Марія Пухлянко: «Знаєте, в чому феномен української землі?
Марія Пухлянко:
«Знаєте, в чому феномен української землі? Українська земля – це така родюча земля у мистецтві, що я навіть не знаю, де ще є така.
Але існує одна особливість – традиційно ми не просто відпускаємо свої таланти, а, здається, робимо все для того, щоб вони кудись виїхали»
Професія музиканта є таємничою і до кінця незбагненною. Музика – це частинка душі, через неї можна передати радість, її звуки здатні розділити горе, нові мелодії народжують кохання. У музиканта є все, чого немає у багатьох з нас, насамперед – чарівний ключик від людських душ. Він відмикає їх щоразу, коли сідає за свій інструмент та починає грати.
Проте одні досягають майстерності роками, аж поки побіліють їхні скроні, а інші – з юних літ вже віртуози. Саме до таких належить обдарована українська піаністка Марія Пухлянко, яка народилась в сім’ї Заслуженого діяча мистецтв України, піаніста і композитора Євгена Пухлянка та чудової піаністки, відомої професорки, кандидатки мистецтвознавства Тетяни Рощиної. Дівчинка почала навчатись музиці у 5-річному віці та досягла того, про що інші піаністи мріють все життя: з відзнаками закінчила Київське музичне училище ім. Глієра (нині – Київський інститут музики ім. Р.М. Глієра) та Національну музичну академію України ім. П.І. Чайковського, навчалась на майстер-класах видатних професорів світу, була відзначена персональною стипендією Президента за творчу активність, стала магістром музичного мистецтва й викладачем фортепіано, організатором багатьох творчих проектів, серед яких серія концертів «Фортепіанна музика для дітей», лауреатом безлічі міжнародних конкурсів, засновником та керівником Ансамблю солістів «SOLO ПЛЮС». Все це звучить гордо, можливо навіть пафосно, проте в житті Марія – мила безпосередня молода жінка з лагідною посмішкою, якій варто лише доторкнутись до чорно-білих клавіш, як із них одразу лине чаруюча мелодія. Вона ще зовсім молода, але надзвичайно успішна. Секрети успіху Марії розгортатимуться поступово з кожним новим рядком нашої бесіди.
Переможець регіонального конкурсу піаністів пам’яті В.Косенка та М.Вериківського (1996 р.);
Лауреат 1 премії Міжнародного конкурсу Les Cles d’Or du Piano (Париж,Франція,1997 р.);
Лауреат премії «Vox Populi» 5-го Фестивалю «Regina-Vladimir Horowitz in memoriam Piano and Chamber Music» (1998 р.);
Дипломант та призер ІІІ Міжнародного конкурсу молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця (Київ,1999 р.);
Лауреат програми Українського Фонду Культури «Нові імена України» (2000, 2003 рр.);
Переможець студентського конкурсу під патронатом міського Голови О. О. Омельченка «Надія твоя, Києве!» (2000 р.).
Переможець конкурсу «Yamaha», 2002 р.
Дипломант ІІ Міжнародного конкурсу ім. М. Лисенка, (Київ, 2002 р.).
Лауреат Премії Кабінету Міністрів України за внесок молоді у розбудову держави у номінації «За творчі досягнення», 2003 р.
Фіналіст ІІ Міжнародного конкурсу піаністів «Ісідор Бажич» (Новий Сад, Сербія, 2004 р.);
Володар стипендії ім. Марусі Яворської Університету м. Оттави (Канада, 2004 р.). Лауреат VI Міжнародного конкурсу молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця, (Київ, 2005 р.).
Лауреат 1 премії V Міжнародного конкурсу «Klavier zu 6 Handen», (Марктобердорф, Німеччина, 2006 р.).
СХОДИНКИ ДО УСПІХУ МОЛОДОЇ ПІАНІСТКИ
– Вітаємо, пані Маріє. Розкажіть, будь ласка, коли Вас причарувала магія музики, коли Ви почали нею захоплюватись?
– Завжди, коли мене запитують, коли саме я почала займатись музикою, я відповідаю, що, мабуть, ще до народження. Я музикант і піаністка в третьому поколінні. Моя династія – фортепіанна, і я не могла собі уявити якоїсь іншої професії.
У дитинстві я займалась не тільки музикою. Батьки ніколи не примушували мене грати. Навпаки, завжди пропонували якісь інші заняття, наприклад, танці, театр. Я не навчалась у десятирічці (КССМШ імені М.Лисенка), і мала великий спектр для самостійного обрання професії. Але десь із 13-ти років сказала, що ні, дякую, мені не потрібно нічого, крім музики. Все, чим я займалася в дитинстві було теж пов’язано з мистецтвом, проте я ніколи не бачила себе в іншій іпостасі, аніж грати на роялі.
– Скажіть, пані Маріє, після того, як Ви усвідомили своє покликання, як стали його розвивати далі?
– Щоб реалізуватись як музикант, я вступила до музичного училища ім. Р.М. Глієра. Закінчила його. Потім – консерваторія, аспірантура, концертна і викладацька діяльність. Звичайно, я закінчила музичну школу, хоча тоді це не сприймалось мною серйозно, скоріше як хобі. У музичне училище ім. Р.М. Глієра я вступила до класу Заслуженого діяча мистецтв України Лідії Миколаївни Ковтюх. Це дуже відомий педагог, зараз вона завідує відділом фортепіано в КІМ ім.Р.М.Глієра. Потім вже тут, у Київській консерваторії, я навчалась у Заслуженого артиста України, видатного професора, чудового музиканта і прекрасної людини Валерія Олеговича Козлова.
Я ніколи офіційно не навчалася у рідних. У нас в родині було вирішено, що навчатись у рідних не зовсім правильно. Адже дитина завжди якимись іншими очима дивиться на маму з татом, бабусю, дідуся. Вони свої, рідні, тому можна не послухатись, можна роботи, що хочеш. А коли є офіційний педагог, то поводиш себе зовсім по-іншому.
– Коли Ви вступили до училища, одразу зрозуміли, що будете концертуючою артисткою-піаністкою?
– Ви знаєте, педагог зазвичай бачить, чи може бути дитина в майбутньому концертуючим виконавцем чи ні по тому, любить чи не любить вона виходити на сцену, комфортно чи не комфортно вона себе там відчуває. Який би ти не був талановитий, обдарований і таке інше, але якщо ти не любиш сцену, не відчуваєш адреналіну і задоволення від сцени, то про концертуючого виконавця, звичайно ж, не може бути мови.
– Пані Маріє, скажіть, будь ласка, а коли Ви почали обирати репертуар? Ще в музичному училищі чи вже в консерваторії?
– У мене не зовсім типовий шлях музиканта. Традиційно для дитини з музичної родини – це навчання в десятирічці, з 4-х – 5-ти років – тільки музика як пріоритетний напрямок. Мої батьки ніколи не наполягали на цьому, і тому впродовж останніх років школи й училища потрібно було дуже багато працювати. Але все вдалося, репертуар я почала набирати десь в останні шкільні роки.
– Як складалась Ваша концертна діяльність? Де Ви виступали, які Ваші здобутки?
– Я є лауреатом багатьох міжнародних конкурсів не тільки в Україні, але й у Європі. Грала концерти в багатьох країнах: у США, Японії, Німеччині, Італії, Хорватії, Франції, Росії, Угорщині, Великій Британії, Австрії, Польщі, Фінляндії, Грузії, Голландії, Данії. Влітку була на фестивалі у Франції, вже коли я там знаходилась, отримала запрошення на фестиваль в Іспанії. Там був запланований ще майстер-клас, і мені запропонували ... попрацювати педагогом. Потім у вересні я відкривала Міжнародний музичний фестиваль у Данії. Бувати у різних країнах – це є моя звична виконавська діяльність.
– Ви відчули, що реалізували себе?
– Звичайно, я це відчуваю. Хочу сказати, що наша професія, – як наркотик. І якщо протягом двох місяців не виходиш на сцену, то вже лізеш на стінку, починаєш кидатись на своїх домашніх – і це норма. Тому людина, яка працює виконавцем, повинна будувати для себе якийсь план, і тільки тоді ця професія себе виправдовує. Музикант обов’язково має вибудовувати для себе, що і коли повинен зробити. Чому наша професія вважається не з простих? Тому що кожного дня ти маєш сам сісти до інструменту, і декілька годин працювати. Ніхто не скаже: «Ти відсидиш з дев’ятої до шостої, і цього достатньо». Ні, це робота, яка постійно з тобою, і ти лягаєш з нею спати, і з нею прокидаєшся. Нещодавно пройшов ІІ Міжнародний фестиваль «Династія», директором якого я є. В цьому році мені вдалося запросити до Києва одну з найвидатніших музикантів планети, професора Оксану Яблонську (США). Вона розповідала мені, що одного разу в якомусь інтерв’ю їй поставили запитання: «Яка музика звучить у Вашій голові?». «Я не можу відповісти на це запитання, – сказала вона, – у мене постійно – 24 години на добу, – звучить якась музика в голові. Навіть якщо я граю на сцені, то я граю щось одне, але паралельно у мене у вухах щось є». І ми з цим живемо, і це частина нашої професії.
– Розкажіть, будь ласка, про інший аспект Вашої роботи – педагогічну діяльність. Чи подобається Вам навчати учнів грати?
– У мене великий клас. І діти (так їх можна назвати лише умовно – це вже дорослі люди, студенти, котрі навчаються в консерваторії, але інколи називаю їх дітьми), з різних міст України. Хтось є киянином, хтось закінчував інші училища, хтось десятирічку. Через тиждень у мене буде концерт класу, там будуть грати студентки: одна закінчила Київське училище, інша – Полтавське. Рівень студентів-абітурієнтів, котрі вступають до НМАУ імені П.І.Чайковського, високий, проте різний. Але комісія на вступних іспитах намагається насамперед розгледіти талант, незалежно від того, як абітурієнт підготовлений до вступу.
– А чи є талановиті учні, як часто вони зустрічаються?
– Їх дуже багато. Взагалі більшість студентів НМАУ імені П.І.Чайковського є лауреатами міжнародних виконавських конкурсів, ведуть активну концертну діяльність. Знаєте в чому феномен української землі? У тому, що тут талановитих людей дуже і дуже багато. Українська земля – це така родюча земля у мистецтві, що я навіть не знаю, де ще є така. Але існує одна особливість – не стільки України, скільки, мабуть, Києва. Традиційно Київ не те що відпускає свої таланти, а, здається, робить все для того, щоб ці таланти кудись виїхали. І прикладів таких чимало...
МУЗИЧНА ДИНАСТІЯ
– Пані Маріє, розкажіть про свою маму. Її діяльність теж пов’язана з музикою?
– Моя мама – Тетяна Рощина, завідувачка кафедри спеціального фортепіано № 2 НМАУ імені П.І.Чайковського. У неї дуже великий досвід педагогічної діяльності, вона піаністка, закінчила Київську консерваторію, навчалася в аспірантурі в Російській академії музики імені Гнєсіних у Москві. Вона теж з музичної родини. Моя бабуся – Аза Костянтинівна Рощина, професор музики, все життя працювала в Київській консерваторії, а дідусь – Олександр Александров – також професор музики, працював спочатку в Київській консерваторії, потім багато років завідував кафедрою в Російській академії музики імені Гнєсіних у Москві. Мама є визнаним мистецтвознавцем, професором – вона науковець і одна з найвідоміших педагогів України, у неї дуже багато талановитих студентів. Її вихованці багаторазово ставали лауреатами національних і міжнародних конкурсів в Україні, Росії, Білорусі, Франції, Австрії, Німеччині, Італії, Іспанії, США, Голландії тощо. Наприклад, Олександр Поляков, блискучий піаніст, лауреат багатьох міжнародних конкурсів, зараз її аспірант. Скоро він грає у Національній філармонії України концерт з оркестром, а пізніше – ми з ним граємо цілий концерт у Великому залі НМАУ імені П.І.Чайковського, при цьому він буде за диригентським пультом, а я за роялем. Дуже багато талановитих піаністів зростила моя мама.
– Ваш батько піаніст та композитор. Розкажіть, який вплив його професія мала на Вас у дитинстві.
– У тому віці, в якому зараз мій син – 3,5 роки, – ми з татом вже грали разом. Мого сина поки що не можна посадити за інструмент, він постійно бігає та обожнює барабани, сподіваюсь, він у нас буде або ударником, або диригентом. Якщо диригентом – це мене влаштовує. Але думаю, дуже скоро він теж почне музикувати зі своїм батьком, оскільки мій чоловік – Антон Кушнір – відомий в Україні флейтист і вже збирається починати навчання сина.
До Євгена Пухлянка, батька Марії:
– Пане Євгене, розкажіть, як Ви стимулювали дочку до творчості, коли вона росла?
– Ви знаєте, щоб дитина підійшла до інструменту, вона має побачити, як грають батьки, її треба зацікавити. Тоді у дитини виникає бажання теж навчитися так грати. Спочатку Марійка просто сиділа поруч, дивилась, як це роблю я, і намагалась повторювати сама. Я пам’ятаю перший запис на радіо, це був концерт Бетховена №1. Зупинився оркестр, і диригент сказав про Марію: «Вона, – каже, – народилася у нотах». Ми віддали дочку в руки дуже професійного педагога ДМШ №5 Лариси Олександрівни Фетисової, яка домоглась встановлення доброго контакту між нею та ученицею, розвинулась довіра. А це надзвичайно важливо. Головне у грі на роялі – це фізична свобода. Якщо людина затиснута, то вона не може повноцінно віддатись грі. Проте ми давали дочці можливість широкого вибору професій. Музика – це її власний вибір. Сама захотіла, сама і викручується. Людина вона цілеспрямована. Пам’ятаю, коли їй було 11–12 років, вона дуже хотіла вільно володіти англійською мовою. Маша тоді навчалася в англійській школі. Проте навчання в англійській школі – це не вирішення питання. Добре навчаєшся мові тоді, коли спілкуєшся в англомовному середовищі. І от трапилася добра нагода. Маша в той час займалася в Дитячому музичному театрі і місяць була з гастролями в Америці, а коли приїхала – вже вільно розмовляла англійською.
Як Марію вдалося залучити до професійної діяльності? В Києві було організовано І Міжнародний конкурс молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця (нині одне з найвідоміших музичних змагань в Україні і світі). Ми повідомили Маші (їй тоді було 13 років), яка буде програма, дали проспект. До конкурсу залишалося всього 2 місяці, але Марія підготувала репертуар. На цьому першому конкурсі вона отримала диплом. Це був серйозний стимул для того, щоб продовжувати. З цього вона практично і почала свою професійну діяльність. Пам’ятаю, як в інтерв’ю на телебаченні її питають: «Маріє, а скільки ти готувалась до цього конкурсу?». Вона чесно відповіла, що два місяці. «Як? Інші діти готуються все життя!». «Зате в мене було щасливе дитинство», – відповіла дочка.
– Пані Маріє, Вашому синові вже майже 4 роки, чи плануєте Ви, що він буде продовжувати Вашу музичну династію?
– Чесно кажучи, я не впевнена, що хотіла б для нього у майбутньому цієї професії. Коли подивишся, що відбувається в нашій країні, то з впевненістю не скажеш: «Так, я хочу, щоб моя дитина стала класичним музикантом». Сьогодні класичну музику офіційно практично не підтримують... Поняття «меценатства» у нас, на жаль, не існує... Шкода, бо класична музична освіта в Україні – одна з найкращих у світі, навчатись у нас хотіли би дуже багато молодих музикантів з Європи. Але в нашій родині всі музиканти, так склалося історично. Тому й не дивно, що син – дуже талановита дитина, музична, артистична, ритмічна. Як мама я подбаю, щоби він у майбутньому обрав ту справу, яка йому буде ближчою і кращою, можливо, щоб оволодів кількома професіями. На сьогодні це необхідність.
СПІВПРАЦЯ З ОКСАНОЮ ЯБЛОНСЬКОЮ
– Ви є організатором надзвичайно цікавих заходів за участі відомої піаністки Оксани Яблонської. Розкажіть, будь ласка, про це детальніше.
– У цьому році, як я вже казала, пройшов ІІ Міжнародний фестиваль «Династія» – це серія концертів, які відбуваються у великих концертних залах Києва. Наш фестиваль завжди мав якусь родзинку. В минулі роки він відбувався протягом навчального року в залах Національної музичної академії. Ми організовували 1–2 концерти щомісяця. Кожний концерт обов’язково має назву та якусь творчу ідею. Це не просто концерти класичної музики. Було багато публіки, люди, які прийшли один раз, слідкували за наступними афішами. Проте, оскільки цей фестиваль не має ніякої фінансової підтримки, а до нас приїздять музиканти з Франції, Бельгії, Росії, Китаю, Кореї, США, –простіше проводити його протягом декількох днів. Тому в цьому році ми вирішили змінити формат фестивалю, і до того ж мені вдалося запросити на нього людину, яка є перлиною фортепіанного мистецтва, відому в світі піаністку Оксану Михайлівну Яблонську, яка народилась і навчалась у Москві, а впродовж останніх 30 років дуже успішно працювала в Америці. Ми знайомі, тому що я була на її майстер-класах, навчалася в Оксфорді декілька років, і сталося так, що у нас, окрім професійних відносин, сформувалися близькі стосунки. Я дуже рада, що завдяки нашій співпраці з директором Національного камерного ансамблю «Київські солісти» Наталією Дущенко, київський слухач матиме змогу насолоджуватись грою Оксани Яблонської в жовтні 2013 року.
– А що Ви запозичили в Оксани Яблонської? Вона вразила Вас своєю грою?
– Звичайно, вона не може не вразити – у неї шалена енергетика. Вона тримає слухача (будь-якого – професійного чи непрофесійного чи просто пошановувача класичної музики) від першої до останньої ноти. І ти потім ще добу ходиш вражений цією енергетикою. Оксані Михайлівні виповнилося 73 роки, але вона грає, як двадцятирічна, і грає геніально, грає приголомшливо. Коли ми чуємо великих піаністів, вік зазвичай все одно бере своє. До нас приїжджав, наприклад, відомий піаніст Наум Штаркман, це був його останній концерт у Києві. Звичайно, це було прекрасно і дуже цікаво, але не так яскраво, на жаль... Оксана Яблонська – це абсолютне виключення з правил! Я думаю, що окрім її особистості, це пов’язано ще й з тим, що вона багато років працювала в Америці. А як відомо, Америка не припускає слабкості. Яблонську довго не випускали з Радянського Союзу, навіть лауреатські звання не допомагали. Отже, приїхавши до Америки, вона повинна була все починати з нуля. Її кар’єра розвивалася дуже стрімко, і вона досягла справжніх висот. У Оксани Михайлівни постійні концерти в Карнеґі-холі, важко перелічити кількість диригентів та оркестрів, з якими вона грала. Декілька років тому я пропонувала запросити Оксану Яблонську до Києва, проте наша філармонія не відгукнулась. Я пояснювала, що у цієї піаністки графік виступів дуже щільний, розписаний на декілька років уперед – все було безрезультатно. На щастя, в цьому році Національна філармонія України пішла назустріч, дали зал. Я дуже вдячна директорці Колонного залу імені М.Лисенка О.М.Зеніній. Без її допомоги та розуміння цей концерт не відбувся б. Але мені прикро, що інтерес до такої особи у нас в країні нерозвинений. Коли Оксана Михайлівна побачила, що зал неповний, то була шокована. Вона дуже хотіла приїхати до Києва, адже для неї це ностальгія, згадка про добрі відносини із раніш знайомими людьми. Свій концерт у Києві вона порівняла із мексиканським: «Ти знаєш, я тиждень тому грала в філармонії в Мексиці, там зал на 2,5 тисячі людей був вщент забитий». Звичайно, у всьому світі Оксану Яблонську (ім’я якої є світовим брендом) вітають офіційні особи, директори філармоній, диригенти. За можливість інтерв’ю з цією піаністкою змагається преса... Мабуть, Київ – це виключення. Київ надто часто не цінує те, що має, на жаль.
– Що Ви грали в філармонії з Оксаною Яблонською?
– Ми грали «Сюїту для двох фортепіано» Сергія Рахманінова, тому що вже наближався Великий піст, а останній номер цієї сюїти присвячений Великодню. У своїй сольній програмі вона теж грала Рахманінова, тому обрали цей твір. Ми з нею вже грали його у Франції влітку на фестивалі в Тулузі й вирішили: «Буде добре, якщо це прозвучить і в Києві».
– А у Вас не виникало бажання виїхати з України і зробити кар’єру за кордоном, адже фінансово це зовсім інший рівень?
– Людина змінюється протягом життя. Я ще людина молода, але теж змінювалась декілька раз. Мені пропонували навчатись у Оксани Яблонської. Саме вона кликала мене у Джуліярд-хол у Нью-Йорку – це одна з найпрестижніших музичних шкіл. Була можливість поїхати навчатись у Німеччину, в Данію. Хочу зауважити, що пострадянські піаністи – це найвища за рівнем школа в світі. Це визнано давно і не є секретом. Наших піаністів завжди всюди чекають. Для мене особисто було проблемою покинути рідне місто, покинути родину, я ніколи цього собі не могла уявити. Мабуть, тому що я почала їздити за кордон в дуже ранньому віці – з 10 років, закордон для мене ніколи не був чимось позахмарним. Проте сьогодні сказати переконано, права я була чи ні, не можу. Коли ти повертаєшся з закордону, де про тебе пише преса, аплодують повні зали, і бачиш, що те, що ти робиш, тут нікому не потрібно, то деколи опускаються руки. Але настає ранок, ти прокидаєшся з якоюсь новою ідеєю, з якимось новим натхненням. Все це тебе захоплює, надає сил і спонукає рухатись уперед. Наша професія незвичайна тим, що завжди перебуваєш у якомусь емоційному піднесенні, й мета у тебе завжди є.
ТВОРЧІ МРІЇ
– Пані Маріє, скажіть, Ви тільки граєте чи й пишете музику?
– Ні, я не пишу сама. Я ж маю такого батька! Дуже шаную, як талановито та геніально це робить тато. Інколи шкодую про те, що не пишу, але, щоб писати музику, має бути до цього дуже-дуже великий потяг. Якщо ж ти мусиш щось із себе витискати, то це вже буде і неякісно, і не музика. Знаєте, сьогодні дуже мало якісної музики. Чомусь стало нормою, щоб композитор, який пише пісні, ніколи ніде не навчався, іноді він навіть не знає нотної грамоти. А коли композитором є людина, яка закінчила консерваторію, закінчила аспірантуру, є прекрасним піаністом, виконавцем, то й музика буде найвищого ґатунку. У багатьох сучасних музичних творах (особливо в піснях) немає мелодії, немає гармонії, немає музичної культури. Повсякчасна пропаганда таких «пісень» штампує «не культурного» слухача.
– Пані Маріє, чи є у Вас заповітна мрія? Чого б Ви ще хотіли досягти?
– Ви знаєте, рано чи пізно приходиш до розуміння того, що дуже важливо навіть не те, як ти себе відчуваєш на сцені, а те, хто і як тебе слухає. Якщо ти виходиш на сцену і знаходиш розуміючі погляди, які хочуть слухати кожне твоє музичне слово, – мрієш, щоб таких поглядів було більше. Сьогодні, коли можна включити телевізор, Інтернет і таке інше, людині дуже важко примусити себе прийти на класичний концерт та відсидіти його. Слухаючи класичну музику, ти своєю душею, своїм серцем повинен працювати разом із виконавцем. А працювати бажають далеко не всі. Навіщо працювати, коли можна включити «музику», і там буде гуц-гуц-туц-туц? Абсолютно не потрібно працювати. Тому я дуже шаную ту публіку, яка ходить до нас на концерти. Ходить багато молоді, багато дітей, ми намагаємось зробити так, щоб це було цікаво не тільки професійному слухачеві. На останньому фестивалі у нас був конкурс, на якому слухачі самі визначали переможця, і публіка була в захопленні від цього процесу. Світ класичної музики – це зовсім не закритий світ, як дехто неправильно думає. Класична музика призначена не лише для рафінованої публіки. Можна завжди зробити так, щоб було зрозуміло, цікаво, видовищно. Це може бути поєднання сучасної музики з популярною класикою (яку ми часто чуємо з мобільних телефонів), або музика для дітей. До речі, ми збираємося з друзями зробити концерт-казку для малят у дитячому садочку. Мені було б дуже приємно, якщо б публіка відвідувала концерти класичної музики частіше. Тому що я бачу, як на очах змінюються люди, котрі потрапляють на концерти. Ми намагаємося бути європейською країною – так давайте почнемо з культурного виховання населення! Відвідування класичного концерту раз на тиждень – норма для будь-якого європейця. На один з останніх концертів ми запросили студентів-художників. Вони були у захваті й зараз ходять до нас постійно, як на роботу. Коли на концерти приходить молодь – це для нас перемога. І таких перемог хотілося би більше і більше.
Журнал «Гетьман» дякує Марії Пухлянко за цікаву бесіду та зичить нових успіхів у творчій діяльності та особистому житті! Бажаємо ще більше шанувальників та захоплених поглядів на концертах!
Анастасія ЛІСОВСЬКА
