Батько Міжнародного фестивалю гуцульського фольклору
Володимир Бабій знана і шанована в гуцульському краї людина. І недаремно. Впродовж багатьох десятиліть Володимир Михайлович невтомно працює на ниві гуцульської культури.
Він наділений від природи артистичною зовнішністю, чудовим голосом, позитивною енергетикою, умінням об’єднувати навколо себе талановитих людей, щоб разом творити.
А все від любові до рідного краю, до України. Володимир Бабій ніколи не економить власні сили, не рахується з часом – він повністю віддається тій справі за яку береться.
Ми із задоволенням зустрілися із цією прекрасною, яскравою особистістю, щоб поспілкуватися, розповісти широкому загалу про ініціатора створення Міжнародного фестивалю гуцульського фольклору. І хоча Володимир Михайлович і сьогодні в хорошій спортивній формі і далеко не виглядає на свої роки - його все ж можна вважати патріархом верховинської культури і мистецтва.
Володимир Бабій закінчив Снятинське культурно-освітнє училище. Потім – служба в армії. Потрапив у ансамбль пісні і танцю Бакинського округу ПВО. Це була велика школа вокального мистецтва.
Після армії обласне управління культури направило на роботу у Верховинський район на посаду завідуючого відділом культури.
– Професійних кадрів фактично не було, – згадує Володимир Михайлович, – слабка матеріальна база. Але я виходив на навчальні заклади, запрошував у район спеціалістів. Чим могли їм допомагали. Забезпечували житлом. У районному Будинку культури тоді функціонував самодіяльний народний ансамбль танцю «Черемош».
Попередньому керівнику працювати не давала хвороба. Довелось шукати нового. Був такий Рене Ляфор, викладав у Снятинському культучилищі хореографію. Я його запросив у Верховину. На базі середньої школи організували старшу, молодшу і підготовчу групи танців. Пошили тренувальні костюми для репетицій і костюми для виступів, придбали інструменти. Вдалося підняти танцювальний колектив на певний рівень. Згодом колектив очолила Антоніна Пресикар, яка упродовж багатьох років успішно очолювала «Черемош». Працював і вокальний ансамбль дівчат, згодом вокально-інструментальний. Головним моїм завданням було не тільки сприяти творчому росту колективів, а насамперед, зберегти національний колорит, притаманний Гуцульщині. Бо загубити його, це втратити власне обличчя.
Безперечно, що за цей період ми часто їздили на різні фестивалі, не враховуючи того, що організовували місцеві свята і брали в них активну участь. Об’їздили з концертами всі полонини. До деяких потрібно було йти пішки годинами. Але ми знали, що там нас чекають з нетерпінням вівчарі. Це були незабутні часи.
Володимир Михайлович володів здатністю находити талановитих людей. Завжди їх підтримував і надихав.
А вже коли доля зводила з визначними талантами, то він вже не випускав їх зі своєї орбіти.
Так було і з легендарним гуцульським скрипалем Могуром, з яким Володимир Бабій побував на різних фестивалях і зокрема на фольклорному у Москві.
Цікава співпраця була і з Ігорем Мацієвським, автором видання «Музичні інструменти гуцулів». Членом спілки композиторів Радянського Союзу. Згодом Ігор Мацієвський захистив дисертацію на гуцульському матеріалі. З ним Володимир Михайлович познайомився на ярмарці «Золота осінь». І розпочалася співпраця.
– Обійшли горами всіх музикантів Гуцульщини, – згадує Володимир Михайлович. Ігор Мацієвський у свою чергу запрошував наші колективи на всі фестивалі, які проводились на теренах колишнього Радянського Союзу. Ми побували і в Росії і в Грузії і в багатьох інших республіках. Так тривало десять років.
Працював Володимир Михайлович і директором турбази і викладачем у школи, адже за освітою історик.
– А потім, – продовжує Володимир Бабій, – на початку 90 – повернувся в рідну стихію – на ниву культури. Знову концерти, фестивалі, зокрема, брали участь у Другому міжнародному фестивалі фольклору, який проходив у Києві. На фестивалі я познайомився із французом Жаном Рошем – головою Всесвітньої асоціації фольклору, який запросив наш колектив села Віпче у Францію. У Франції ми виступали на двох фестивалях. Наші колективи мали колосальний успіх. Потім участь у фестивалях, що проходили у Польщі, Румунії, Угорщині, в інших країнах Європи. І скрізь з незмінним успіхом. Про те, як нас сприймали, з якими враженнями ми поверталися можна написати цілу книжку.
Гастролі з колективом засвідчили, що Гуцульщина може спромогтися на власний фестиваль. Маючи такий великий досвід участі колективів у міжнародних заходах і великий творчий потенціал, ми могли забезпечити проведення фестивалю найвищого рівня і в себе. А чому б це не організувати в рамках товариства Гуцульщина? Вирішили і почали працювати над заданою самими собі темою. І це нам вдалося. Ми зберегли колективи художньої самодіяльності, ще й привернули увагу світової громадськості до нашого містечка. Отже, у 1991 року відбувся перший Гуцульський міжнародний фестиваль.
А відносно недавно - 20-й – ювілейний.
Та й тепер я намагаюся брати участь у підготовці і проведенні різних концертів і фестивалів. Є учасником районного хору і самодіяльної народної хорової капели «Червона калина», що діє в Івано-Франківську.
Спілкуючись з Володимиром Михайловичем, прийшла думка, що якби він народився за часів незалежності – то без сумніву став би всесвітньо відомим менеджером, адже можливості тепер незрівнянно більші.
Але провидіння розпорядилося інакше. Воно привело на Верховинщину молодого хлопця, який серед заідеологізованого радянського часу, відчув справжній голос Карпат, зберіг його і переніс вже у вільну Україну. Ми продовжували розмову.
Сонце не спішило сховатися за гірські вершини.
Ігор КРАВЧУК
