Я б не проміняв свою терапію
Василь МАТІЙЧУК:
«Я б не проміняв свою терапію і медицину ні на що в світі»
Знаєте, яка професія найгуманніша? Навіть не замислюючись, ви відповісте – «лікар». Та лікарем може бути не кожен, а лише той, хто в серці вирішив, що готовий покласти своє життя на алтар служіння людству. Сьогодні нам випала нагода познайомитись із самовідданим лікарем-терапевтом Василем Матійчуком із гірського карпатського містечка Верховина.
ЯК СТАТИ СПРАВЖНІМ ТЕРАПЕВТОМ
– Василю Івановичу, бути лікарем – це мрія дитинства?
– Медицина – моє покликання. Бути лікарем мріяв ще зі школи.
– Чим терапія привабила Вас?
– Тим, що це мати медицини, адже 50-70% всієї медицини – терапевтична служба.
Терапія – цілий океан, вона неосяжна. Терапія має кілька десятків вузьких спеціальностей: це і кардіологія, і гастроентерологія, і нефрологія…
– До медичного Вузу потрапити не просто. Як Вам це вдалося? Як склалось Ваше життя після закінчення навчання?
– Закінчивши восьмий клас, я вступив до Коломийського фармацевтичного училища.
Після армії спершу пішов на річні підготовчі курси. Після навчання на них, вступив до Івано-Франківського медичного інституту. Потім мене скерували працювати терапевтом у село Липники Лугинського району Житомирської області. Відпрацював чотири роки. А далі Управління охорони здоров’я направило мене у Верховину районним терапевтом, завідувачем терапевтичного відділення. Після Чорнобиля, згідно тодішнього законодавства, я мусив два місяці відпрацювати. Так ми опинились у Верховині. Сподівалися, що поселимося тут тимчасово, але не так сталось, як гадалось. Згодом отримали квартиру… так і залишилися у Верховині назавжди. Я закохався у цей край. Закохались у нього мої діти. Тож своє життя без терапії та без Верховини я не уявляю.
ЛІКАРСЬКА РОДИНА
– Розкажіть про себе.
– Я народився на Покутті, – це Снятинщина Івано-Франківської області, в селі Балинці. Моя мама – вчителька, тато працював у колгоспі шофером. Батьки моєї дружини теж вчителі. Моя дружина – Надія – родом з Богорчан Івано-Франківської області. Ми побрались ще студентами. Зараз моя Надія відомий та дуже компетентний дерматолог. У нас дочка і син. Діти пішли по батьківській дорозі. У моїй сім’ї всі медики. Дочка – терапевт, спеціалізується на гастроентерології. Зять – хірург обласної лікарні в Івано-Франківську. Син теж, як і мріяв, став хірургом.
– Чи є у Вашій родині якісь захоплення, окрім медицини?
– Так, у мене взагалі дуже творча родина. Моя мати – народна майстриня. Її вироби експонувалася ще навіть за радянської влади і в Канаді, і в Москві. Її вишивки і сьогодні є в музеях Івано-Франківська та Києва. Брат у мене художник-любитель. А я люблю колекціонувати різні старожитності та давні монети.
– За період роботи що здається Вам найскладнішим?
– Я пропрацював майже 25 років на своїй посаді і за цей час всяке бувало. Добре пам’ятаю, коли в лікарні не було навіть реанімації, а в терапевтичне відділення звозили людей і з інсультами, і з отруєнням, і алкоголіків. А ти вже повинен виставити діагноз, довести лікареві-колезі, що у хворого, наприклад, виразкова хвороба, і що він потребує саме оперативного лікування. Чи довести, що у хворого інсульт – крововилив у головний мозок. Були роки, коли згідно наказу МОЗ України, хворий на інсульт протягом 12 днів вважався не транспортабельним, тобто хворого не можна було рухати, а це означає що всі 12 днів він з інсультом лежав у терапії. І лише потім хворим займались лікарі відповідного профілю. А навіщо, питається, потім потрібна реаніматологія, коли ти його фактично з того світу вже витягнув. Так, часи були непрості, проте практика величезна. Мабуть завдяки саме такій практиці лікарі-терапевти стають справжніми професіоналами…
– Ви працюєте в гірській місцевості. Чи виникали якісь труднощі через це?
– Так. Я завжди обурювався, коли наші високі керівники приймали всілякі постанови, укази, накази, без врахування специфіки регіонів. Добре пам’ятаю, як нам давали 30 хвилин на обслуговування виклику. Чи можна в гірській місцевості, де фактично бездоріжжя, не маючи автомобіля, за півгодини обслужити виклик? Це ж нереально! Я вже не кажу про погодні умови, які значно ускладнюють ситуацію. Тобі дають три години, протягом яких ти мав би обслужити 6 викликів (по 30 хвилин на кожний). А я за дві годин обслуговую один. І тебе запитають, – що ти робиш, чоловіче? Ти повинен обслужити щодня по 3-4 чи й більше викликів, а ти їх маєш у тиждень три. Що це, хіба ти працював?
ПРО РОЗВИТОК МЕДИЦИНИ ТА ЇЇ РЕФОРМУВАННЯ
– Як би Ви проаналізували розвиток медицини за останні 25 років?
– Я би Вам сказав так, що радянська медицина не була поганою. А школа взагалі відмінною. Я досі не розумію, чому наші дипломи не визнавались у світі. Наші кадри ціняться в цілому світі, але не знаю, чому не ціняться наші дипломи. Медицина за радянських часів мала дуже багато позитивних рис. Біда в тому, що суспільство змінюється, а от люди, і тим більше галузі, скажімо, медична, – залишилися позаду.
Суспільство зробило вже декілька кроків вперед і медична галузь уже не встигає, її треба також реформувати, іти в ногу з часом.
– Як Ви ставитесь до нової медичної реформи?
– Реформувати треба, насамперед, не медицину. Треба починати із суспільства. А ми хапаємо медицину – частину американської, частину англійської, частину німецької… Але нічого немає бездоганного. Взагалі, в світі все відносно. Треба, щоб спеціалісти виїжджали на місця, на медичних форумах виявляли особливості, а потім проводили реформи. Медицина катастроф, що теж підпала під реформу, хай буде у Міністерстві надзвичайних ситуацій, але не екстрена медицина… У медичних закладах головний лікар має бути перш за все менеджером.
– Що потрібно для успішного реформування медичної галузі?
– Крім того, що я вже казав, потрібні гроші. Гроші не вирішують усе, але без них неможливо щось зробити. Як може працювати лікар загальної практики сімейної медицини, коли йому не дають навіть інструментарію, не дають скальпеля і взагалі нічого. Крім того, йому ще й прав не дають, він не має де жити, не має де провести нормальний огляд. Дайте лікареві, фактично дитині, якій 25-27 років, щоб мав де переспати, дайте кімнату, щоб міг провести медогляд і дайте інструментарій. Ну і, звичайно, дайте нормальну зарплату, щоб людина могла звести кінці з кінцями. Мій син каже: «Тату, я хірург, я задоволений, бо мріяв про це все життя. Але як лікар-інтерн отримую 1000 гривень. 500 мені треба за квартиру дати». Я кажу: «Синку, женися, тобі вже 25 років». А він мені: «Тату, я одружуся, добре. У нас будуть діти. Як я на 1000 гривень буду утримувати сім’ю?»
Не давайте 8 тисяч гривень, але й тисяча замало. Звичайно, молодий спеціаліст, щойно прийшов з інституту, досвіду в нього малувато. А я, наприклад, маю вищу категорію, маю стаж і за це має бути матеріальна винагорода. Проте і молодий спеціаліст повинен якось жити, щоб міг забезпечити і себе, і свою сім’ю. Я розумію, що в країні з бюджетом багато проблем. Але подивіться на свою сім’ю. Ви знаєте, що на роботі маєте 1000 гривень – 12 тисяч в рік. То не плануєте собі купити автомобіль чи квартиру.
– Як ви ставитесь до тенденції створення сімейних лікарів?
– Лікар загальної практики сімейної медицини – це хто? Це лікар, який, за потреби, має вміти і розтяти фурункул, і оглянути вухо, горло, і дітей до року обстежувати, і жінок оглядати, і так далі. Візьмемо лікаря, якому вже за 50, який займався, скажімо, неврологією чи офтальмологією, і з нього треба зробити лікаря загальної практики сімейної медицини. Неможливо людину ламати через коліно. Для цього потрібно проводити підготовку, починаючи з інститутів, університетів, а це, як ми щойно говорили, 6 років навчання і 2 роки інтернатури. І тоді будуть кадри…
– Якби Ви могли життя почати спочатку, прожили б його так само?
– Якби життя почати спочатку, я обрав би медицину і, звичайно, терапію. Я є чоловік постійний у своїх уподобаннях, деякою мірою консерватор. Один раз я обрав справу свого життя, і вірний цій справі до кінця. Я патріот своєї землі, держави і медицини. Я б не проміняв ні свою терапію, ні медицину нінащо інше. Як, мабуть, у кожної людини, в мене також були злети і падіння, моменти щастя та гіркі хвилини печалей. Дуже важко, наприклад, коли помирають люди, навіть якщо твоєї вини в цьому немає. Звикнути до цього неможливо. Та людина так влаштована, що вірить у добро та сподівається на краще.
Марія КУЛИК
