Євген Шкабара впевнений: якщо життя і не мед, то хоча би цукор
Євген Іванович Шкабара народився на Київщині в селі Пархоминці Володарського району. Закінчив Пархоминську десятирічку. Після школи пішов працювати на Січневий цукровий завод. Потім – служба в армії, навчання в Київському технологічному інституті харчової промисловості і робота в Проектному інституті «Укргіпроцукор» (тепер Приватне акціонерне товариство «Укргіпроцукор»). Пройшов шлях від інженера до генерального директора.
ВІК ЗВІКУВАТИ – НЕ ПАЛЬЦЕМ ПЕРЕКИВАТИ
Хоч і кажуть, що життя не цукор, та майже все життя Євгена Шкабари пов’язано з цим солодким продуктом. А починалося все з дитинства.
Євген, як і його сільські однолітки, виріс на пархомівському ставку. Хлопчакам завжди знайдеться що робити біля водоймища в перерві між сільською роботою і навчанням. Переїзд сім’ї у сусідню Тадіївку майже не змінив життя хлопця, адже весь вільний час, не кажучи про канікули, він проводив у дідуся з бабусею в Пархомівці. Босоноге дитинство в рідному селі – це зв’язок із землею предків, із своєю малою батьківщиною, яка в серці набирає планетарних масштабів. Тут знайома кожна стежина, кожен камінчик. Стара школа, з якою пов’язані особливі дитячі спогади (це пізніше звели велику нову). Церква навпроти, обходжена малими дослідниками вздовж і впоперек. Що лише не тримали у сільському храмі в роки радянської влади! Була це в різні часи і комора, і конюшня, і склад для зберігання хімікатів. А потім почалася реставрація церкви, віри, духовності. Євген Іванович розповідає, що коли відновлювали церкву, його бабуся принесла реставраторам багато фотографій із зображенням ще діючого храму, що допомогло точніше відновити сільську святиню.
…Босоногий хлопчик на березі сільського ставка і мудрий чоловік, досвідчений керівник солідної установи. А між ними – роки. Десятки років… Чудес на світі не буває. Ніщо не дається просто так. Кожен успіх будується на праці, зусиллі, на прикладі батьків. Євгенові батьки не були колгоспниками, як у більшості його ровесників. Вони працювали на Січневому (або як часто називали його люди «Январському») цукровому заводі. Це недалеко від Пархомівки. Тож природно, що хлопчина після закінчення десятирічки пішов дорогою найрідніших людей. Працював на тому ж Січневому заводі.
Цікава історія назви підприємства. Спершу це був цукровий завод імені 9 Січня, або російською (яка буда тоді державною і часто вживаною), «9 Января». Але довга назва не подобалася людям, і вони спростили назву просто до Январський або Січневий завод. Ця назва функціонує і до сьогоднішнього дня.
Із заводу Євген пішов на строкову службу. Служив на флоті. Вісім місяців був на Балтиці, в Кронштадті, потім – Чорне море, Севастополь.
– Основна наша місія на службі – це розмінування Суецького каналу, – розповідає Євген Іванович. – Після арабо-ізраїльської війни 1973 року, СРСР та США прийняли рішення розміновувати суецький канал (він з боку Червоного моря був замінований Радянським Союзом, а з Середземного – американцями). От так і вийшло, що впродовж восьми місяців 1974 ми були на розмінуванні.
…Небезпечна робота. Юні хлопці. Страшно було? Безперечно. Лише дурень нічого не боїться. У такі моменти проявляється сила людського духу, як і слабкість його. У таких ситуаціях не можна грати роль, ламати комедію чи напускати туману, вдавати із себе щось інше, ніж ти є насправді. Так гартується характер. І він у Шкабари є. Після демобілізації Євген Шкабара вступив до Київського технологічного інституту харчової промисловості. Отримав спеціальність інженера-механіка і потрапив у стіни проектного інституту «Укргіпроцукор». В інститут прийшов інженером-механіком технологічного відділу. Далі ріст: ведучий спеціаліст, бригадир, головний інженер проекту, головний інженер інституту. За його участі 1996 року пройшла приватизація. Отак від інженера доріс до генерального директора.
ВІД ПРОЕКТНОГО ІНСТИТУТУ – ДО ПРИВАТНОГО АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА
Наша довідка: В Україні цукрова промисловість одна з найстаріших і найважливіших галузей харчової промисловості, продукція якої до 1914 року, поруч із збіжжям, була найважливішим предметом експорту.
Перші цукроварні збудовано 1824 року в с. Трощині (тоді — Канівського повіту) й у с. Микишині на Чернігівщині.
З початку 1840-х років цукроварство швидко розвивається. Це пов’язано з вигідними природними умовами для вирощування цукрових буряків (клімат, ґрунти) та наявністю дешевої робочої сили (селяни-кріпаки).
В Україні цукор виробляється в основному з цукрового буряка. З середини 1950-х років деяка, щораз більша (тепер до 35 %), кількість — також з цукрової тростини, яку привозять з Куби. Понад половину цукру в Україні споживає населення, частина є сировиною для ряду галузей харчової промисловості. Активний розвиток цукрової промисловості сприяв створенню спеціального проектного інституту «Укргіпроцукор».
– Наш інститут по проектуванню підприємств цукрової промисловості заснований 1944 року, і має багаторічний досвід проектування та будівництва цукрових заводів в Україні, Росії, Білорусії, Молдові, на Кубі та в інших країнах, – продовжує розмову Євген Іванович. – «Укргіпроцукор» має потужну виробничо-технічну базу і колектив висококваліфікованих спеціалістів, що дозволяє виконувати якісно, в повному обсязі та на високому технічному рівні увесь комплекс робіт по проектуванню, будівництву й монтажу цукрових заводів та інших підприємств.
За проектами інституту збудовані 44 цукрозаводи, проведена реконструкція та модернізація понад тисячі об’єктів на 137 цукрових заводах. Проектування і будівництво ряду заводів виконані спільно з провідними фірмами Німеччини, Франції, Польщі, Англії, Данії і Чехії. Фахівці «Укргіпроцукру» впродовж 70–90 років минулого століття у Кубі здійснили реконструкцію і технічне переозброєння тростинно-цукрових заводів. Не хочу хвалитися, але факти свідчать, що цукрові заводи та інші підприємства, введені в експлуатацію за проектами нашого інституту, працюють з високими економічними показниками.
Для окремих цукрових заводів ми розробляли документацію на будівництво цехів по виробництву лимонної кислоти.
1997 року інститут став акціонерним товариством відкритого типу і на теперішній час є провідним підприємством у проектуванні об’єктів цукрової промисловості. Важливо, що, незважаючи на всілякі негаразди, які не оминули й нас, нам вдалося зберегти висококваліфікованих спеціалістів, завдяки чому інститут і сьогодні може якісно, у повному обсязі та на високому технічному рівні виконувати весь комплекс робіт з проектування, будівництва та монтажу цукрових заводів. На сьогоднішній день у нас працює 60 чоловік. Безперечно, найкомфортніше працювати з тими, кому повністю довіряєш. Тому сьогодні дружина і дві мої дочки працюють зі мною.
Інститут має великий обсяг архівних вишукувальних матеріалів та проектну документацію, що стосується заводів.
Таких інститутів, як наш «Укргіпроцукор», у Союзі було два. Один – в Москві, другий – у Києві. В одного і в другого були свої філіали. В Росії, у Курську, а в нас – у Вінниці. Однак все змінюється. Життя змушує робити проекти і для інших галузей. Чому? Судіть самі. Якщо колись було 192 цукрових заводи, то в 2012–2013 роках працювало лише 64. Більшість заводів розрізано і вивезено. Деякі законсервовані. Раніш відчутну долю валового продукуту СРСР складав дохід від цукрової промисловості. Виробляли шість з половиною мільйонів тонн цукру. І переробляли три з половиною мільйони тонн сирцю. І все це було куди збути. А тепер? Спад продовжується і цінова політика неврегульована…
Що стосується структури нашого інституту, то вона така: керівництво, технічна служба, фінансова служба, головні інженери проектів, технологи, будівельники, електрики, сантехніки, водники, генпланісти, кошторисники, конструктори. В основному це всі спеціальності, які необхідні для проектування та реконструкції об’єктів.
Наша довідка: Основні напрями діяльності інституту сьогодні: проектно-пошукові, будівельно-монтажні та пусконалагоджувальні роботи технологічних, теплоенергетичних об’єктів, газопостачання, водного господарства, транспортних споруд та всіх інших об’єктів промислового і житлового призначення цукрових заводів; проведення технічного аудиту з подальшою розробкою конкретних заходів з підвищення ефективності виробництва при мінімальних витратах на впровадження; проектування і будівництво силосних складів як із залізобетонними, так і з металевими ємностями від 5 до 20 тис. тонн для зберігання цукру-піску; проведення робіт з обстеження і паспортизації існуючих будівель, споруд та інженерних мереж; розробка проектів зміцнення й відновлення конструкцій та фундаментів будівель і споруд.
Інститут має для цього потужну виробничо-технічну базу. У проектуванні використовується сучасна комп’ютерна техніка та програмні засоби. Документація випускається на електронних носіях.
Розповім коротко про суть нашої роботи. Скажімо, якщо це будівництво, то все починається з вибору майданчика. Розробляються технології, дороги, будівельна частина, електрика, сантехніка, оточуюче середовище. Якщо реконструкція, то фактично задіяні ці ж спеціалісти. Закуповується обладнання. Під це обладнання робиться будівельна частина, щоб усе могло функціонувати. Адже технологія виготовлення цукру залишається та ж сама. Принцип отримання сахарози один і той же. Виростити буряк, помити його зрізати, забрати зі стружки глюкозу, або по-науковому: отримати процент дефундування, очистити, уварити, випарувати і отримати чистий цукор… Схеми, обладнання вдосконалюється.
В Україні є науково-дослідний завод-інститут, який розробляє нові технології. Цей інститут був єдиний у світі. Звичайно, частково щось за кордоном робиться в цьому напрямку, але це окремі невеликі фірмочки, які займаються певним питанням. А в нас цілий інститут, та ще й мав експериментальну базу в Яготині. Ми з ними співпрацюємо, оскільки, щоб розробити нову технологію, під неї потрібно проект.
…Запроектувати завод-шеститисячник – це півтори-два роки роботи. Будівництво триває десь 30–36 місяців. Цукрова промисловість, на відміну від харчової, значно трудоємніша. Сьогодні можна починати проектувати і відразу будувати. Є поетапність. Геологія, топозйомка. Вся структура на місці.
Наші співробітники працюють в усіх колишніх республіках Союзу і на Кубі. Останнім часом співпрацюємо з білорусами. У них чотири заводи. Вони піднімають свою продуктивність до 12 тисяч тонн. От ми працюємо на Жабінківському цукровому заводі, який тепер уже піднявся до 8 тисяч тонн. А перед цим були по три тисячі. Наступний етап – працюємо спільно з німцями. Вони розробляють технології.
Виходить так, що сьогодні кожен завод – це індивідуальна робота. Залежить від прив’язки до залізниці, до рельєфу тощо. Окрім того, заводи бувають різної потужності. На сьогоднішній день в Україні від півтори до 10 тонн переробки в добу. В Європі є заводи, які переробляють і 26 тонн сировини в добу. Сьогодні на Вінничині планується побудувати завод з потужністю 12 тисяч тонн. Крижопіль, Гайсин – наші проекти.
…Євген Іванович може годинами розповідати про роботу своєї установи, плани, задуми. Це фанатично віддана своїй справі людина. На життєвій ниві цього чоловіка не було випадку, щоб робив свою справу абияк. Чудовий практик, прекрасний теоретик із аналітичним складом розуму, з розвиненим «нюхом» на нове. Але все це не заважає йому займатися громадською роботою.
АДМІРАЛ КОЗАЦТВА ЄВГЕН ШКАРАБА
Євген Шкабара входить до Міжнародної громадської організації «Козацтво Запорозьке». Розповідає про діяльність цієї організації так само захоплено, як і про рідне товариство «Укргіпроцукор»:
– Я радий, що належу, на мою думку, до найвпливовішого козацтва України. Мені імпонують козацькі принципи: державність, православна віра. У нашій державі воно, на жаль, на другому плані. Але великою мірою завдяки Верховному Отаману України та діаспори, Гетьману МГО «Козацтво Запорозьке», Маршалу козацтва Дмитру Івановичу Сагайдаку, який вкладає душу і тіло в козацьку справу, ми працюємо, розвиваємося і, я в цьому впевнений, приносимо користь суспільству. Доля так склалася, що кілька років тому познайомився з паном Сергієм Бортом. Він запропонував мені вступити до лав козацтва і дав характеристику. Я вступив.
…Потрібно працювати, зацікавлювати людей. Особливо молодь, навіть дітей. Ось мій внук. Йому три з половиною роки, а вже цікавиться і питає: «А це що?» Я відповідаю: «Це орден Байди Вишневецького. «А це?» – «Золота Зірка»... Вникає у козацьку справу. Цікавиться і кортиком, і шаблею. Розглядає із задоволенням фотографії, переглядає журнали. В цьому я бачу користь. З перших кроків життя дитина знайомиться з козацтвом.
На базі Броварської Січі утворено Мисливсько-рибальське товариство. Називається воно «Трубіж». Я входжу в правління товариства. Організовуємо відпочинок. Виїжджаємо з сім’ями на рибну ловлю. Потрібно уміти відпочивати. Бо ми часто відпочинок переносимо на потім. А, як сказала одна визначна духовна особа, надмірна працьовитість така ж шкідлива для людини, як і лінь. Ми повинні мати час подивитися вгору, звернутися до своєї душі, Бога.
Ганна ГОРЮК
