ЮВІЛЕЙНА ФРАНЦУЗЬКА ВЕСНА
Цьогорічна весна виявилася примхливою – в останній декаді, коли вже всі налаштувалися на тепло, грянули морози, і посипав сніг, здавалося, що зима буде вічно. Проте, незважаючи на весняні заметілі, яких століття не бачив Київ, справжня весна все-таки прийшла. І не сама, а разом з уже традиційною «Французькою весною», яка уже вдесятий раз приходить на схили Дніпра. А цього року її прихід був навіть містичним, саме їй довелося переконати зиму, що вона вже остаточно втратила свої права.
Французька весна в Україні, яку з 2004 року традиційно проводить Французький культурний центр і Посольство Франції, розпочалася грандіозним вуличним дійством у Національному ботанічному саду ім. М.М. Гришка. Освітлення ліхтарями з «живими вогнями» – великими металевими інсталяціми із запаленими свічками, багаття у кованих конструкціях, безліч жевріючих кульок, що піднімалися вверх робили вечір казковим. Дивовижне піротехнічне шоу популярного вуличного театру La Machine об’єднало вогонь і магічні трюки, створюючи ряд сяючих образів, які візуально змінили і трансформували місто, запрошуючи глядачів у незнайомий світ. Під кінець дійства пролунав салют по периметру кола, грандіозний, потужний, який остаточно стер межі між феєрією та реальністю.
На фестивалі, який традиційно проходить у квітні в Києві, Дніпропетровську, Донецьку, Львові, Одесі та Харкові, були представлені як оригінальні проекти з Франції, так і спільні франко-українські починання.
Шанувальників порадував всесвітньо відомий драматург Ерік-Емманюель Шмітт. Українські постановки його п’єс з успіхом йдуть на національних сценах країни. Французький театр Roseau представив українським глядачам сімейну комедію «Маленькі подружні злочини» за Шміттом у Київському академічному Молодому театрі. На театральних сценах міст-учасників Французької весни виступили театр жесту і танцю La Raiemanta з виставою «Крик півня», в якій незрівнянна гра актриси і постановниці Ліз Потон виходить за рамки всіх художніх практик, постійно дивуючи глядачів.
У рамках фестивалю проходила Панорама французького кіно, на якій відбулася прем’єра фільму «Мебіус», показаний цикл «Шукайте... шпигуна» і кіно-концерт Жорж Мельєс, присвячений видатній особистості світу кіно – Жоржу Мельєсу, першовідкривачеві кінематографа і творцеві першого в історії кіно науково-фантастичного фільму «Подорож на Місяць».
Також були представлені проекти в галузі візуального мистецтва – Яків Шапіро в Національному художньому музеї, фотографії з легендарної колекції Air France, стріт-арт і проект навколо 100-річчя квадрата Малевича.
На деяких заходах побували і наші кореспонденти, зокрема на пізнавальній лекції професора Лондонського університету Синтії Гембл, присвяченій двом видатним представникам мистецтва та літератури Англії та Франції.
«ПРУСТ ТА ПОГЛЯД РАСКІНА»
Одного осіннього дня 1899 року Марсель Пруст, 28-річний паризький дилетант, що бере гроші у своїх поблажливих батьків, увійшов до Національної бібліотеки на вулиці Вів’єн у Парижі. Там він прочитав один розділ книги Джона Раскіна у перекладі бельгійського письменника Жоржа Олів’є Дестре. Цей момент став вирішальним у перетворенні дилетанта на завзятого працівника та майбутнього найвідомішого французького письменника. Пруст потрапив під вплив цього «видатного чоловіка», свого «володаря думок», «заразився» ним.
Синтія Гембл представила непересічну багатогранну особистість Джона Раскіна, інтелектуала, художника, філософа, історика мистецтва, викладача, ботаніка, геолога, захисника Тернера, палкого прихильника готичного стилю, письменника, гурмана і гастронома, мандрівника та… франкофіла, привідкрила киянам складний світ Раскіна та супроводжувала Пруста у пошуках його вчителя у Сансі, Авалоні, Везеле, Діжоні та в інших містах. Свою розповідь Синтія Гембл ілюструвала невідомими малюнками Раскіна різних періодів його життя, починаючи з найпершого малюнка, який він зробив у 14-літньому віці.
Вони обидва продемонстрували велику креативну силу протягом всього життя, багато подорожували і залишили нам безсмертні твори, в яких передали свої погляди на мистецтво як сучасникам, так і нащадкам.
Так само як ці два знані чоловіки, наша гостя Синтія Гембл багато подорожує, пройшла слідами як в Ільє-Комбре, рідному містечку Марселя Пруста, так і Бремфорді, пов’язаного з пам’яттю Джона Раскіна. Завдяки цій зустрічі ми можемо проаналізувати їхні шляхи та розвиток їх поглядів на мистецтво та суспільство, в яких ми знаходимо щось корисне для себе і зараз.
Марсель ПРУСТ (10 липня 1871, Париж – 18 листопада, 1922, Париж) – французький письменник, есеїст та критик, що здобув світове визнання як автор роману-епопеї «У пошуках втраченого часу», одного з найвизначніших творів світової літератури ХХ століття, народився в районі Отей у південному районі Парижа. Його батько, Адріан Пруст, відомий епідеміолог, займався вивченням способів запобігання розповсюдження холери в Європі й Азії та був автором багатьох книг із медицини та гігієни. Мати, Жанна Вейль, походила з родини успішного біржового маклера єврейського походження. Вона була освіченою та начитаною жінкою.
Літературна діяльність Марселя почалася в ліцеї Кондорсе, до якого він вступив у 1882 році зразу в п’ятий клас, але відвідував не дуже регулярно через часті напади астми. Пруст опублікував свої перші тексти у журналі «La Revue Lilas», що видавався учнями ліцею Кондорсе. За свідченням самого Пруста, найраніші тексти, що увійшли до першої збірки «Дні й радості», були написані ним у віці 14 років. Майже всі тексти з цієї збірки спершу були опубліковані в журналах «Le Banquet» та «La Revue Blanche». Після закінчення ліцею в 1889 році Пруст у 1890 році вступив до Політехнічної школи. У Сорбонні він слухав лекції Анрі Бергсона. У 1893 році він одержав диплом з права, а 1895 року – диплом з філософії.
Починаючи з 1896, Пруст старанно вивчав твори мистецтвознавців сучасної йому епохи: Джона Раскіна, Ральфа Волдо Емерсона та Томаса Карлайла. Під впливом цих авторів склалися його власні погляди на мистецтво, художню літературу, її завдання й місце в житті. Письменник повинен спостерігати за тим, що відбувається, збагнути його суть і врешті відтворити або пояснити цю суть у художньому творі. Захоплення Пруста Раскіном було настільки великим, що він взявся перекласти його твори французькою мовою, незважаючи на недосконале знання англійської. У 1904 році була видана «Ам’єнська біблія» Раскіна, а в 1906 – «Сезам та лілеї». До обох книг Пруст написав передмову.
У рік публікації роману «На Сваннову сторону» Пруст близько зійшовся з Альфредом Агостінеллі, якого запізнав ще 1907 року під час перебування у Кабурі. Тоді Агостінеллі працював для Пруста водієм, а 1913 року навідав Пруста в Парижі з проханням посприяти в працевлаштуванні. Пруст призначив його своїм особистим секретарем. Невірність Агостінеллі та його раптова смерть у 1914 році були великим потрясінням для Пруста. Агостінеллі надихнув Пруста на створення образу Альбертіни та написання так званого романного «циклу Альбертіни» – останніх чотирьох частин роману-епопеї, який у літературознавстві протиставляється «циклові Жильберти», що складає перші частини роману.
Другий роман Пруста «У затінку дівчат-квіток» приніс йому славу та був удостоєний премії братів Гонкурів за 1919 рік. Під час голосування в гонкурівському комітеті роман Пруста здобув 6 голосів, а роман Ролана Доржелеса «Дерев’яний хрест» – лише 4 голоси. Після Гонкурівської премії Пруст ще більше заглибився в написання й вдосконалення свого роману-епопеї. 1921 року Пруст публікує роман «Ґермантська сторона». 1922 року – роман «Содом і Гоморра». Інші частини роману-епопеї з’явилися вже після смерті автора. Велику роботу з впорядкування й редагування рукописів Марселя Пруста провів його брат Робер.
Розпочатий у 1909 році, роман-епопея «У пошуках втраченого часу» є головною книгою Пруста, він складається з семи романів, у яких діють понад 2000 персонажів. Пруст помер раніше, ніж встиг завершити редагування останніх трьох томів, і вони були опубліковані посмертно після редагування брата Робера. Ліричний герой роману нагадує самого Пруста. У романі розповідається про дорослішання й становлення героя в аристократичному та богемному середовищі Прекрасної епохи на шляху до письменництва.
Одна з особливостей роману – використання прийому мимовільної пам’яті. Ідея мимовільної пам’яті, тобто випливання у пам’яті спогадів про певні події через далекі й не зовсім зрозумілі ланцюжки асоціацій, завдяки роману Пруста отримала самостійне життя в психології. Такий тип пам’яті навіть називають прустівською. Українською мовою роман був перекладений Анатолем Перепадею та публікувався у видавництві «Юніверс» з 1997 по 2002 рік.
Останні три роки свого життя Пруст через тяжку форму астми майже не виходив зі своєї спальні, він спав удень і працював уночі. Марсель Пруст помер 18 листопада 1922 року за вичитуванням однієї з частин роману. Похований у Парижі на цвинтарі Пер-Лашез.
Джон РАСКІН (8 лютого 1819, Лондон – 20 січня 1900, Брентвуд) – англійський письменник, теоретик мистецтва, літературний критик і поет, який значно вплинув на розвиток мистецтвознавства та естетики другої половини XIX – початку XX століття, народився в сім’ї багатого шотланського торговця хересом Д. Дж. Раскіна. У сім’ї панувала атмосфера релігійного благочестя, що значно вплинуло на подальші погляди письменника. Ще в юності Джон багато подорожував, причому щоденники подорожей обов’язково включали нотатки про геологічні утворення в ландшафті відвідуваних країн.
Вищу освіту Раскін отримав в Оксфордському університеті, який закінчив у 24 роки. Вже у 1869 його обрали професором щойно організованої кафедри мистецтвознавства. Коли Раскін став лектором, він наполягав на необхідності вивчення геології і біології майбутніми пейзажистами, а також на введенні практики наукового малювання: «У погожі дні я присвячую трохи часу копіткому вивченню природи; при негоді я за основу беру лист або рослину і малюю їх. Це неминуче веде мене до з’ясування їхніх ботанічних назв». Раскін швидко зрозумів недостатність тільки теоретичних пошуків. Досить рішучий, він організував при університеті школу живопису і невеличкий музей. Палкий прихильник декоративно-ужиткового мистецтва, він організував там ще й кустарну майстерню.
Палкий прихильник середньовічного мистецтва, Раскін не схвалював неоготику в архітектурі. І якщо офіційні кола Британії всіляко підтримували неоготику архітектора П’юджина, Раскін наважився критикувати її і твори П’юджина. Мистецтвознавця Раскіна дратували історичні стилі ХІХ століття як несамостійні, вульгарні та хаотична забудова. Але новий і самостійний архітектурний стиль так і не був вироблений в ХІХ столітті. А заклики Раскіна не могли завадити проблемі. Вийшло, що він лише окреслив одну з неприємних проблем ХІХ століття, але не міг допомогти її вирішенню.
Раскін писав: «У нас (тобто в Англії) повинні бути красиві поселення, міста, що не скупчуються потворно. Вони повинні бути невеличких розмірів… Кожне місто слід оточити садами з квітучими деревами і ніжно дзюркочучими ручаями. – Це неможливо! –скажете Ви. Може, й так. Але яке мені діло до цього неможливого? Я лише знаю, що це необхідно».
Він став організатором поселення для робітників в шести милях від міста Шеффілд, землю під цю колонію викупили на його гроші. Як колись в Оксфорді, він організував на околиці Шеффілда музей та бібліотеку. Він навіть сам обробляв клапоть землі… В хижацькому, капіталістичному оточенні ідея проіснувала біля року, і колонія розпалась. Пам’ять про неї трохи жевріє в музейчику, що зберігся в Шеффілді. Невдачею закінчилися і спроба заснування ще однієї колонії робітників у Бармуті, заснування ремісничих майстерень на острові Мен, заснування друкарні поблизу своєї садиби в Орпінгстоні.
Раскін у своїй діяльності відштовхувався від ідеї, що освіта і мистецтво не повинні бути привілеєм лише багатіїв. Знадобиться забагато часу, аби це стало ясно ще й консервативно налаштованим багатіям Британії і Сполучених Штатів. Але Раскін до цього не дожив.
Особливе місце в поглядах і працях Раскіна зайняла охорона пам’ятників культури. Він закликав до охорони пам’ятників у самому широкому розумінні, куди включав і фрески, і картини, і барельєфи, і значну історичну чи мистецьку споруду, зокрема значне історичне місто. У літературних працях він звертався до емоцій і совісті читача, нагадував про відповідальність перед наступними поколіннями: «…феодальні та монастирські будівлі Європи зараз зникають, як сни. Важко уявити, з якою сумішшю заздрості і презирства на нас будуть дивитися нові покоління. Адже ми володіли цими скарбами і нічого не зробили, аби зберегти їх чи хоч би відтворити на полотні». Серед його робіт найвідоміші «Лекції про мистецтво», «Художня вигадка: прекрасне і потворне», «Англійське мистецтво», «Сучасні художники», 1843 – 1860). Усього Раскіним написано п’ятдесят книг, сімсот статей і лекцій.
Змістовну лекцію Синтії Гембл слухала Роксолана КРАВЧУК
