ПОЛОНИНСЬКЕ ЛІТУВАННЯ
Василь Бесащук – полонинник зі стажем. Ще з дитячих років від літував на різних полонинах. Нинішнього року він разом із дружиною доглядає худобу на полонині Діл. Розповідає пан Василь:
Ми полонину взяли в оренду. Орендуємо її другий рік. У нас тут є 43 корови і 16 ялових. З нашої особистої худоби тільки кінь, бичок і шість корів. Решта – людські.
Робимо сир, бринзу, вурду, сметану, масло. Все що мож зробити з молока свіжого те робимо. Частину продукції віддаємо господарям худоби. Чотири літри з корови в добу мої: за пашу, за то, що я дою. Решту молока віддаю сиром господарям. Так було споконвіків. Там іде пропорція: на літру молока 8 кг сиру. Якщо людина хоче сама перевірити, скільки молока дає її корова, то десь через тиждень після того, як ми вийшли в полонину, приходить і сама доїть зранку і ввечері, заміряє. І тоді саме виде, скільки є молока.
Чи фінансово нам це вам вигідно? Великий прибуток мати не буду, але щось матиму. Якби ніц не мав, то нащо би воно було треба. О п’ятій годині рано підйом опівночі – відбій, а ще як, буває, гримить корови туда-сюда бігають, то і ніч не спиш. Труд полонинський важкий.
Мій дід і батько були чабанами. А тепер я літую. Нас у матері є чотири сини і дочка. Але полонинами займаюсь лише я. З самого дитинства. Перший раз на полонині Щільник, недалеко біля румунського кордону, був стрункарем. Струнку гонив. Загонив вівчарям овець на доїння. На друге літо я вже пішов сюди ж із старшим чоловіком випасати 700 голів ялових. І так пішло рік за роком. Ярки (ялових) випасало два вівчарі, а отару овець три-чотири.
Уклад полонини мало що змінився з давніх часів. Він зберігся такий, як був і 100 років тому. Збереглося ґлєджіння молока, варіння бурди. Рецепт той самий. Ми не застосовуємо жодних хімікатів. Лише ґлєґ із молодого шестинедільного теляти робиться. І оцим ґлєґом ґлєжимо молоко.
...Без молитви нічого не мож зробити. В мене закон такий, це мені так переказували старші люди, в день, коли я йду з худобою на полонину і день, коли вертаю в село, я пощу. А є різні обряди: щоб худоба трималася купи, щоб звір не душив… Але тепер вже мало хто їх робить і дотримується. Хто кричить, що то забобони, а хто і не знає, бо старші люди не передали. І мені багато чого не передали. От кажуть, що є такий закон, аби вогонь горів завжди на полонині. То в нас так не є. Стая (приміщення, де переробляється молоко) низька, ми не можемо цілодобово палити, бо сир пропаде.
Полонина далеко від села. Тут з одного боку худоба, з іншого – дикі звірі. Є вовки, ведмеді, рись.
От ведмідь в основному бере одну вівцю. І всьо. А вовк як скочить, то душить, скільки встигає. Були випадки, що рись нападав. Літував якось на полонині Ледеска, то там рись довго мене мордував. Іду я спереді отари він ззаді хапає вівцю. Я ззаді, він наперед біжить. Я, нарешті, йду посередині. А він із смереки та на вівцю. Ну, я буком кинув. Рись скочив, я вівцю на руки, а він через потічок на пеньок сів і звідти на мене шипить. Я на руках вівцю приніс, бо вона впала, перепудилась, але, дякувати Богу відійшла, вижила. А рись побачив, що йому тут дали відпір і пішов геть.
Минулого року в нас на полонині була ведмедиця з двома малими. Але то нічо. Ведмедиця, де має барліг, там не чіпає худобу.
Пригадую, на Танасінці я випасав отару. Там була теж ведмедиця і мала двох малих. У нас не чіпала нічого. Ходила аж на полонину Мількову. Ніч ходить туди, нападає, а ніч із малими сидить. Наші корови так звикли до неї, що не боялися. І ось прийшов з Попаді (гори) ведмідь і побив наші свині. Та й приніс їй. Вона його порвала, подерла страшно. За те, що він рушив худобу на її території. Бо вона боялася, що прийдуть люди і малих поб’ють. Але все одно наступної днини забрала малих і пішла в гори на румунську сторону. Боялася залишатись. А той ведмідь помер. Знайшли його в потоці. Отак ведмедиця його загризла.
На полонині я депутат. Чому? Бо брали на полонині, як раніше називалося депута. Депута це певна частина землі. І від того депутат. Це головний чоловік на полонині. Керує всім. А ватаг той, хто вурду варить, робить сир. Так що я вже і депутат, і ватаг, щоб ще одну людину не брати, економити. Ватаг біля продукції, бугарь пасе корови, чабан – вівці.
Техніка випасання овець і корів різна. Бугарь корів випустив і сидить собі. Тільки дивиться, щоб котрась кудись не пішла. А з отарою овець треба іти. Постійно рух. Вівцю важко пасти. Сильніше гримнув – молоко впало. Пустив з гори вниз – молоко мало. Навіть потік. Перейшла воду вівця, намочила ноги холодною водою – молоко втекло. Дав вівці в обід поспати – молока нема.
Дощ не дощ, туман не туман треба йти пасти. Тут ще нічого, а біля румунського кордону, туман такий паде, що, буває, йдеш із отарою овець на 700 голів, а лише 30-40 бачиш біля себе, і більше ніц не видко. Тільки чуєш колокільці. І мусиш іти…
Ніколи не можна кричати на вівцю. Особливо вночі, коли вона зривається. Треба тільки стояти і кликати. Вівця вночі, як курка, не бачить. Коли її кличеш, вона стає і блеє, тоді на звук ідеш, і її знаходиш. На полонину вівці йдуть стрижені. Стрижуть їх дома ґазди, як правило до Благовіщення. Щоби до полонини відросла шерсть і щоби вівця від шарґи (дощ із снігом) не лопнула. А як гола, то змерзне, складеться, лопає і все. Отак-то з вівцями.
