ІВАН СУЛИМА (1593 – 1635 рр.)

Року Божого 1593-го у родині українського шляхтича Михайла Сулими в селі Рогощі на Чернігівщині народився син, якого назвали Іваном. Старовинний рід Сулим ще у XVI столітті отримав шляхетство та однойменний герб. В архіві родини Сулим довгий час зберігався запис про те, що засновник їхнього роду «Іоан Сулима з Чарней, шляхтич, зайшов з німецької землі, був у короля Сигізмунда III у чині великого канцлера коронного». Цікаво, що його нащадок, майбутній грізний очільник козаків, у 1615 році служив управителем переяславських маєтків великого гетьмана Корони Польської Станіслава Жолкевського. За вірну службу молодий шляхтич отримав у власність села Лебедин, Кучаків та Сулимівку, яка на довгі роки стала родинним маєтком для самого Сулими і його нащадків. Багато років ім’я козака-шляхтича, а потім і гетьмана Війська Запорозького Івана Сулими наводило жах на Османську імперію та Корону Польську, які не бажали миритися зі зростаючою силою козацтва України-Русі.

* * *

Спокійне життя управителя маєтку великого коронного гетьмана Станіслава Жолкевського не дуже приваблювало шляхтича Івана Сулиму, і він подався до Запорозької Січі. Разом із запорожцями він брав участь у багатьох військових кампаніях, де отримав справжній бойовий вишкіл. Талант полководця став проявлятися у нього під час численних походів (особливо морських) українського козацтва, які були одним із важливих елементів тогочасної воєнної доктрини січової організації. У квітні 1621 року він очолив один із загонів запорожців, які здійснили спільний морський похід з донськими козаками до міста Риза. Саме під стінами цього турецького міста відбулося одне з перших бойових хрещень отамана Сулими як керівника облоги та штурму укріпленої фортеці. І хоча тоді козаки зазнали невдачі, цей досвід став у нагоді майбутньому гетьману. В одній із народних пісень були й такі рядки:

От і вийшли запоріжці, хоч тисяча й двісті,

Де багацько да за ними зведеться користі.

Попереду – пан Сулима, отаман Кошовий.

Чого ж жаху завдавати, як він чорнобровий?

У 1621 році посланець московського царя Семен Опухтін доповідав у Посольському приказі, що «ходили де з Дону на добычу атаманы и козаки, атаман Василий Малыгин, а с ним 1300 человек да с ними ж запорожских черкас 400 человек. Атаманы были у черкас и у казаков большие: черкашеня Сулим, да Шило, да Ятцкой... А ходили за Черное море и приступали к городу к Ризе и к пашину двору...».

Під час одного з чергових походів на володіння Османської імперії у Чорному морі отаман Сулима потрапив до полону і близько семи років був невільником на одній з турецьких галер. За однією з легенд, йому разом з його побратимами вдалося звільнитися і навіть захопити галеру, яку вони доправили да Риму. Там вони побували на прийомі у Папи Римського. Після того, як головний владика християнського католицького світу вислухав розповідь колишніх бранців, він вручив Івану Сулимі золотий медальйон з власним портретом. Адже той разом з товаришами зумів доправити до Італії не тільки ворожий бойовий корабель, але й декілька сот яничарів, що перебували на його борту.

Восени 1628 року, після повернення в Україну, Івана Сулиму обирають гетьманом реєстрового Війська Запорозького. На цій посаді він змінює досвідченого Михайла Дорошенка, який загинув у боротьбі з ворогами. Однак відомим на той час він стає не завдяки гетьманській булаві (невдовзі його переобирають), а завдячуючи вмінню організовувати штурми фортець та завойовувати найнеприступніші твердині. У 1629 році Сулима організовує похід майже сорокатисячного козацького війська до Перекопу, а через кілька років намагається завоювати неприступну турецьку фортецю Азов у гирлі річки Дону: «Року зась 1633 Сулима, гетман войска низового Запорожского, в моноксилах (невеликих човнах) от Сечи по Днепру, потом по Черном мору, через весь Босфор Кимерійський в Местицкое заплинувши озеро, достал был прекрепкого турецкого в Азии града Азова».

У 1634 році Іван Сулима здійснює два напади на важливий військовий форпост Османської імперії – фортецю Азов. 10 серпня 30 човнів-»чайок» з українськими козаками, що поверталися з Дону, з’явилися біля Азову. Майже чотири дні продовжувалася облога фортеці за допомогою артилерійського вогню козацьких гармат та безперестанних атак запорозьких «морських піхотинців». Але і цього разу Сулимі не вдалося оволодіти турецьким укріпленням. У вересні того ж року він здійснює повторний похід на Азовську фортецю. Цього разу була збільшена кількість атакуючих козаків – до трьох тисяч, а також помінялася тактика ведення штурму. Якщо під час першого нападу атаки замку здійснювалися лише з одного боку, то тепер Іван Сулима віддав наказ штурмувати фортецю з усіх боків. Такі дії козацького воєначальника призвели до певного успіху – запорожці, зруйнувавши частину стіни, увірвалися до фортечного посаду. І лише несподівана поява під містом численної нагайської орди не дозволила козацькому війську оволодіти Азовом.

Незважаючи на те, що Азов не був взятий козаками, ці два великих штурми добре укріпленої турецької фортеці засвідчили зростаюче воєнне мистецтво запорозького війська, керівники якого, застосовуючи невеликі людські ресурси й артилерію, намагалися вирішити на свою користь надскладні військові завдання. Як свідчив сучасник, влітку 1635 року Іван Сулима знову планував оволодіти Азовом: «Да він же отаман Сулим говорив на морі такі речі: якщо великий государ Михайло Федорович дозволить донському війську пошук вчинити під Озовом, і я де був з Дніпра війська всі з собою взяв, а озовським людям свою недружбу і трату свою оплатив». Хоча третього штурму Азову Сулимі не вдалося здійснити, незабаром, у 1637 році, українські козаки разом з донцями все ж таки оволоділи фортецею. І, звичайно, що військовий досвід попередніх нападів на місто став їм у великій нагоді.

У середині квітня 1635 року запорожці під керівництвом Івана Сулими, якого вони знову обрали на гетьмана, здійснюють морських похід на Чорне море, який закінчився облогою Керчі. У цій операції взяло участь близько двох з половиною тисяч козаків та 50 «чайок». Повернувшись після цього походу на Січ, гетьман Іван Сулима дізнається про спорудження на Дніпрі, неподалік одного з порогів могутньої фортеці, що мала перепиняти рух запорожців до Центральної України, а також доступ всім бажаючим вступити до козацького братства на Запорожжі. Саме тому він вирішує зруйнувати новозбудовану фортецю.

Постанова варшавського сейму 1635 року твердила: «…на березі Дніпра… має бути збудований замок, що військовою силою, кінними і пішими людьми, військовою амуніцією буде достатньо забезпечений. А для щонайшвидшого його спорудження… наша скарбниця має видати почергово 100 тисяч польських злотих». Цей задум польської влади мав втілитися під керівництвом давнього ворога козаків, коронного гетьмана Станіслава Конецпольського та за безпосередньою участю двох французьких військових інженерів – Гійома-Левассера де Боплана та Жана Маріона. Маючи великий досвід у будівництві оборонних замків, вони спеціально були запрошені до Речі Посполитої, щоби допомогти їй у спорудженні системи фортець.

Збудована при Кодацькому порозі фортеця мала вигляд чотирикутного земляного редуту. У його південній частині виступали два невеликі напівбастіони. Тут також було збудовано браму, а через рів – підйомний міст. По периметру фортеця мала близько 1850 метрів, висота валів досягала 20 метрів. З південної, східної і західної сторін Кодацьку фортецю оточував глибокий рів. У дно рова було вбито загострені дубові кілки. Північну сторону захищав крутий берег Дніпра. Г.-Л. де Боплан писав: «… роботи, що розпочалися в травні копанням ровів і насипанням валів, у липні 1635 року були закінчені». Збудували фортецю лише із «землі та дерева, яке сплавляли до порога Дніпром». Гарнізон фортеці, основу якого складали дві сотні добре вишколених німецьких солдатів, мав на озброєнні важкі гармати.

Але такі перешкоди не могли зупинити гетьмана Івана Сулиму. На початку серпня близько тисячі запорожців під його керівництвом вирушили на здобуття фортеці. Частина козаків йшла до Кодака степом, інша – просувалася по Дніпру на «чайках». Зупинившись за кілька кілометрів від фортеці, Сулима наказав здійснити розвідку підступів до укріплення та доповісти старшині про можливі шляхи здійснення штурму. На військовій нараді, де крім гетьмана також були присутні козацькі полковники Павло Бут, Іван Сорока та Кіндрат Бурляй, узгодили рішення про нічну атаку Кодаку. Її здійснено у ніч з 11 на 12 серпня. Запорожці несподівано напали на вартових і відкрили ворота замку. Одна частина козаків увірвалася до середини через основний вхід, інші – по приставних драбинах, подолавши частокіл, з усіх боків проникли до фортеці. Раптова поява українських козаків не дала змоги гарнізону організувати оборону, і через кілька годин вся залога була знищена. Ось як описував блискавичний штурм Кодака сучасник: „Козаки не призвичаєні до терпеливости анї до евангельської вирозумілости, під началом Сулими, завваживши, що вояки на сторожі сплять, о півночи потиху влїзли по драбинах на вали до кріпости. І хоч сторожі обудили ся, але вже за пізно: поки протерли очі свої обтяжені сном, вхопили ся за зброю, винесли порох, схований в землї, вже кріпость була в руках козаків. Маріона звязавши поставили голого на цїль і розстріляли), иньших порубали або ріжним мукам піддали. Козаки думали, що то їм пройде безкарно, бо король далеко, зайнятий затяжною війною, а гетьман (Конєцпольский) зайнятий відбираннєм зайнятих Шведами городів, і частина самих козаків була покликана в поміч до Прусії, отже вважали, що се догідний час на те, щоб свобідно здїйснити свій замір. Коли-ж проголошено згоду і вони довідали ся, що коронне військо вертає, – знаючи мстивий дух Конєцпольского, почали каяти ся сього вчинку. Щоб кара з нечисленних провинників не спала на них, немов виконавцїв того злочину, вони обступили Сулиму і иньших участників злочинної банди, ударили з великими силами на їх окопи і стративши тисячу своїх, здобули їх криївку, звязали провідника і иньших і з пятьма товаришами відїслали його на найближший сойм. На муках розпитувані докладно, оповідали, що вони не знали про ухвалу річи-посполитої, а думали що то Нїмцї з звичайної своєї гордости поставили той замок на власну руку, і не хотячи пускати ся в довгі процеси, порішили пімстити ся за свої кривди, не відкладаючи — отже прогрішили ся, не знаючи постанов через велике віддаленнє».

За наказом Івана Сулими всі укріплення Кодака були негайно знищені – дерев’яні споруди спалили, вали зруйнували, а рови засипали. «Якийсь Сулима, отаман частини повсталих козаків, повертаючись з моря і побачивши, що замок заважає йому повернутися додому, зненацька захопив його і вибив дощенту весь гарнізон… Захопивши і пограбувавши форт, згаданий Сулима повернувся з козаками на Запорожжя», – так описував ці події в своєму «Описі України», який був надрукований 1651 року у Франції, інженер Боплан. Велику інформацію про взяття Іваном Сулимою польського замка вмістила у 1635 році тогочасна паризька газета «La gazette».

Обізвався серед Січі

Курінний Сулима:

«Гей, давайте, хлопці, зварим

Вражим ляхам пива!»

…Військо вибили дощенту,

Кодак зруйнували… –

прославлялася ця перемога козаків в одній із тогочасних українських народних пісень.

Уряд Речі Посполитої не пробачив бунтівному гетьману руйнування Кодацької фортеці. Ось як описував сучасник французький інженер Боплан тогочасні події: «Козаки запорозькі реєстрові, що королю служать, довідавши ся, де ті що поброїли з гетьманом Сулимою, післали до них і казали: «Ляхи хочуть нас бити, прийміть нас до себе, то будемо боронити ся вкупі». Ті їм не вірили, боячися зради, та й не втїкли від неї! За присягою прийняли їх до свого окопу, а окоп той був дуже сильний! Ті ж учинили зраду з військом, аби їм видали старшину, як не хочуть погинути самі. Довідавши ся про се Сулима з товаришами самі віддали ся добровільно. Реєстрові, беручи їх, обіцяли: «Не погинете»! А потім закувавши, відвезли їx до Варшави, до короля на сейм». Невдовзі Івана Сулиму привселюдно четвертували у Варшаві 12 грудня 1635 року.

Очевидець цієї трагічної події литовський магнат Радзивілл свідчив: «Багато людей шкодували за Сулимою, адже він, погромивши неодноразово ворога християн – турка. І навіть ніколи не діставши поранення в боях з ним, мусив помирати тепер ганебною смертю». Напередодні страти Іван Сулима попросив покласти йому в труну той золотий медальйон, який йому подарував Папа Римський. Сумним видовищем представлялося це, – записав сучасник – як змінюється фортуна: цей чоловік, що стільки разів наставляв свою шию ворогам і рука ворожа його не діткнула, – тепер мусив протягти шию катові. Тіло козацького полководця четвертували й разом з відтятою головою розвішали на мурах Варшави.

Ой, у Шахнового мосту

дали козакам хльосту.

Ой, бідна ж ти, наша головенько:

Нема ж кому поради порадить

Ой, в неділю рано

наших сотников побрано.

Ой, бідна ж...

Ой, в понеділок рано

нашого Сулима стинано.

Ой, бідна ж... –

так у ще одній з народних пісень, які були складені у XVII століття оспівували смерть Івана Сулими.

Однак загибель українського завойовника фортець Івана Сулими не зупинила козаків. У 1639 році, перебуваючи у відбудованій Кодацькій фортеці, майбутній гетьман Богдан Хмельницький нагадав Станіславу Конецпольському про перемогу його попередника Сулими таким крилатим латинським виразом: «Що рукою будується, те рукою і руйнується». Ці слова виявилися пророчими – у 1648 році козацькі полки остаточно оволоділи Кодаком і тим самим склали шану Іванові Сулимі.

У Івана Сулими було двоє синів: Степан та Федір. Обидва вони почергово були полковниками Переяславського полку. Внук гетьмана Іван, син молодшого сина Федора, на початку XVIII століття був генеральним хорунжим Війська Запорозького. А син гетьманівського внука Семен протягом 1739–1766 року також був переяславським полковником. Сини Семена Сулими також стали відомими військовими, а також церковними діячами Українського Гетьманату та Російської імперії: Яким був полковим суддею Чернігівського полку; Христофор – архімандритом Гамаліївського монастиря, Феодосійським, Маріупольським та Харківським єпископом; Микола – генерал-губернатором Східного та Західного Сибіру, членом Військової ради Російської імперії. А всього шляхетсько-козацький рід Сулим дав світові кілька десятків відомих воєначальників, учених та культурних діячів.

Гетьман Іван Сулима залишив після себе також видатну історичну пам’ятку – Свято-Покровську церкву. Вона була збудована на його кошти в родинному маєтку Сулимівка у 1630-х роках. Цей храм, що одночасно виконував і оборонні функції, вважається однією із найраніших споруд, які були зведені в архітектурному стилі бароко. Довгий час у ньому перебували ікони та портрети із зображенням представників роду Сулим, окремі з яких сьогодні знаходяться в Національному художньому музеї України в Києві. У цьому храмі було влаштовано усипальницю роду Сулим, однак останки самого гетьмана згідно з переказами поховали в сусідньому селі Стевки.

І сьогодні у селі Сулимівка, що знаходиться неподалік Києва (між Борисполем та Баришівкою) можна помилуватися не лише чудовою козацькою церквою, збудованою на кошти гетьмана Судими, але й одноповерховим садибним будинком та пейзажним парком ХІХ століття, які були зведені нащадками знаменитого козацького полководця.

* * *

Видатна українська поетеса сучасності Ліна Костенко після перебування у стародавньому козацькому селі Сулимівка на Київщині залишила чудові поетичні рядки. Вони можуть слугувати епітафією одному з попередників Богдана Хмельницького, хороброму гетьманові та завойовнику фортець Іванові Сулимі:

В маєтку гетьмана Івана Сулими,

В сучасному селі, що зветься Сулимівка,

До кінських грив припадені грудьми,

Промчали хлопці – загула бруківка –

І тільки гриви…курява…і свист…

Лунких копит оддаленілий цокіт…

І ми…і степ…і жовтий падолист…

І цих дворів передвечірній клопіт…

І як за сонцем повертає сонях,

Так довго вслід чомусь дивились ми.

А що такого? Підлітки на конях…

В маєтку гетьмана… Івана Сулими…

Тарас ЧУХЛІБ, доктор історичних наук