Пам’яті Героїв Крут: секрет героїзму

«Герой – це людина, яка знає, що є блага, дорожчі за життя; людина, яка присвятила своє життя служінню державі, себе одну – служінню багатьом»

Готхольд Ефраїм Лессінг

У далекому 1918 році відбувся бій, що увійшов у новітню історію України як День пам’яті Героїв Крут. 29 січня вся Україна згадує цей день, але чи знаємо ми всю правду про його учасників – юнаків, які віддали життя, керуючись вірністю, самовідданістю та любов’ю до Батьківщини?

Героїзм – це мужність, стійкість, здатність до подвигу. Хто осмислено спрямовується заради добра в небезпеку і не боїться її, той є героєм. Такими були юнаки, що у 1918 році кинулись захищати свою землю, знаючи при цьому, що не мають шансів на виживання.

ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ

Неоголошена війна Радянської Росії проти Української народної республіки розпочалася в середині грудня 1917 року, а з проголошенням 22 січня 1918 року Четвертим універсалом незалежності України, країна опинилася у фактичному стані війни з більшовицькою Росією. «Маніфестом до українського народу» Володимир Ленін дав зрозуміти, що Радянська Росія не змириться з існуванням незалежної України. 12 грудня 1917 року Всеукраїнський з’їзд Рад у Харкові проголосив Україну радянською республікою і вже в половині грудня надходила військова й інша допомога більшовицьким силам в Україні. Під командуванням Антонова-Овсієнка 20-тисячний більшовицький загін прямував на схід України, а з північного сходу наступав загін Михайла Муравйова. Цей загін становив більше, ніж шість тисяч чоловік, мав кулемети й артилерію. Наприкінці грудня 1917 року радянську владу вже було встановлено у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях. На черзі був Київ... Із 300-тисячного війська, що мало захищати молоду Українську Державу, до січня 1918 залишилось лише 15 тисяч людей в усій країні! Історики звертають увагу на здеморалізований стан українських військ, на їхню стомленість війною та, передусім, на відмінну агітацію більшовиків, що схиляли на свій бік цілі загони української армії. Це описує Володимир Винниченко у своїй книзі «Відродження нації»: «більшовики не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік».

За таких умов єдиною надією і опорою залишилась патріотично налаштована студентська молодь Києва. Тих, хто кинувся на захист столиці, було 420 юнаків: 250 офіцерів та юнкерів 1-ї Української воєнної школи, 118 студентів та гімназистів з 1-ї сотні Студентського куреня, біля 50-ти місцевих вільних козаків – офіцерів та добровольців.

ОЦІНКА СУЧАСНИКІВ

Існує багато версій тих подій, що відбулись під Крутами. Зі статі Бориса Монкевича, сотника армії Української Народної Республіки та очевидця тих подій, бачимо, як патріотично відгукнулась молодь на заклик про відстоювання Києва: «В останній час перед лицем небезпеки наш уряд кинув розпучливий лич до всіх, у кого ще жевріла в серцях надія, в кого ще не опали безсило руки. І молодь одразу на цей поклик зголосилася боронити батьківщину. Це були люди непартійні, готові присвятитися кожній національній праці, бо жадні партійні інтереси не наказували їм зоставатися позаду. Без вагання вони покинули свої родини, залишили стіни своєї рідної alma mater. Ряди вільного козацтва зароїлися від молоді. Народний університет закладає в себе Курінь студентів Січових Стрільців під проводом сотника Тимченка. В цей курінь багато записується учнів другої ім. Кирило-Мефодіївського братства гімназії (так, наприклад, 7 і 8 класу майже всі учні), записуються студенти Володимирського університету, учні гідротехнічної школи, учні київської військової, тоді вже українізованої лікарської школи».

Тут же Борис Монкевич показує нам, що молодь, яка кинулась на допомогу державі, навіть не була підготовлена до бою: «Не було ладу й порядку в організації куреня. Одразу частину козаків поставили на варті, не давши їм військового одягу. Вправи офіційно не провадились. І тільки на кілька день перед від’їздом куреня на фронт приділено для муштрових вправ старшини Богданівського полку. Але за такий короткий час не багато їх навчили. Наслідком такої бойової підготовки було те, що багато козаків не вміли навіть добре стріляти, не знали, як розібрати засуву рушниці».

У неділю 27 січня 1918 р. такий мало підготовлений курінь одержав від командного складу наказ виступати в похід. «Бунчужні кинулись видавати старі шинелі, штани, черевики без обмоток. Так одягнуті та озброєні старими, почищеними «трьохлінєйками» вирушили в похід тільки на другий день – 28 січня… Козаки зайняли окопи й почали очікувати ворога. Ніч. Тихо, хмарно, вогко, кругом багно та вогкий сніг. Козаки, що мають короткі штани і черевики без овивачів, їжаться від зимна…».

Неодмінно треба згадати і про кількість молодиків та озброєння, яким вони були оснащені: «Січовиків разом з юнаками військової школи було чоловік 250. Вільних козаків та гайдамаків – 100 чоловік. Кінноти – 12 шабель і три гармати. Оце і вся сила «отряда действующаго на Слободской Украине», як голосно писали тоді газети… В юнаків набої були видані ще в Києві, січовикам же, багато з котрих не вміли добре поводитись зі зброєю, набоїв не дали, щоби не було якого-будь випадку, а в останній час, мабуть, забули. Факт той, що січовики мали не більш як по дві обойми, які вони випросили в юнаків».

Критично згадує про ті події також колишній голова Генерального секретаріату Центральної Ради УНР Дмитро Дорошенко. В свій час він писав так: «Коли з боку Бахмачу і Чернігова рушили на Київ більшовицькі ешелони, уряд не міг послати для відсічі ані єдиної військової частини. Тоді зібрали нашвидкуруч загін зі студентів і гімназистів старших класів і кинули їх – буквально на забій – назустріч прекрасно збройним і численним силам більшовиків. Нещасну молодь довезли до станції Крути і висадили тут на \"позиції\". В той час, коли хлопці (які у більшості не тримали ніколи в руках рушниці) безстрашно виступили проти більшовицьких загонів, що насувалися, начальство їх, група офіцерів, залишилася в потягу і влаштувала тут пиятику у вагонах; більшовики без зусиль розбили загін молоді і погнали його до станції.

Побачивши небезпеку, ті, що знаходилися в потягу, поспішили дати сигнал до від’їзду, не залишившись ні на хвилину, щоб захопити з собою когось з бігучих... Шлях на Київ був тепер абсолютно відкритий. Говорять, ініціатива відправлення на видиму загибель декількох сотень нещасної молоді належала військовому міністрові Н.В. Поршу».

Більшовики звичайно ж розбили молодих українських бійців. Тих, хто залишився живим, погнали у напрямку до станції. Юнаки, несучи тіла своїх товаришів, зрозуміли, що не встигнуть врятуватись, адже, побачивши небезпеку, їх керівники-офіцери поспішили дати сигнал до від’їзду. Всі, хто лишився на станції в той день, були взяти в полон. «Над полоненими більшовики довго знущалися і на другий день 27 студентів розстріляли, а їхні трупи заборонили ховати селянам. Довго валялися по полю тіла спотворених молодих героїв. І не одна мати заломила руки в божевільній нестямі, і не один батько заплакав кривавими сльозами».

Після звільненні України від московського наїзду в 1918 р. виникла думка відшукати й достойно поховати ці перші жертви українсько-московської війни в золотоверхому Києві. Всіх їх разом поховано на Аскольдовій могилі над Дніпром, відкіля відкривається широкий краєвид на Чернігівщину, де вони поклали своє життя за рідний край.

ВАЖЛИВИЙ ІСТОРИЧНИЙ УРОК

Дорогоцінну і найчистішу жертву принесено на вівтар самостійності та незалежності України. Подвиг молоді, яка своїм вчинком стала совістю нації, совістю всіх майбутніх поколінь, яка щиро вірила в ідеал і, не побоявшись, до останнього боролась за нього. Вірили настільки сильно, що заради віри не пожалкували власного життя. Не за гроші, не за блага, не заради вигоди, не примусово вони пішли на поле бою, а керувались вищою ідеєю свободи, керувались своїми чистими, юнацькими, нічим не заплямованими серцями. Вони мали ті геройські почуття, що налаштовують душу людини на подвиг, на любов і на шляхетність. Приклад Героїв Крут показує нам, що коли немає страху, коли ти готовий на все заради омріяної мети, то перемога приходить рано чи пізно.

Розмірковуючи про ті давні трагічні події, виникає багато запитань., Виникають думки про зраду, боягузство та безвідповідальність тих, хто погано одягнув юнаків перед боєм, змусивши їх у тоненьких черевиках, навіть без обмоток, битись у лютий мороз з «до зубів» озброєним ворогом. Серце наповнюється гнівом до тих, хто не навчив юних патріотів тримати рушницю та навіть стріляти, і до тих, хто не забезпечив належним озброєнням, котре, за свідченнями сучасників, напевне було наявне в арсеналах.

Та сьогодні хочеться акцентувати не на цьому…Сьогоді треба говорити про те, що Україна є вільною і незалежною. І це результат того, що багато героїчних людей, зокрема такої молоді, як Герої Крут, незважаючи на складні обставини, на численні зради, вибороли цю незалежність.

Сьогодні ми маємо вшанувати їх пам’ять та вчитись у них патріотизму, вчитись по-справжньому любити Батьківщину.

Всі ми, українці, прагнемо жити в незалежній європейській державі. Юні Герої Крут у далекому 1918 віддали для цього власне життя. Згадуючи подвиг цих юнаків, майже дітей, кожен має поставити до себе запитання: «А що я зробив для того, щоб моя країна за процвітання котрої на вівтар незалежності покладено стільки життів, стала по-справжньому вільною та демократичною?».

Секрет подвигу юних героїв полягав у двох речах: вони були щиро віддані своєму ідеалу і не дозволили страху смерті керувати їхнім життям.

Марія КУЛИК