СКАРБИ КЛИЧУТЬ
Здобуття Україною незалежності поставило перед суспільством багато нових запитань. Зокрема, хто ми як народ, як нація, звідки ми, яке наше коріння. Адже ці питання були під забороною в радянській імперії, яка всі гуманітарні науки, й зокрема історію, поставила на службу одному – нівелюванню особистості. Тільки тоді, коли забереш у цілих народів їхню історію, культуру, а в кожного з нас – пам’ять про свій рід, легко буде створити одну спільність, так званий, «радянський народ», без роду без племені, який тільки й зможе бути покірною масою, здатною реалізувати хворобливі, антилюдські ідеї радянських вождів.
Історична наука за два останні десятиліття зробила надзвичайно багато. Видані незаангажовані, ідеологічно чудові праці й монографії.
Але мова дещо про інше. Останнім часом, і це дуже добре, громадяни різних професій, хоч і непрофесійні історики, шукають власне коріння. Це надзвичайно складна справа. Попри все – успіхи вражають. На це йдуть роки, та вони справедливо вважають, що їхні дослідження – це не лише глибинні знання про своє коріння, місце й роль у сучасній цивілізації їхніх предків, а й внесок у сучасну історичну науку.
Окрім усього, цей безцінний скарб вони зможуть передати своїм дітям й онукам. Одним з таких дослідників є Сергій Омелянович Невмержицький, надзвичайно цікава й успішна людина.
До семи років жив у селі Возничі. Хата була на краю села, а далі – ліси й непрохідні болота. Дітлахам було цікаво стрибати з купини на купину, хапатися за траву й гойдатися на трясовині. Потім сім’я переїхала в містечко Першотравневе, де Сергій Невмержицький закінчив 10 класів. Після служби в армії вступив до Київського будівельного інституту. Блискуче вчився. Був представлений до ордена Червоного прапора. Але десь нагорі вирішили, що спершу, мовляв, нагородимо медаллю.
Працював у місті Боярці головним інженером комунального підприємства, потім в органах внутрішніх справ в управлінні пожежної охорони Київської області. Звільнився у званні полковника.
Сьогодні працює директором з будівництва у відомій фірмі «ЕКМІ КОЛОР». Має чудову дружину Валентину і двох дітей: сина Ігоря й дочку Ілону. Вони вже здобули вищу освіту, володіють англійською та італійською мовами й успішно працюють. У сім’ї Невмержицьких гарний будинок, збудований з урахуванням архітектури минулих століть.
На кухні, зокрема, радує око традиційна українська піч. Багато хто вже й не пригадує, який вона має вигляд. Збирає старовинні предмети побуту древнього Полісся. Приїздить багато гостей, яким привітні господарі завжди раді.
Чого може ще бажати людина?
Але є ще одна тема, якій Сергій Невмержицький присвячує весь свій вільний час, енергію й досвід. Із 2002 року досліджує і вивчає надзвичайно цікаву й захоплюючу тему: власний рід. І зізнається сам, що його ніби веде провидіння.
А все починалося з коротких епізодів бабусиних спогадів. Боялися тоді люди все розповідати.
1929 рік. Колективізація. На хутір до прадідуся Сергія Невмержицького прийшли з вимогою все нажите століттями віддати в колгосп. Іншого виходу не було. Господар це не пережив і невдовзі помер. А прабабуся прожила до 1939 року. Вона й розповіла своїй дочці, що на хуторі є два скарби, заховані предками, й сказала, де вони знаходяться. Уночі вже батько Сергія Невмержицького зі своїми братами й матір’ю один скарб знайшли відразу. Другий знайти не вдалося.
Там було багато документів. Принесли до хати й переховали в бабусин мішок. Деякі збережені, вже як реліквія, донині. – Я ще пам’ятаю, – розповідає Сергій Омелянович, – що в бабусі на печі зберігався мішечок, у ньому було багато старовинних монет. Принесене бабусею золото заховали за піччю разом із житом й замурували. Але під час війни вдерлися мародери і все забрали.
Збереглися лише три золоті монети, які бабуся замурувала в штукатурку печі. Вони врятували батькові Сергія Омеляновича життя.
Ось як воно було. Батько Сергія Невмержицького, 1925 року, з села Лученків. Почалася війна. Зовсім ще юного хлопця Омеляна, як і багатьох інших, усього понад 600 хлопців з хуторів, зібрали та повели в Овруч на збірний пункт, щоб звідти відправити на фронт. Вони пройшли тільки половину шляху, як побачили жахливу картину: закривавлені й перелякані червоноармійці кудись тікають. Хтось із командирів звернувся до новобранців із запитанням: а ви куди? Ті сказали, що в Овруч, на збірний пункт. Політрук, який супроводжував колону, наказав повертатися назад, бо в Овручі вже німці.
Коли Омелян Невмержицький повернувся додому, то за столом у них вже щось жували офіцер і два солдати вермахту. А в сусідньому селі Возничі моя друга бабуся зі своїми маленькими дочками та односельцями, всього чоловік 30, чекали на розстріл. Врятував їх старий дід, який трішки володів німецькою мовою. Цей дід під час Першої світової війни був у німецькому полоні й перебував у сім’ї саме цього німецького офіцера. Це й врятувало односельців, їх повантажили в машини та вивезли на роботи в Миколаївську область.
– Батька, – розповідає Сергій Омелянович, – як і матір, яка була із сусіднього села, відправили до Німеччини. Така драматична доля. Моя мати пробула там до кінця війни зі своєю подругою Настею Левковською з села Возничів. Вони були скрізь разом – і на роботах, і в таборах. Коли їх хотіли розподілити по різних колонах, то дівчата так міцно трималися, що їх не могли відірвати одну від одної.
До Німеччини ввійшли радянські війська, і, незважаючи на те, що туди наші люди їхали не з власної волі, їх повантажили у вагони й повезли, але поїзд не зупинився в рідній Україні, а попрямував аж до Сибіру.
Коли нарешті прибули до кінцевого пункту призначення, то відразу всім зачитали вирок: тобі 10 років ув’язнення, тобі – 15…
Батько з Сибіру втік. Прийшов додому худий, як нитка. Його мати навіть не встигла обійняти, як у дверях з’явилися енкаведисти. Забрали й кинули до в’язниці в Словечно.
Тоді мати дістала золоті монети й пішла до прокурора. Він їх довго розглядав, похапцем поклав у стіл, а потім каже: «Забирай сина. Коли будуть питати, скажеш, що відпустили, бо в нього сухоти».
Так золото предків врятувало батькові Сергія Омеляновича життя. Ця драматична історія та спогади про давно минулі часи й спонукали Сергія Невмержицького до дослідження власного коріння, яке походить із глибини віків.
Про це далі в розповіді Сергія Невмержицького.
Перша письмова згадка про рід Невмержицьких зафіксована в Руській (Волинській) метриці 30 квітня 1474 року, коли Київський воєвода Мартин Гаштольд виніс рішення на користь Микули Осташковича Немирицького на володіння землею Немирицькою, яку отримав предок його Немиря за часів правління Великого князя Литовського Вітовта. Велика ймовірність, що Немиря отримав свої землі за участь у Грюнвальдській битві.
Претендував на володіння землею Немирицькою київський земянин Лазар Скобейкович, яку він також називав своєю вотчиною. Можливо, він мав якийсь стосунок до цієї землі.
Рід Невмержицьких у регесті документів Коронної канцелярії для українських земель Руською (Волинською) метрикою згадується понад 30 разів. Документи щодо роду Невмержицьких в оригіналі зберігаються в Литовській метриці в Російському державному архіві древніх актів м. Москва. Фільмокопії Литовської метрики є в історичних архівах Києва й Мінська.
Головна справа в трьох великих томах родовідної та дворянського походження роду Невмержицьких зберігається в Житомирському історичному архіві. У справі зберігаються оригінальні папери королів Сигізмунда III від 1603 року, Яна Казимира від 1650 року та багато інших старовинних документів, які охоплюють історію роду від 1474 року по 1900 рік.
Я видав родословну книгу роду Невмержицьких під назвою «Історія древнього дворянського роду. Невмержицькі», яка містить копії головних старовинних архівних документів, обсягом понад 500 сторінок.
Протягом багатьох років мене цікавило походження Немирі: за що він отримав землю, з якого роду-племені походить. В Україні є наукові роботи вітчизняних істориків про рід Немиричів, але жодна з них не дає відповіді про походження Немирі й визначення його родової землі.
Хто шукає, той знаходить. Дані про Немирю були знайдені завдяки зусиллям дослідника, історика Івана Сергійовича Левковського, який душею й серцем любить свій край і його історію.
Ми з одного села – Возничі Овруцького району, що на північному сході Житомирської області. І вже не один рік разом досліджуємо такі відомі роди: Невмержицьких, Левковських, Можаровських та інших.
Іван Левковський звернув увагу на документ Люблінського трибуналу (Книга №2, 1604 року лист 1715), в якому нащадки князів Збаразьких вимагають від дворян Левковських повернути їм, як спадщину, грунти Остапівські й Сосновські в Левковичах та частину грунту Васьківського Невмирицького, в «земле киевской лежащего». Під час дослідження цього документа та вивчення родословної князів Збаразьких встановлено, що княгиня Збаразька Марія – вона ж княжна Ровенська та княжна Степанська – була дружиною Якова Войни Немирича, батько якого, Немиря Резанович, був відомим діячем у Великому князівстві Руському на Волині у князівстві князя Свидригайла Ольгердовича.
Треба розуміти, що Яків Война Немирич переписав своїй дружині, княгині Марії Степанській, як вено, частину вотчинної землі в Левковичах. Княжна Марія після смерті Якова Войни Немирича у 1461 році вдруге вийшла заміж за князя Василя Семеновича Збаразького. З цього й випливає, чому потомки князів Збаразьких претендували на землю Немиричів-Невмержицьких.
Звернення князів Збаразьких до Люблінського Трибуналу стало основним доказом того, що вотчина Немирі Резановича знаходилася в Левковичах та Невмиричах Овруцького повіту (на місці сучасного села Левковичі).
Хто ж був насправді Немиря Резанович?
За знайденими архівними документами встановлено, що Немиря Резанович належав до старовинного руського роду герба «Корчак».
Із досліджень та матеріалів, наданих істориком Іваном Левковським:
«Резанович Немира герба Корчак (умер ок. 1453 года), маршалок князя Свидригайла, староста брянський и луцкий. Происходил из богатого рода русского, Корчаков; его братьями были Иван Козарин, маршалок земли Луцкой, а также Митко. Первое упоминание о Немире Резановиче относится к 1415 году, когда он свидетельствовал в документе, выданным Свидригайлом для настоятеля костела Святой Марии в Жидачеве. С того времени Резанович был связан с Свидригайлом. На его стороне участвовал в войне с Короной и Зигмунтом Кейстутовичем в 1431-1436 гг. В этот период занимал должность старосты Брянского и маршалка Свидригайлы. Источники упоминают в этой должности Резановича в 1434 году. В этом же году был послом к хану Золотой Орды Сеид-Ахмету за помощью татарской Свидригайлу в войне против поляков и литовцев. После получения Волыни Свидригайлом в 1442 году получил уряд старосты Луцкого, который занимал до конца 1453 года. Вместе со своим братом Иваном Козарином также принадлежал к совету князя.
В обмен на его поддержку и верное служение Свидригайло предоставляет после 1442 года, принадлежащий Немире, местечку Литовиж (над верхним Бугом) Магдебурское право. Осенью 1449 года он участвовал в съезде панов литовских с Казимиром Ягеллончиком в Вильнюсе. В ходе встречи, 2 ноября, король издал документ, подтверждающий Немире Резановичу некоторые из его владений. Через неделю, в Гродно (9ХІ) Казимир издал второй привилей подтверждающий Резановичу добра, полученные в наследство по брату Митку. Из этих документов следует, что Резанович поседал добра между верхней Турьей и Бугом и Верхним Стырем (частично было то старое дедицтво еще со времен великого князя Витовта): Литовиж, Червище, Стволовичи, Торговича, Дубно, Марков Став, Серн, Мстишын, Земно, Сельце, Будново, Чесный Хрест, Семнимавы. Так же на основании тестамента его сына Якова Войны (умер после 1461 года) можна предположить… (здесь не удалось прочесть) Привилеями 1449 года Каземир Ягеллончик и паны литовские хотели использовать Резановича в деле присоединения Волыни к Литве. Кроме того, сам Свидригайло рекомендовал Немире отдать Луцк в руки литовцев по своей кончине. В соответствии с определенными ритуалами, Резанович вместе с другими панами волынскими зложил присягу перед послами литовскими и по смерти Свидригайла (10 ІІ 1452) отдал Луцк литовцам. Затем вместе с Маскем Гелевичем, Пешка и Федка Козловским Резанович сопровождал тело умершего князя в Вильну. У связи с этим участвовал в дискуссиях с панами литовськими по поводу автономии Волыни в составе Великого княжества Литовского. Тогда же 2 ІІІ 1452 он получил третий привилей Каземира, подтверждающий на самом деле его добра, только те, которые были включены в два предыдущих документа 1449 года. Вскоре однако Резанович разочаровался в литовской правительственной политике и вместе с Олизаром Шиловичем из рода Кирдеев организовали заговор с целью присоединения Волыни к Короне. Заговор был раскрыт в конце 1453 года и литовцы вывезли и посадили Резановича в тюрму в Вильнюсе. Вероятно, он вышел из тюрмы в ближайшее время, потому что Каземир ІV не собирался наказывать его, и не конфисковал у него жодных добр. Немира Резанович умер вскоре после 31 декабря 1453 года. Немира был женат на Анне, и, в браке с ней имел сына Иакова Войну, придворного Свидригайла (получил от отца право на все добра) и дочь Мария, которая вышла замуж за князя Михаила Васильевича Чарторыйского. Согласно тестамента Якова Войны (умер после 1461 года) подавляющее большинство имений Немири Резановича перешло в собственность князей Чарторыйских».
Хочемо звернути увагу читачів на особливу роль Великого князівства Руського на чолі з князем Свидригайлом.
На теренах князівства, основу якого становили старовинні руські роди, формувалася українська руська еліта. Наприклад, від брата Немирі Казарина Резановича походить відомий Овруцький рід Солтановичів. Представники цих родів на чолі з князем Свидригайлом (у хрещенні Лев) та його сподвижником воєводою Брянським та Луцьким Немирею Резановичем захищали свою автономію й родинні землі від поляків і литовців.
На підтвердження цього:
Письмо Свидригайла из Смоленска великому магистру Тевтонского ордена от 25 апреля 1434 года.
(Цей документ наданий також Іваном Левковським).
«25 апреля (в день св. Филлипа и Иакова) писал Свидригайло к Гросмейстеру из Смоленска: что добрые верные и искренние друзья его в Польше и Литве, равно и подданые его, на границе находящиеся, уведомили его о намерении поляков, в Троицын день истребить огнем, мечом или голодом замки его Лавцк (здесь Луцк) и Кременец, и соединясь с литовцами, напасть на его земли. Что воєвода его Немира (в оригинале «Немиза»), наместник Брянский, прибыл к нему от татарського Хана Сеид Ахмета вместе с великим князем этого Хана, по имени Бато, и с главным предводителем войск его. Послы эти донесли ему, что Хан с сильным войском и совсеми князьями и воєводами своими изготовился уже к походу и ожидает назначения его. В следствии этого, Свидригайло, по совету князей своих и вельмож, отправил к Сеид Ахмету Ивашку Менивидовича с предложением, да благоволит Хан идти к границе Польской и охранять города и замки; между тем как он сам с прочими союзными войсками двинется в землю литовскую. Что великий князь Московский Юрий прислал к нему сына своего с многочисленным войском, равно как и великий князь Тверский и князья Одоевские коих предшественники наши никогда не могли иметь своими союзниками; и Хан отдал нам сих князей Одоевских и пренадлежащие им земли во владение и собственноручно утвердил оные за нами. «Почему Орден с своей стороны должен всячески стараться о развлечении и ослаблении польских войск. «Если мы таким образом, будем помогать друг другу, как дали в том обет и клялись вместе с подвластными нам; тогда с помощью Божьею, легко противостоять можем врагам нашим». Далее сообщает Свидригайло, что поляки не однократно предлагали ему мир, если он только оставит Орден; но что он никогда на это не согласится. Что и сам император Римский увещевал его быть верным Ордену; «что мы всегда делали, делаем и вечно делать будем, и не нарушим клятвы и обета нашего». Он твердо уверен, что Гросмейстер исполнен тех же чуств; чего ради и посылает к нему благородного Гаврила Церле, тайного Секретаря своего, который все прочее словесно объяснит ему».
Із родом Немиричів-Невмержицьких пов’язано багато вагомих історичних подій. Це участь Немирі у війні проти короля Сигізмунда Кейкустовича, участь його найближчих родичів у вбивстві цього короля в 1440 році. Напевно, з допомогою Немирі визволяли князя Свидригайла з в’язниці та переховували його в Угорщині. Добре висвітлена в архівних матеріалах історія 400-літнього протистояння потомків Немиричів за Каменщизну в Овруцькому повіті.
400-літнє протистояння.
Із архівних документів Віленської Капітули встановлено, що княжна Марія Степанська, яка була дружиною Якова Войни Немирича (невістка Немирі Резановича), мала у володінні Каменщизну в Київській землі. У Каменщизні знаходилося село Можари, це поблизу села Левковичі, в землі Немиричів. Цією ж землею Каменщизна з 1415 року з привілеї Великого князя Вітовта володіла Віленська Капітула. Невизначеність власника землі призвела до 400-літнього протистояння між Можаровськими та Віленською Капітулою.
У Литовській метриці зберігся один документ, від 1471 року, який стверджує, що в Можаровичах поруч із селом Віленської Капітули існувала земля Грицька Абрамовича. Достеменно невідомо, але з великою вірогідністю можна припустити його походження від Немиричів, Можаровськими вони стали називатися від Можарів. Ймовірно також, що він походив від князів Степанських. Мабуть, потомки Грицька Абрамовича вважали Каменщизну княжни Степанської своєю спадщиною.
Згідно з дослідженнями Івана Левковського, цей Грицько Абрамович є, у свою чергу, родоначальником відомого роду Київських Немиричів. Це його онук Івашко Немирич доповів князю Острозькому про заколот князів Глинських.
У протистояння Можаровських з Віленською Капітулою були втягнуті роди Невмержицьких, Левковських, Солтановичів, пана Павши та інших. Боротьба тривала з перемінним успіхом. Інколи це призводило до збройних сутичок.
У 1756 в Словечному відбулася битва. Спочатку шляхта ледь не перемогла. Поручик Дионісій Понятовський, який був направлений для придушення цього повстання, застосував артилерію й потопив людей у річці Словечні. На честь успішної битви він замовив вишитий гобелен великих розмірів: 6 на 3 метри, де він, тобто Дионісій Понятовський, на коні й з мечем перемагає повсталу шляхту. Цей гобелен і сьогодні знаходиться у Львівському історичному музеї.
У свою чергу, шляхтичі Можаровські вважали це протистояння, і зокрема згадану битву, боротьбою за свою вотчину – Каменщизну та князівське походження. Остаточно крапку в протистоянні поставив Російський імператор Олександр І у 1818 році, який залишив за Можаровськими дворянське походження і землі на великій території, але в князівстві їм відмовив, бо вони не надали жодного документа, який би підтверджував їхнє князівське походження.
Протягом усієї історії Немиричі не тільки захищали православну віру, вони ще на початку 15 століття будували церкви й монастирі. Їхні нащадки Невмержицькі та Левківські також були поборниками православ’я і з релігійними питаннями зверталися до Митрополита Петра Могили, входили до Луцького братства. Вони за власні кошти в Левковичах заснували церкву Святого Миколая, а згодом і монастир, який виконував також оборонну функцію як фортеця. Зокрема, не раз монастир-фортеця рятувала жителів від нападів польсько-татарських хоругв та інших ворогів. Для захисту від уніатів Левковський монастир був приписаний до Межигірського монастиря в 1690 році, ігуменом якого був овручанин Феодосій Васьковський. Окрім того, Невмержицькі й Бовсуновські також збудували церкву Святого Василія в селі Бовсуни, яка збереглася донині.
Згідно з рішенням Волинського дворянського депутатського зібрання, за дворянським родом Невмержицьких 31 грудня 1802 році № 3398 був прописаний родовий герб «Езержа» та рід занесений в 6-ту частину походження дворян, тобто це дворянські роди, які мають старовинне походження. Слід відзначити, що перша згадка про герб «Езержа» за Немирицькими датується 1500 роком. Родоначальником роду в результаті дослідження визнаний Немиря Резанович, а його нащадки Миколай, від якого пішли Сидковичі і Гридковичі Невмержицькі, та Василь, від якого пішли Діяконовичі Невмержицькі, означені архівними документами та Литовською Метрикою. У Дворянській справі Житомирського архіву знаходяться три родословні древа роду Невмержицьких, перше – від Сидка, друге – від Гридка і третє від Василя. Особисто дослідник історії роду Невмержицьких Сергій Омелянович виводить свій рід від Сидка, потомки якого проживають і нині в селі Лученки Овруцького району Житомирської області.
Рід Невмержицький розселився по всьому тепер Овруцькому районі, заснувавши такі села, як Левковичі, Лученки, Липські Романи, частину Гошева, частину села Бовсунів, селища Першотравневого та інші.
Доречним було б згадати про родову спорідненість відомих і сьогодні родів, нащадки яких і тепер мешкають на теренах Овруцького району. Це роди Левковських, Геєвських, Васьковичів, Барановських, Виговських, Бовсуновських, Кобилинських, Мошковських, Верповських, Миленівських, Ходаківських, Закусилів, Швабів, Товкачів та інші.
З питань родословної родів висвітлених у статті звертайтеся за електронною адресою Сергія Невмержицького: nevso@ukr.net.
Таку цікаву розповідь довелося мені почути від Сергія Омеляновича Невмержицького. До речі, він планує видати нову доповнену родословну книгу про рід Невмержицьких. Задумів у нього багато: написати роман, зняти фільм. Тож побажаємо досліднику натхнення й сил зреалізувати все задумане.
Історія наших предків – незрівнянний золотий запас усіх нас. Тільки його потрібно віднайти. Скарби кличуть.
Спілкувався Ігор КРАВЧУК
