ЧУДО КОСМО-ДАМІАНІВСЬКОГО МОНАСТИРЯ
Кажуть, чудеса бачить той, хто прагне цього. Чудо – це також закономірність, але духовна, слабким відблиском якої є закономірність оточуючої нас дійсності
ЧУДО КОСМО-ДАМІАНІВСЬКОГО МОНАСТИРЯ, або Чому ікони «плачуть»
Не знаю напевно, чи був хтось із нас готовий того жовтневого дня зустрітися з чудом, утім, відвідати Космо-Даміанівський монастир, що знаходиться на території Кримського заповідника, приблизно в 20 км від Алушти, у гірській котловині біля підніжжя Чатир-Дагу, ми планували заздалегідь. Розташований біля цілющого джерела Савлух-Су (з татарської «здорова вода»), монастир приваблює до себе численних паломників та туристів. За переказами, ця місцевість пов’язана зі святими братами Космою й Даміаном, які в ІІІ столітті жили в Римі й були заслані за християнські проповіді до Тавриди, де, як і раніше, проповідували та безкорисливо зцілювали людей.
Нам пощастило роздобути перепустку в Алуштинській мерії, аби без перешкод потрапити до заповідної зони. Оглядаючи територію святої обителі, ми зайшли до невеличкої церкви. Те, що ми там побачили, було справді дивом. П’ять храмових ікон мироточили. Образи борознили вологі смужечки, увінчані знизу прозорими краплинами. Що цікаво – миро було не лише на іконах, написаних на дерев’яній основі, а й на друкованій репродукції, котра знаходилася в кіоті. Більше того, на Христовому розп’ятті з ран Спасителя стікали й «завмирали» краплі бурого кольору (криваве миро)
… Здавалося б – не вір очам своїм! Але факт залишається фактом. Хтось запитав молоду послушницю, яка того дня перебувала у храмі (з її слів) «для смиренності», чи можна доторкнутися до рідини? Дівчина порадила цього не робити, пояснивши, що навіть не кожен священнослужитель наважується на такий вчинок, а для мирської людини це взагалі може стати непосильною ношею (пригадалося біблійне – «кому багато дано, з того багато й спитається»), бо ж однозначного пояснення, чому ікони мироточать, не існує в принципі. Ми можемо лише споглядати це диво, робити якісь припущення, та найліпше – взагалі «не мудрувати», а сприймати його за милість Божу.
Втім, попри такі поради, людина за своєю природою не схильна сприймати все на віру, прагнучи докопатися до істини, при цьому часто «набиваючи болючі гулі», але водночас стаючи мудрішою, починаючи розуміти, що існують речі, не підвладні людській логіці. Так, з досвідом, і набирає сили справжня Віра… Хоч, на жаль, для багатьох упродовж життя актуальним стає «постійне наступання на одні й ті самі граблі», не замислюючись при цьому, чому так відбувається. І, як наслідок, – нарікання на долю та звинувачення в усіх негараздах влади, президента, начальника, сусіда – будь-кого, крім себе «нещасного». А коли впродовж тривалого часу так мислить більшість, то й життя суспільства в цілому починає обмежуватися рамками такого мислення з усіма його наслідками…
Тож, чому «ікони плачуть» і що то за «сльози»? Шукаючи відповіді на ці питання, стає зрозумілим – «інструкції» стосовно сприйняття такого явища немає і бути не може. Православні вважають, що мироточення ікон є знаком близькості Бога до людини, водночас воно покликане привести останню до покаяння. Побутують також думки, що образи починають мироточити, попереджаючи про лихо, що чудеса з іконами покликані закріпити людину у вірі… Попри неоднозначність трактувань, більшість віруючих, однак, називає мироточення «благодатним знаком». Чимало священиків вважають за доцільне не сповіщати «світ» про це явище у храмах, бо люди, як правило, звертають увагу на зовнішні ознаки дива, а їхній внутрішній світ при цьому залишається незмінним. Христос також засуджував прагнення знамень, називаючи його лукавством, підґрунтям для забобонності (пригадаймо, як спокушаючи Христа в пустелі, Сатана пропонував Йому скористатися саме дивом, щоб забезпечити себе матеріально необхідними речами. У цій біблійній історії диво і є тим самим інструментом Лукавого для «полювання за душами»).
Відоме й ставлення до мироточення скептиків-атеїстів – мовляв, рукотворні «дірочки», «масло» та інший «опіум для народу»… Історія справді знає факти, коли мироточення підроблялося церковнослужителями з певною «політичною» метою. Як відомо, Петро І воював зі священиками, які не поділяли його нововведень і вважали його антихристом. Аби продемонструвати неправедність дій царя й скорботу Богоматері з цього приводу, вони «організували» «плач» ікони Пресвятої Богородиці (Петро викрив «підставу» й надіслав настоятелю храму, де «заплакала» ікона, грізне послання: «Наказую, щоб віднині богородиці не плакали. Якщо богородиці ще заплачуть маслом, то зади попів заплачуть кров’ю»). Що ж, священики теж люди… Втім, імітація мироточення радше виняток, аніж закономірність. Бо навряд чи істинно віруюча людина стане гнівити Всевишнього обманом.
Вірогідність появи вологи на іконах у вигляді конденсату чи просочення смоли внаслідок всихання деревини, що слугує основою для їх написання, мізерна, оскільки для створення ікон сьогодні (як і в давнину) використовуються лише натуральні матеріали й фарби. Це, як правило, не смолисті види дерев (липа або кипарис), грунт (левкас), що готується на основі природного клею і крейди, та яйцева темпера – матеріали, які можуть лише увібрати маслянисту рідину, а не виділяти її. Крім того, як вже згадувалося вище, мироточать не тільки ікони, написані на дерев’яній дошці. Стосовно миро, яке виділяється на образах. Зазвичай, це світла пахуча рідина, вигляд, колір і консистенція якої бувають різними – від густої, тягучої смоли до роси (до речі, коли говорять про мироточення ікон та святих мощів, варто розуміти, що назва цього явища умовна, оскільки рідина на іконах не тотожна священному миро, котре використовується в таїнстві миропомазання; у православній традиції також розрізняють явища «мироточення» і «сльози» на іконі, вважаючи останнє більш рідкісним та більш грізним знаменням). Відомо, що «раціональні науковці» брали миро на експертизу. За результатами аналізів у хімлабораторії дійшли висновку, що це не відома науці речовина. Її також пробували поєднувати з іншими хімічними сполуками, але результати знову були нульовими. Чому? Бо наука не розрахована на чудеса, довести чудо неможливо.
Тож, зважаючи на безрезультатність намагань раціонально пояснити «мироточення», «сльози» та інші дивовижні явища, можливо, варто зупинитися на єдино правильному їх поясненні? А саме: всі дива – прояв уваги Творця до світу, який Він створив. І нам, людям, варто на це зважати, бо саме ми – «вінець творіння», і саме ми несемо відповідальність за те, яким цьому Творінню БУТИ. Або НЕ БУТИ…
Валентина МАРУСЕНКО
Фото автора
