ТРЕТІЙ ГЕТЬМАНАТ
Відродження козацького руху в сучасній Україні
ГлаваІ
Відродження козацтва в Україні співпало по часу зі загальними процесами демократизації суспільства, започаткованими перебудовою в Радянському Союзі. Водночас створення козацьких організацій в нашій державі мало свої специфічні особливості, які відразу ж вирізнили цей суспільний рух. Козацтво було однією з небагатьох громадських ініціатив, яка об’єднувала своїх симпатиків та адептів знизу. Протягом 1988-1990 року козацький рух охопив територію всієї України.
Козацькі товариства та осередки створювалися не лише у центрах громадянської активності – у Києві та великих містах – але й буквально всюди, в найменших селах і хуторах, в селищах міського типу і невеличких райцентрах. У відроджені козацькі організації вступали люди з різними політичними уподобаннями, майновим станом і соціальним статусом
Найцікавішою була мотивація людей – якщо до політичних партій вступали з метою самореалізації в політиці та отримання певних посад в структурах державної влади й управління, якщо у нарешті дозволений приватний бізнес йшли з ціллю збільшення статків, то прагнення козаків здебільшого вирізнялися майже цілковитою відсутністю власних амбіцій або матеріальної зацікавленості. Вступ до козацьких організацій на той час являв собою яскравий приклад того, як народ прагнув стати на захист своєї Батьківщини та демократії, створити такі структури, які б у слушний час були здатні стати надійним заслоном на шляху ворогів новітньої української державності та свободи. Це було найголовнішими спільними рисами між історичним козацтвом та козацтвом сучасності.
Проте була й суттєва відмінність між козацтвом часів Хмельниччини, Центральної Ради (Першого та Другого гетьманатів) та сучасним козацтвом, яку не було враховано багатьма керівниками і держави, і козацького руху. Ця відмінність відіграла певну негативну роль в процесах формування та структуризації козацтва в Україні та суспільства загалом. Козацтво часів Першого Гетьманату стало державотворчою соціальною верствою та брало безпосередню участь у формуванні нової влади на теренах сучасної Україні, обійнявши переважну більшість посад у тодішній виконавчій владі.
Козацтво сучасне було тільки частиною загальнодемократичного руху, отже у владу прийшли лише ті представники козацтва, які активно займалися політикою. Оскільки таких козаків було не так уже й багато – після виходу України зі складу Союзу РСР виявилося, що попри значну кількість козацьких організацій та чималу чисельність козаків їхнє представництво в органах законодавчої та виконавчої влади – а отже і можливість впливати на процеси побудови української державності та суспільства на нових засадах – виявилося недостатнім.
Це спричинило розрив між прагненнями та побажаннями значної частини патріотично налаштованого українського суспільства та тією реальною політикою, яку здійснювало тодішнє керівництво держави і впливових політичних партій. Інкорпорування козацтва у державні інститути не сталося. З одного боку, це певною мірою негативно відбилося на зростанні та зміцнені козацтва. З іншого – такий стан справ надав можливість козацькому руху зміцнюватися та розвиватися за рахунок внутрішніх резервів, не розраховуючи на преференції від держави. За час, що минув від початку відродження козацтва, нашому рухові вдалося очиститися від випадкових людей, знайти можливості для фінансування своєї діяльності і – головне – не перестати бути цікавим не лише для етнографів та істориків, але й для великої кількості людей, небайдужих до долі нашої країни.
Попри той факт, що держава не дуже переймається конкретними проблемами становлення та розвитку козацького руху в Україні, потрібно відзначити як позитивний той факт, що від самого початку незалежності України владою всіляко підтримуються тенденції, спрямовані на структуризацію суспільства. Хай навіть це відбувається зі суто прагматичних міркувань, оскільки легітимація державою будь-якої навіть самопроголошеної соціальної верстви чи стану дозволяє їй (державі) розраховувати на лояльність цієї верстви. Отже козацтво не позбавлене батьківської опіки з боку держави, водночас ця опіка не має систематичного характеру, і часто нагадує батька. який роками працює десь далеко від родини, а потім повертається додому на тиждень і за цей час намагається компенсувати свою відсутність дорогими подарунками дітям.
Дітям від батька, як і народу від держави, потрібні насправді не спорадичні презенти та преференції, а лише любов. Але поки що наша держава любить свій народ тільки час від часу і по великих святах кожен раз по різному.
Оскільки життя складається головним чином із буднів – козацтво, як і решта народу України, відчуває батьківську опіку влади не так уже й часто. Може, воно і на краще – адже це надає можливість розраховувати тільки на власні сили та вибудовувати такий напрям розвитку козацького руху, який вважається нам – тим, хто перебуває в козацькому русі з ідейних переконань – найбільш прийнятним та таким, що є адекватним теперішньому рівневі розвитку суспільної свідомості.
Чому сталося так, що козацтво в Україні не об’єднане навіть на конфедеративних засадах? Розмежування за конфесійною ознакою – лише один з основних чинників. Варто повернутися до історії формування перших козацьких організацій в Україні – вона не лише цікава з фактологічного боку, але й важлива для розуміння багатьох процесів, які відбуваються.
Масове створення козацьких організацій почалося після святкування в серпні 1990 року 500-ліття Запорізької Січі (хоча насправді цей ювілей наступав тільки через два роки). Ці урочистості згодом у псевдоісторичній літературі чомусь почали називати 500-річчям Українського Козацтва попри те, що УК утворили та зареєстрували у лютому 1992 року. Хочу наголосити, що таке вільне трактування історії не відповідає не власне історичній дійсності, ні здоровому глузду. Адже 500 років тому не існувало самого поняття «Україна». Козаки тоді були виключно запорозькими, позаяк їхні фортеці – січі – розташовувалися за дніпровськими порогами, населення називалося руськими або русинами, а сама територія мешкання козаків та решти населення – Малою Руссю. Коли 20 років тому почали формуватися перші козацькі організації – козацькі товариства, їх цілком природно називали за місцем розташування. Наприклад, козаки Київської області утворили Козацьке товариство Київщини, на Житомирщині – Поліську Січ, відповідно на Запоріжжі – Запорозьку Січ, а на Харківщині – Слобожанське козацьке Товариство. 14 жовтня 1991 року на галявині біля Києво-Печерської Лаври зібралося Покровська Велика Рада козаків від різних козацьких товариств, січей, полків і кошів утворило Українське козацьке Товариство.
Коли, після святкування 500-ліття козацтва та відповідного розголосу (слово піар з’явилося пізніше) про цю подію в Україні, активізувалися процеси гуртування козаків, у Києві відбулося створення Всеукраїнської громадської організації «Українське Козацьке Товариство» – це було цілком природнім рішенням, позаяк нині наша держава називається Україна. Проблеми з назвами почалися трохи згодом, коли активізувалися процеси структуризації козацтва за конфесійними та іншими ознаками.
Козаки, які залишилися у складі «Українського Козацтва», протягом тривалого часу не могли усвідомити, що вони не є державною структурою або якоюсь «найголовнішою» державницькою організацією, і їхня назва жодним чином не надає їм права на виключне становище посеред козацького загалу, тим паче серед звичайних людей в України.
Сьогодні це здається смішним, але ще декілька років тому пани гетьмани та отамани з «Українського Козацтва» закидали своїми листами районні та обласні управління юстиції, де «роз’яснювали», які з козацьких організацій є «легітимні», а які – «нелегітимні».
Історія сучасного козацтва (яку автор вважає народженням та втіленням в життя ідеї Третього Гетьманату) як загальноукраїнського всенародного руху розпочалася з дати утворення Українського козацького товариства у Києві. Цю організацію було проголошено діючими на той момент регіональними козацькими товариствами, які існували в усіх областях України. Принаймні, якщо не було козацьких структур на обласному рівні – обов’язково діяли козацькі товариства та Січі хоча би в одному з населених пунктів будь-якої області. Першим керівником (Головним отаманом) Українського козацького товариства було обрано Олексу Починка. Такий вибір козаків був обмовлений не тільки тим, що пан Олекса був отаманом Козацького товариства Київщини і мав можливість бути в вирі тодішніх політичних та громадських подій. Отаман Починок зарекомендував себе як безкомпромісна і віддана козацькій справі людина, яка професійно ставиться до своїх обов’язків і не боїться йти на прю з можновладцями – нагадаю, що тоді країною керувала компартія, а про державну незалежність України не ризикували говорити вголос навіть багато хто зі знаних дисидентів. Внаслідок збігу обставин і певного роду інтриг пана Олексу невдовзі було усунуто з посади керівника тоді ще єдиного українського козацтва. Проте бурхлива енергія, працелюбність та талант далися взнаки – Олексій Починок став одним з найкращих журналістів України, до голосу та думки якого прислухається значна кількість людей.
Духовним гетьманом Українського козацького товариства було проголошено Івана Макаровича Гончара – людину, ім’я якої відоме всім, хто хоча би раз в житті цікавився історією та культурною спадщиною свого народу. Цей подвижник української культури та мистецтва заслуговує багатотомних книжок – і про свою титанічну працю на ниві народознавства, і в якості скульптора, живописця та графіка, і просто як людина, усе життя якої було щоденною і безупинною жертвою на вівтар українства.
Людина дуже поважного віку, беззастережний авторитет в історії та етнографії, Іван Макарович в спілкуванні був дуже простим і сердечним, приділяв увагу навіть людям, які не усвідомлювали, з яким титаном духу їм пощастило спілкуватися, і витрачали його час намарно. Його знання історії країни, майже безмежна ерудиція вражали та справляли враження чогось неймовірного. Комп’ютерних енциклопедій та пошукових систем в Інтернет тоді ще існувало. Іван Макарович був для своїх співбесідників саме такою енциклопедією. Зараз мені іноді стає соромно, що тоді я дозволяв собі відволікати пана Івана від наукової роботи, однак його розповіді і поради відкривали немов новий Всесвіт, набагато більший того вузького заідеологізованого світу, в якому усім нам випало жити за часів Радянського Союзу.
До речі, саме Іван Макарович розвіяв мої сумніви стосовно мого родоводу. В нашій родині поколіннями передавалася, що наш рід походить від гетьмана Конашевича-Сагайдачного. Водночас у всіх доступних історичних книжках Радянського часу писалося, що гетьман був монахом і не мав дітей, не кажучи про синів. Якось я насмілився звернутися з запитанням про це до Івана Гончара, додавши, що ось історики кажуть, що в гетьмана не було нащадків. «Зачекай», - сказав Іван Макарович, і зник на деякий час у своїй бібліотеці, яка налічувала не одну сотню унікальних книжок.
Потім вийшов з брошурою в руках і простягнув мені. Книжечку було видана років зі сто п’ятдесят тому. Гетьман Сагайдачній мав трьох синів, говорилося там – Петра, Павла та Івана Сагайдаків. Так я впевнився у правдивості сімейної легенди, і отримав чергове свідчення того, що книжки істориків радянської доби треба читати, м’яко кажучи, з великими застереженнями.
У 91-му році Головним отаманом Українського козацького товариства (УКТ) став Євген Петренко. За його врядування почалися перші порушення Статуту, які тоді пояснювали т.зв. «революційною доцільністю». Скажімо, у серпні 1991 року рішенням Генеральної канцелярії було введено посаду Гетьмана, яку обійняв відомий дисидент та лідер Народного Руху В’ячеслав Чорновіл. Власне, авторитет В’ячеслава Максимовича ніхто не ставив під сумнів, і через місяць його було затверджено в якості гетьмана на 1 Великій Раді УКТ. Проте, вільне трактування Статуту та інших внутрішніх регламентуючих документів в подальшому стало поганою звичкою для багатьох керівників «Українського Козацтва», що зрештою призвело його до теперішнього жалюгідного становища – перебування у стані перманентного розколу.
Рішення про обрання гетьманом В. Чорновола мало цілком прагматичний характер – на той час В’ячеслав Максимович був безсумнівним лідером націонал-демократів і найбільш вірогідним претендентом на посаду Президента від національно налаштованих сил. Тому його вшанування з боку козацтва мало на меті залучити до його потенційних прихильників на виборах ту частину східноукраїнського електорату, якій була близькою ідея козацького устрою нашої держави. На жаль, ці сподівання не справдилися – національно-демократичний табір було розколото завдяки амбіціям його численних лідерів і Президентом України було обрано Л.М. Кравчука. Потрібно віддати належне гетьману Чорноволові – пан В’ячеслав не намагався «керувати» козаками, а через рік попросив увільнити себе від виконання обов’язків гетьмана, оскільки вважав за потрібне зосередитися виключно на політичній роботі.
На той час (лютого 1992 року) Українське козацьке Товариство вже було зареєстроване Міністерством юстиції та нарешті отримало омріяну легітимацію в вигляді проштампованого примірника Статуту, власної печатки і банківського рахунку.
Тоді й виникла його теперішня назва, яка згодом внесла стільки плутанини, емоцій і конфліктів у стосунки козацьких організацій різних напрямків. Під час розгляду документів у Мін’юсті хтось з чиновників (Заступник начальника управління легалізації об’єднань громадян пані Марченко Н.А.) порадив: «Хлопці, а навіщо вам в назві оце слово «товариство»? Назвіть себе без зайвої скромності – «Українське козацтво». Хлопці (Головний, на той час, отаман Євген Петренко без відома на то Великої Ради погодився на нову назву) почухали хто що мав – хто чуба, хто вуса, а хто й плішину – та й сказали «згода!»
Після добровільного складання повноважень В.М.Чорноволом Гетьманом Українського козацтва було проголошено Володимира Муляву, а Головним отаманом певний час залишався Євген Петренко. Згодом Петренка було відсторонено від керівництва, він створив та очолив т.зв. Звичаєву громаду Українського козацтва, де і досі гетьманує. Історик за фахом, Євген Петренко займається дослідженнями історії запорозького та кубанського козацтва, є автором низки наукових праць. Потрібно відзначити, що Звичаєвий напрям в сучасному козацтві відроджений та продовжує розвиватися головним чином завдяки Євгену Петренку – без його працездатності й авторитету звичаєві козаки навряд чи змогли б організуватися в таку-сяку поважну структуру.
Гетьманування Володимира Савелійовича Муляви – це цілий етап у розвитку козацтва в Україні. Муляву було обрано Гетьманом, коли він очолював соціально-психологічну службу міністерства оборони, згодом став помічником міністра оборони у зв’язках з громадськими організаціями, партіями та рухами. Я тривалий час працював з Мулявою в якості Головного отамана «Українського Козацтва», і хочу зазначити, що в мене склалося двояке враження від цієї без сумніву видатної, хоча й занадто амбітної людини. Посада Володимира Муляви надавала йому змогу безпосередньо спілкуватися з першими особами не лише Міноборони, але й держави. Однак, на мою думку, свої можливості впливу задля козацтва Володимир Савелійович використовував мінімальним чином.
Здавалося, що десь на високому рівні було вирішено стримувати розвиток козацтва, залишаючи для нього вузьку нішу опереткового воїнства. Влада чомусь боїться народної ініціативи, що ж до козацтва – його використовували виключно в антуражному сенсі, для створення враження всенародної підтримки влади та участі в якості масовки у святкуваннях всіляких річниць, роковин та ювілеїв. Будь-яка ініціатива щодо впорядкування козацьких структур, наведення порядку зі знаками розрізнення, званнями, реєстрами, робота щодо розбудови козацької інфраструктури всіляко гальмувалася, все закінчувалося черговими ухвалами чергових Великих Рад. Благі наміри стосовно комплектування окремих частин збройних сил з числа козаків, залучення козацтва до допомоги органам правопорядку, прикордонної охорони, рятувальникам – усе це так і залишалося благими намірами, без переходу у площину практичних дій.
Увесь час, доки я обіймав відповідальні посади в «Українському Козацтві», мені доводилося «воювати» з деякими колегами і керманичам з владних структур – за оприлюднення правдивих реєстрів, за залучення козаків до співпраці з державними службами, за визначення духовних пріоритетів. Власне, небажання керівництва УК розібратися з реальним станом справ та розмиття ідейної бази козацтва і стало причиною мого виходу з УК та роботи зі створення та розвитку традиційного для України Запорозького напряму в козацтві.
Після того, як у 1995 році я провів звірку реєстрів, виявилося, що УК весь час оперувало висмоктаною з пальця чисельністю в 17 тисяч козаків. Коли я доповів гетьману Муляві, що насправді своє членство в УК підтвердило лише 1703 козака, він наполягав, щоб ці дані не афішувалися. Згодом, під час зустрічі з дочкою Павла Скоропадського Оленою та її чоловіком Людвігом Оттом, на запитання пана Людвіга щодо кількості козаків, Володимир Мулява відповів, що УК нараховує 17 тисяч.
Далі буде
Дмитро САГАЙДАК , Верховний отаман України та Діаспори
м Київ 2003 рік
