, до турецького султана, на той час тут проходив кордон Османської та Російської імперій. Як свідчить легенда, складаючи присягу турецькому султану, вони, набравши рідної землі у чоботи, промовили: «На чий землі стоїмо, тому й служимо». Козаки ступили на територію Кримського ханства, Османської імперії та Молдавського князівства.

Вихід запорожців за кордон викликав неабияку стурбованість російського уряду – за відомостями прикордонної адміністрації, турецький султан схильний був розглядати запорожців, як своїх підданих. Аналіз ситуації показував, що Росія втратила (а при переході інших запорожців і надалі могла втрачати) не лише потрібні їй військові контингенти для подальшої боротьби за південні причорноморські території, але й зазнала від Османської імперії удару по міжнародному авторитету як покровительки православних. За таких умов, стратегічною метою урядової політики стало припинити перебування запорожців на території Османської імперії. Досягти цього можна було вирішенням декількох тактичних задач: не допустити поповнення чисельності запорожців і організації Січі, повернути козаків до Росії. У зв’язку з цим природним було з російського боку оголосити «турецьких запорожців невірними» і категорично заборонити вихід колишніх козаків та іншого населення з територій Запорожжя на рибні лови за російські кордони.

У перші роки після зруйнування Січі запорожці ще не мали власної організації, були розкидані по рибних промислах Очаківщини, Подністров’я, Нижнього Дунаю. Але вже через деякий час козаки намагаються її відтворити. Для того, щоб контролювати настрої запорожців і перешкодити створенню Січі, російський уряд вдається до відомого раніше заходу: в Очаківську область, на Дністер і Дунай почали засилатися групи розвідників. Разом з тим Росія намагається використати нові підходи в своїй політиці, щоб повернути запорожців до Росії, ними стали «приватні запрошення», не ставлячи таким чином питання про повернення козаків офіційно перед султаном. У «приватних запрошеннях» російський уряд обіцяв запорожцям, які погодяться повернутися, не розглядати їх як злочинців, а ставитися як до таких, що вийшли на промисли. Проте бажаних реальних наслідків ці пропозиції не дали. Навпаки, колишні запорожці переходили кордон з Російською імперією й агітували селян, колишніх козаків, солдатів переходити до них.

Зміну в російських заходах зумовило офіційне прийняття султанським урядом козаків під свою юрисдикцію у серпні 1778 р. Враховуючи ці події, уряд Катерини ІІ з цього часу офіційно (!) заявляє про свої вимоги – передав послу в Константинополі О. Стахієву інструкції, в яких вимагав від султана видачі запорожців, як «утікачів російських підданих» або переселення їх подалі від російського кордону. Питання про переселення запорожців ставилось російським урядом неодноразово і в подальшому, аж до початку війни 1787–1791 рр. Слід зазначити, що Османська імперія, як правило, йшла назустріч цим вимогам Росії. Проте у віддалених і погано контрольованих територіях, зустрічаючи протидію як самих запорожців, так і місцевої турецької адміністрації (зацікавленої в експлуатації по суті безправних людей), султанський уряд так і не зумів реалізувати власні розпорядження.

Одним з офіційних заходів, яким активно користувався російський уряд в своїй політиці щодо задунайців, було оголошення амністій (у яких уряд зобов’язувався не вважати їх зрадниками та злочинцями), надання пільг і привілеїв тим, хто повернеться в російські межі. Протягом 1779–1780 рр. російська адміністрація видала низку таких маніфестів, у яких закликала повернутися всіх, хто за різних обставин опинився за її межами, зокрема «військових регулярних і нерегулярних частин рядових і нижніх чинів, селян казенного відомства й поміщицьких, козаків Війська Запорозького та малоросійських посполитих». Ті з козаків, які вирішили скористатися пропозиціями уряду, отримали землі в Новоросійській губернії. Російські дипломати не просто чекали на звернення до них козаків або інших людей. Вони активно розшукували їх по території Придунав’я. Для цього наймались спеціальні агенти. Так, російський посол у Константинополі відшукав і направив таких «спеціальних людей, які можуть відшукувати та ловити наших дезертирів та інших, які переховувались в тутешній землі». Вжиті російським урядом офіційні та неофіційні заходи не вирішили поставленої мети і навіть жодної із задач. Напередодні нової війни з Османською імперією уряд мав винайти новий метод впливу на задунайських запорожців та їх потенційне поповнення – колишніх запорожців у Росії. Таким заходом могло стати штучне відновлення козацьких військ. Першого липня 1783 р. колишнім запорозьким старшинам було видано указ і офіційне запрошення козаків на службу до «Війська вірних козаків» (згодом Чорноморське козацьке військо). Заходи російської адміністрації викликали серйозні зміни у ставленні султанського уряду до задунайських запорожців, оскільки створили реальну можливість виходу козаків із турецьких володінь. Останнє в умовах підготовки нової війни з Росією для османів було вкрай небажане. Тому запорожцям дозволялось створити власну військово-адміністративну організацію – Січ, яка отримала певну автономію. Задунайський Кіш мав розміститися у Катирлезі на річці Дунавець (сучасна Румунія).

З початком наступної російсько-турецької війни 1806–1812 рр. мобілізовані частини турецьких запорожців знаходились під загальним керівництвом браїльського назиря Ахмет-паші і безпосереднім керівництвом кошового отамана Гната Коваля, місцем перебування якого була фортеця Браїла. Гнат (Самійло/Дмитро) Коваль перейшов за Дунай після зруйнування Запорозької Січі в 1775 р. Подальші відомості про нього з’являються лише з 1803 р., коли він, ще як полковник, з «почесними козаками» прийшов до російського консула в Галаці з’ясувати положення амністії, яку оголосив російський уряд тим, хто зайшов за кордон. З липня 1804 р. Г. Ковалю російські чиновники надсилають листи через спеціальних агентів для того, щоб «викликати його з іншими товаришами до Росії».

Головним завданням керівництва російської армії залишалось «розкласти» залогу Браїли і, звичайно, ліквідувати Січ. Російське командування постійно зверталось до тих, хто вагався і не наважувався на перехід, використовуючи як таємні листування, так і офіційні заклики. 5 грудня 1806 р. генерал-губернатор Новоросійського краю А.Е. Рішельє відправив у район Кілії колишнього дипломатичного агента в Галаці П. Ренського з завданням «залучити запорожців та інших російських людей тамтешніх до переходу на наш бік». Він повинен був запевнити «тих людей, що одержать вони всі пільги і будуть оселені з їх братами Тамані» (йшлося про чорноморських козаків на Кубані – О.Б.). 13 грудня 1806 р. А.Е. Рішельє звернувся вже до Г. Коваля: «Превосходительный, високочтимый господин запорожский кошевий атаман, любезний друг мой Игнатий [...], Вашему превосходительству и всему единоверному християнскому войску начальства вашего превосходительства свидетельствую сим мое усердное почтение» (дано мовою оригіналу – О.Б.), надалі губернатор пропонував перейти до Росії і від імені Олександра І обіцяв «на Кубані землю, права, привілеї і переваги кожному чину запорозькому» присвоїти. Звернення мав передати задунайський старшина Т. Гайдабура (Майдабура). Водночас у січні 1807 р. був відправлений у пониззя Дунаю «поважний громадянин» купець Є. Кльонов, щоб він «підмовив... запорожців…, аби їх можна було на наш бік перевести і використати з вигодою». У 1793 р. він вже перебував у Катирлезі з подібною місією.

Сприяла переходу на російський бік також і агітація російського духівництва. Так, за свідченням задунайця Д. Капіноса, в Січ пришли три ченці, відправили в січовій церкві службу та оголосили, що «Росія вступає у війну з турками і кинули у церкву прокляття, хто з запорожців не залишить турецького володіння і не повернеться до Росії, наважиться підняти зброю проти Росії буде проклятий», після чого він з 30-ма запорожцями наступного дня на човнах прибули до Херсона, «інші запорожці залишились за Дунаєм та вступили на службу до турків у фортеці й усі майже знаходились при гарматах в турецкій армії».

У листопаді 1806 р. російське командування оголосило про формування на Дунаї нового козацького війська, вирішило «дати йому найменування Усть-Дунайського [Буджацького – О.Б.], подаючи надії, що воно може одержати приклад Війська Запорозького, якщо як чорноморці, цього заслужить». У грудні 1806 р. кілійський комендант інженер-полковник Є. Ферстер вже доповідав, що в нього зібрано «шістдесят задунайських запорожців, в тому числі одинадцять козаків, які втекли з турецького гарнізону Ізмаїла». Зауважимо, що перехід козаків міг бути спровокований негативним ставленням до них і войовничою діяльністю ізмаїльського паші Пеглевана. Важливе значення для формування з запорожців спеціальної частини мав перехід на російський бік 23 грудня 1806 р. згаданого вище задунайського отамана Т. Гайдабури зі 103 козаками, а за ними – отамана І. Губи «з козаками на чотирьох човнах». За наказом А.Е. Рішельє, Т. Гайдабурі було надано звання хорунжого.

Занепокоєння в лавах турецьких запорожців сталося після оголошення маніфесту про створення Усть-Дунайського Буджацького війська. Дала наслідки діяльність задунайських осавулів Р. Согутчевського та Р. Циганки, значкових товаришів Г. Вареника та Д. Чорнобая, які вели переговори з російським командуванням про створення цього війська і вийшли із-за Дунаю після оголошення маніфесту. Задунайський запорожець В. Завірюха згадував, що писар, який читав маніфест, «робив трактування його не в кращий бік. Втім, козаки писарю не повірили і хотіли втекти до російських військ, але зробити цього не змогли, оскільки завжди знаходились під міцним наглядом». З лютого по серпень 1807 р. з Браїли перейшло до усть-дунайців всього 348 козаків, серед них задунайський військовий писар Д. Білий та ієромонах Гервасій. Через це наведені вище свідчення В. Завірюхи виявляються надто дивними. Поясненням такої поведінки писаря, ймовірно, може бути небажання викликати підозру турецької влади або кошового отамана в проросійських настроях, що могло призвести до страти його як зрадника. Про страх обвинувачення свідчить задунаєць П. Целіков, який вирішив перейти до усть-дунайців у Галац та «інших до цього підмовляв», а коли про це стало відомо кошовому – він швидко втік.

Створення на Дунаї «Нової Січі», як про це пішли чутки в Україні, викликало серед селянства надії на відродження козацтва. Це призвело до значних втеч і запису до війська значної кількості поміщицьких та державних селян. Записатися було досить просто, оскільки на той час не існувало інституту перевірки свідчень і запис відбувався наступним чином: два козаки мали підтвердити, що інша людина, яка бажала записатися до війська, є теж козаком. Ті, не моргнувши оком, підтверджували. Поміщики почали скаржитися, і внаслідок цього у середині 1807 р. військо розформували. Значна частина його козаків перейшла до задунайців, а частина була переселена до чорноморців на Кубань.

Після завершення війни турецькі запорожці перенесли Катерлезьку Січ у с. Верхній Дунавець. Російській уряд, щоб залучити задунайців на свій бік, продовжує вживати вищезгадані «приватні запрошення», оголошувати амністії, використовувати агітацію колишніх чорноморців, усть-дунайців: 30 серпня 1814 р. уряд видав маніфест, за яким задунайцям оголошувалася амністія, а з 1817 р. надавались права іноземних колоністів. Наслідками таких заходів був вихід упродовж 1815–1817 рр. із-за Дунаю в Бессарабію декількох груп запорожців, серед яких 70 козаків на чолі з курінним отаманом Д. Добровольським, за якими перейшли ще 600 чоловік. Враховуючи попередній досвід, уряд вже не обіцяв створити на прохання козаків, які оселилися в Росії, окремого війська, мотивуючи це тим, що вони «не благонадійні для кордонної варти», тому що «єдиноземці їх перебувають у турецьких володіннях біля самого кордону». У середині 20-х рр. із Дунавецької Січі почався масовий вихід козаків у російські межі, що було викликане соціально-економічною кризою в самій Січі, спробами султанського уряду використати задунайців для придушення національно-визвольного руху в Греції. Однак централізованого переходу Січі на чолі з кошовим отаманом все ж не сталось.

Напередодні чергової російсько-турецької війни 1828–1829 рр. Росія та Османська імперія намагалися різними засобами підпорядкувати собі козаків. Османський уряд збільшив платню козакам і посилив за ними нагляд. Російський уряд посилив заходи щодо ліквідації задунайського козацтва. Через військового губернатора Бабадагської області генерала С. Тучкова розпочались таємні переговори з кошовим отаманом В. Незамаївським і далі з новим кошовим Й. Гладким про можливість переходу задунайців. Одна частина козаків прийняла пропозицію про перехід на російський бік. Більшість козаків була впевнена в тому, що під час війни Росія захопить землі Січі, тому потрібно переходити на інше місце.

Більшість кошових отаманів цілком розуміли всю складність ситуації та її наслідки, в якій опинилось би козацьке населення Січі через перехід старшини від османів до росіян. Вже кошовий отаман С. Мороз у 1824 р. зауважив, що коли «кошовий тікатиме турки знищать усіх запорожців, де тільки хто є», саме так пояснив своє ставлення до переходу Коша на бік Росії і кошовий отаман В. Незамаївський у 1826 р.: «Тікати?.. Як його тікати! Багато народу запропастимо – турчин повирізує!.. Ні, нехай хто заводив, той и виводить, а я не буду виводити!». Зважився на це лише кошовий отаман Й. Гладкий. Ставлення до цієї людини серед сучасників та оцінка серед науковців неоднозначна: від негативної – авантюриста і пройдисвіта, до легендарної – мудрої й визначної для козацтва. Він не був представником тих «старих» запорожців, які дотримувались традицій січового життя. При його обранні на посаду кошового значну роль відіграли козаки з райї, тобто козацько-селянське населення, яке записалось до задунайців протягом перших десятиліть ХІХ ст., в цілому це вже одружені козаки, які не мали сталих запорозьких звичаїв. Й. Гладкий, на прізвисько Бондар, народився у 1789 р. у родині сільського старости з Полтавщини, який зміг за сина на службу найняти козака. Блукаючи по заробітках у Південній Україні, познайомився з задунайцями, які повернулись до Росії, але в Ізмаїлі перейшов за Дунай. Видавши себе за одинака (хоча був вже одружений і мав чотирьох дітей), він записався до турецьких запорожців, брав з ними участь у поході під Міссолунгу, мав нагороди від турецького уряду, і згодом був обраний курінним отаманом Платнірівського куреня. У жовтні 1827 р. його обрали кошовим отаманом. Свої плани щодо переходу на російський бік Й. Гладкий тримав у таємниці, адже як і раніше, так і тепер, за подібні наміри на Січі карали на смерть.

У березні 1828 р. султанський уряд оголосив мобілізацію козаків і вимагав їх передислокації до Сілістри. Частина задунайців (близько двох тисяч) на чолі з кошовим отаманом пішла до Сілістри. Здебільшого це були козаки, які дотримувались протурецьких настроїв. Після того Й. Гладкий повернувся на Січ і в травні 1828 р. перевів іншу частину козаків через Дунай до російської армії. Вони принесли з собою військову канцелярію, похідну церкву, скарбницю, прапори, бунчуки, булаву. Це дало можливість говорити про повернення в межі Російської Держави не окремого підрозділу, а всього козацького Коша на чолі з отаманом. Подія, що сталася, поклала край Дунавецькій Січі і водночас наразила на смертельну небезпеку козацьке населення, що залишилося в Подунав’ї. Частина населення Січі була вирізана турками або розігнана сусіднім з територією Січі населенням через боротьбу за вигідні землі. Цю трагедію козаки пам’ятали дуже довго і справедливо дорікали Йосипу Гладкому, який став згодом отаманом Азовського козацького війська.

Частина, яка врятувалась, оселилася в різних містах і селищах Добруджі, навіть служила у залогах турецьких фортець. Козацьку Січ султанський уряд категорично заборонив відновлювати. Козаків у Сілістрі турецька влада роззброїла і відправила у в’язницю спочатку до Адріанополя, а потім – до Константинополя, згодом звільнила. Вони повернулися в Дунайську дельту на землі колишньої Січі.

Ще протягом всього ХІХ ст. спостерігаємо перехід у Добруджу з Росії до колишніх задунайців розчарованих своїм становищем їхніх товаришів по колишньому козакуванню, а також до них приєднувались селяни та інші незадоволені своїм становищем категорії населення.

Таким чином російська політика щодо задунайського козацтва мала стратегічну мету – припинити перебування запорожців на території Османської імперії. Різноманітні заходи, що використовувались для її вирішення («приватні запрошення», оголошення амністій, надання пільг і привілеїв, тим, хто погоджувався повернутися, створення штучних козацьких формувань, які лише зовнішньо нагадували Запорозьке Військо), можна визнати малоефективними. Ймовірно, через неприйнятність пропонованих Росією умов, а також переваги в середовищі «турецьких запорожців» колишніх «старих» січовиків, які відмовлялися від переходу до Росії. Реально вплинути на ліквідацію Задунайської Січі і перехід козаків у російські межі стало можливим лише через 50 років після зруйнування Січі Запорозької і через зміну відношення самих задунайців до політики Росії.

Олена БАЧИНСЬКА