БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ (1595–1657)

Тарас ЧУХЛІБ, доктор історичних наук

Року Божого 1595, грудня 25-го дня, у родині українського шляхтича Михайла Хмельницького народився син. Батьки назвали його Зіновієм, а Богданом охрестили вже у церкві. Майбутній засновник Козацької Держави – Українського Гетьманату, побачив світ у день святого Теодора, що серед народу традиційно звався Богданом. Серед імовірних місць народження Богдана Хмельницького називають такі містечка, як Черкаси, Чигирин, Лисянка, Хмільник або Жовква, хоча більшість істориків схиляються до думки, що він побачив світ у родинному хуторі Суботові, що на Черкащині. Родина Хмельницьких мала свій шляхетський герб «Абданк». Батько Богдана довгий час перебував на військовій службі у великого коронного гетьмана Речі Посполитої та проживав у містечку Жовкві на Львівщині. На початку 1590-х років він переїхав на Черкащину, де отримав посаду чигиринського підстарости. Саме тут Михайло Хмельницький одружився на козачці з Переяслава, яка й дала життя видатному державному діячеві.

(Увазі читачів пропонуємо продовження з нового видання доктора історичних наук Тараса ЧУХЛІБА – «Гетьмани України-Русі» Поч. читайте у №3 (44)2012, №4 (45)2012,№5-6 (47)2012) та №1(48)2013)

ФОРМУВАННЯ ХАРАКТЕРУ

Виховання, що проходило згідно з козацькими звичаями і традиціями, справило великий вплив на формування характеру Богдана. Та і саме життя відбувалося в небезпечних умовах степового прикордоння і загартувало його вже у дитячі роки – адже тут, в умовах постійної боротьби з татарськими ординцями, виживали витриваліші й наймужніші. На черкаській землі молодий Хмельницький набув першого військового досвіду, оскільки у ті часи юнаки швидко ставали досвідченими воїнами й уміли володіти різними видами зброї.

Разом зі своїм батьком Михайлом Богдан брав участь у багатьох боях і битвах – 1620 року після поразки від Османів під Цецорою старший Хмельницький загинув, а молодший потрапив у турецький полон, де перебував протягом двох років. Звідти його, очевидно, визволили українські козаки. Після чого доля юнака була тісно пов’язана з Військом Запорозьким. Більшість морських і суходольних козацьких походів 20-х – 30-х років XVII століття не обходилося без діяльної участі в них здібного і відважного козака Богдана. Його обрали сотником Чигиринської сотні Черкаського реєстрового полку, а невдовзі він обійняв високу посаду військового писаря Війська Запорозького. «Все, що маю, я здобув своїми власними силами і своєю шаблею», – говорив у ті часи сам Хмельницькиий. Саме тому він взяв участь у козацькому повстанні проти центральної влади у 1637–1638 роках, після поразки якого виносить для себе багато уроків.

Здійснити свою заповітну мрію однією лише шаблею Богдан Хмельницький очевидно не зміг би. Для цього йому, як і в усі часи, необхідно було мати ще великий інтелект, невід’ємними частинами якого є отримання відповідних знань та набуття притаманних тогочасній українській еліті ціннісних орієнтирів. Знання він здобув при одному з київських монастирів та єзуїтському колегіумі у Львові. Поєднання традиційної освіти із елементами західноєвропейської сприяло розширенню юнацького світогляду. Він успішно пройшов класи граматики, поетики і риторики, добре знав і вільно володів польською та латинською мовами. Французький посол у Польщі граф де Брежі, який у 1644 році познайомився з Хмельницьким у Варшаві, говорив про нього, як про «людину освічену, розумну, сильну в латині». Поза тим у щоденному побуті Богдан завжди говорив українською народною мовою, а після свого обрання гетьманом України використовував її при особистих переговорах навіть з польським королем, що мало засвідчувати його самодостатність як державного діяча. Окрім володіння різними мовами, Хмельницький був ґрунтовно обізнаний з творами української полемічної літератури, тогочасним правом, добре знав історію свого краю.

Про зміцнілий авторитет Богдана Хмельницького не лише в Україні, але і за її межами свідчить той факт, що протягом 1644 – 1646 років він неодноразово виїжджає до Польщі та Франції, де веде переговори про участь козацьких підрозділів у воєнних операціях Тридцятилітньої війни західноєвропейських країн. Одночасно він веде підготовку повстання українців за свою свободу.

У квітні 1646 року представники козацької старшини, серед яких був і чигиринський сотник Богдан Хмельницький, перебували у Варшаві, де отримали з рук польського короля Владислава ІV два привілейних листи. Перший з них дозволяв виступити козацькому війську в морський похід проти Османської імперії, другий – збільшував реєстр Війська Запорозького до 12 тисяч. Єдине застереження, яке пролунало з королівських вуст, стосувалося того, що ці два документи повинні бути секретними до часу оголошення Річчю Посполитою війни Туреччині. Ці привілейні листи були скріплені особистою печаткою польського монарха.

Надані вольності спричинили справжній психологічний переворот у свідомості не лише козацтва, але й усього українського населення Речі Посполитої. Адже протягом багатьох попередніх десятиріч у середовищі українців зберігалося стійке уявлення щодо свого нерівноправного становища у державі «двох народів» – польської і литовської шляхти. А тепер вони, опираючись на королівську протекцію, могли «мати при боці шаблю» (так стверджували сучасники) і переслідувати своїх кривдників – представників магнатства та шляхти. Згідно зі свідченнями очевидців, під час другої зустрічі з Богданом Хмельницьким, що відбулася у 1647 році, Владислав ІV подарував йому свою шаблю. Поряд з іншими причинами надання королем Війську Запорозькому вищеназваних привілеїв спричинило до посилення сепаратистських тенденцій серед його провідників та більшої частини різних верств українського суспільства й було вміло використано козацькою верхівкою як доказ «законності» збройного виступу в 1648 році.

ПОЧАТОК ВІЙНИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

Місцева влада Корони Польської підозрює чигиринського сотника в антишляхетських намірах, і 1647 року його арештовують. Однак Богдан Хмельницький, за сприяння своїх товаришів, утікає з в’язниці в Бужині, а згодом із кількома десятками однодумців і сином Тимофієм втікає на Запорожжя. Спочатку втікачі від коронної влади зупинилися на острові Томаківка (інша назва – Буцький), після чого Хмельницький встановив зв’язок із запорожцями та реєстровцями Микитинської Січі. Січовики відразу ж підтримали повстанців. Козаки реєстрового Черкаського полку, що перебували на Січі як залога польських властей, також не вагаючись перейшли на їхній бік. Вони навіть передали Хмельницькому весь запас провіанту, а також наявні січові човни. «...Всі черкасці і сотники дали на це згоду і наказали нам йти безпечно, для чого нам із Січі з борошном попустили», – описував невдовзі цю ситуацію сам Хмельницький. Через велику звитягу запорожців спроби реєстрових полковників С. Вадовського і С. Кричевського відбити Микитинську Січ закінчилися невдачею. А ось як описував тогочасні події літописець Григорій Граб’янка: «Зрозумів Хмельницький, що ляхи задумали його погубити, і, не чекаючи на гірше, спершу подався на острів Бучки, а потім втік на Микитин Ріг, знайшов там чоловік триста козаків, розповів їм про себе, про все те, що ляхи з козаками задумали зробити, про ту наругу, яку вони чинять не лише над козацтвом, а й над господніми храмами. Прочув про все те народ на Україні і немов води весняні почав стікатися до Хмельницького на Дніпровські заплави…».

Здобуття прибічниками Богдана Хмельницького наприкінці січня 1648 року Микитинської Січі і звільнення майже всієї території Запорожжя від польських залог ознаменувало початок війни українського народу за незалежність від Корони Польської. Описуючи ці події, козацький літописець Самійло Величко відзначав, що у січні-лютому Хмельницький проводив на Січі таємні ради з кошовим та курінними отаманами з приводу майбутньої війни проти Польщі. Однак, за спільною домовленістю, серед війська вони розголошували, що збираються лише направити до короля й усього сенату послів з проханням підтвердити стародавні «вольності і права» українського народу та козацтва. Це робилося для того, аби польські шпигуни не довідалися завчасно про справжні наміри повстанців.

У другій половині січня 1648 року до кримського хана Іслам-Гірея вирушило козацьке посольство, у складі якого був і старший син Богдана Хмельницького – Тимофій. Козацькі посланці мали домовитися про військовий союз з Кримом для спільного виступу проти Польщі. А на початку березня на Микитинській Січі була скликана козацька рада. На ній розглядалися передані через польських послів Хмелецького і Кричевського пропозиції щодо часткового задоволення поданих раніше Військом Запорозьким вимог. Як свідчили згодом посли Корони Польської, козаки були дуже невдоволені і висловили їм посеред майдану «суворих голосів відповіді й різних вигуків». Запорожці вимагали цілковитого скасування положень «Ординації» 1638 року, а також визнання окремого статусу не лише для Запорожжя, а й усієї Козацької України. Дізнавшись про це, коронний гетьман Миколай Потоцький з допомогою своїх військ блокував Запорожжя, щоб перекрити доступ сюди козакам, селянам та міщанам з центральної України-Русі. Але ці заходи не змогли перешкодити збільшенню козацького війська. На середину квітня у козацькому таборі на Микитинській Січі, а також інших запорозьких залогах налічувалося вже близько п’яти тисяч чоловік.

Тим часом, за результатами роботи посольства відправленого до Криму, між Військом Запорозьким і ханством було укладено угоду про взаємодопомогу в боротьбі зі спільним ворогом. Вже наприкінці березня 1648 року на Січ почали прибувати перші татарські загони під керівництвом Тугай-бея.

Саме на Запорожжі Богдана Хмельницького було обрано гетьманом України-Русі. Процедура обрання яскраво описана літописцями.

...Коли вдарено в котли на раду, то побачили, що для такої сили війська січовий майдан затісний. Отож, зважаючи на це, кошовий отаман із Хмельницьким мусили вийти із січової фортеці на просторіший майдан. Тут було оголошено всьому війську й виразно сказано, що за збитки та гніт, які терплять козаки й уся Мала Росія, проти поляків починається війна... Запорозьке військо одностайно й одноголосно назвало Хмельницького своїм гетьманом і 19 квітня (сучасні дослідження переконують, що вибори гетьмана відбулися у кінці січня – на початку лютого) постановило й обіцялося стояти за нього у війні з поляками, навіть якщо треба буде головами накласти. Потім кошовий отаман і писар вручили новообраному гетьманові козацькі клейноди – булаву, корогву, печатку, мідні котли. До цього запорожці додали три легкі польові гармати з усім спорядженням. Після процедури обрання, у січовій церкві відбулась урочиста літургія, в якій узяли участь гетьман із старшиною. По цьому кошовий отаман дав наказ палити з усіх гармат, що й було зроблено тричі, після чого почався святковий обід.

У середині квітня 1648 року Богдан Хмельницький залишив Січ і на чолі восьмитисячного війська вирушив Микитинським шляхом назустріч армії коронного гетьмана Миколая Потоцького. Підрозділ повстанців, який складався із запорожців, очолив отаман Півторакожух. Вже після виходу Богдана Хмельницького з Микитинської Січі, наприкінці квітня відбулася ще одна козацька рада. Вона ухвалила смертний вирок ватажкам реєстрових козаків Барабашеві і Караїмовичу, а також іншим старшинам, що не підтримали повстанців.

ВІЙСЬКО ЗАПОРОЗЬКЕ – СИЛЬНА, БОЄЗДАТНА АРМІЯ

Про Хмельницького у багатьох європейських країнах гучно заговорили влітку 1648 року, коли туди докотилася слава про його блискучі перемоги, здобуті українцями під Жовтими Водами та Корсунем. За досить короткий проміжок часу гетьману Богдану Хмельницькому, разом зі своїми соратниками, вдалося створити боєздатну армію, яка не поступалася європейським аналогам. Добре організоване, навчене й дисципліноване козацьке військо було здатним не лише протистояти одним з найкращих у Центрально-Східній Європі підрозділам Речі Посполитої, але й перемагати їх. Відповідно до завдань війни, побудова збройних сил відбувалася за полково-сотенним територіальним принципом, згідно з яким Україна-Русь поділялася на окремі військово-адміністративні округи (полки), що, в свою чергу, складалася з менших одиниць (сотень). Це забезпечувало реалізацію основних стратегічних напрямків концептуальних засад військових задумів Хмельницького, зокрема, масове залучення до боротьби проти ворога українського населення, а також утримання війська за його кошти. Створена організаційна структура козацької армії стала потужною базою для формування військових підрозділів та ведення воєнних дій.

Вирішальне значення під час бойових операцій мали регулярні частини Війська Запорозького. Вони, головним чином, складалися з підрозділів реєстрового козацтва, що було внесене до військових списків - реєстрів і було зобов’язане до постійної служби. На початковому етапі війни (січень-червень 1648 року) армія Богдана Хмельницького збільшилася вдвічі з 6 до 12 тисяч. У листопаді того ж року в таборі під Замостям було 20 тисяч реєстровців, а при укладанні Зборівського миру з королем (серпень 1649 року) український гетьман погодився на 40 тисяч записаних до реєстру воїнів. У 1654 році Хмельницький задекларував наявність 60 тисяч реєстровців.

Зважаючи на те, що під час Тридцятилітньої війни 1618–1648 років західноєвропейські військові формування не перевищували 40–50 тисяч чоловік, можна з впевненістю стверджувати, що це була досить велика і потужна армія. Хоча, усвідомлюючи слабкі сторони формування своєї армії на основі принципу ополчення, Хмельницький в останні роки життя виношував плани створення 50-тисячного регулярного війська, яке б утримувалося за рахунок державної скарбниці.

Окрім реєстровців, під час багатьох битв з ворогом, козацьке командування користувалося послугами так званих «охотників»-добровольців, які хоч і не були внесені до військових списків, однак були «добрими молодцями з доброю зброєю». В українському війську служили також окремі іноземні частини, що перебували у статусі найманців й отримували за свою військову роботу певну грошову винагороду. Це були загони німецьких піхотинців, що шукали собі заробітку після закінчення Тридцятилітньої війни в Європі, а також невеликі підрозділи молдаван, волохів та сербів. Вони привносили до мистецтва українських вояків нові риси, притаманні їхнім національним методам ведення бойових дій.

Під час походів в обозі повстанської армії можна було побачити велику кількість невійськових людей, адже переважна більшість простого українського люду підтримувала дії Богдана Хмельницького. Вони головним чином були задіяні при фортифікаційних і саперних роботах, обслуговували реєстрових кіннотників, були ремісниками й погоничами. Так, наприклад, з 150 тисяч чоловік, присутніх у вересні 1648 року під Пилявцями, лише близько 60 тисяч становили боєздатні підрозділи.

Основу козацького війська в роки гетьманування Богдана Хмельницького становили піхотні полки, які, за свідченням сучасників, відзначалися витривалістю та майстерністю ведення стрільби. Протягом перших років війни гетьман використовував у бойових операціях союзницьку татарську кінноту, а згодом формує власні кінні полки. Він також зумів створити сильну артилерію, яка налічувала до 100 гармат і за ефективністю дій не поступалася польській. До української армії увійшли також підрозділи, що виконували розвідувальні, прикордонно-сторожові та фортифікаційні функції. Досить добре було організоване постачання зброї, боєприпасів, продовольства і фуражу. Все це свідчить про великі військово-організаторські здібності гетьмана Хмельницького, який, використовуючи передовий досвід тогочасних армій багатьох країн, засвідчив свою високу культуру будівництва українських збройних сил у нову добу всесвітньої історії.

Так, зокрема, Богдан Хмельницький запропонував свою концепцію виснажливої війни і тим самим доповнив стратегію французького полководця Тюррена використанням народних методів боротьби з ворогом (серед яких і т. зв. партизанські дії), шляхом широкого залучення до неї місцевих селян та міщан. Окрім того, стратегія українського війська була направлена на роз’єднання сил противника та його розгром по частинах. Гетьман Хмельницький вмів зосереджувати головні сили у вирішальному місці (битви під Збаражем, Зборовом та Батогом).

У червні 1648 року під час битви під Корсунем, що на Черкащині, польське військо Потоцького було розгромлене вщент за 4 години козаками-піхотинцями, які увірвались у розриви похідного оборотного табору і татарськими кіннотниками, що напали на польських жовнірів з тилу. Але вершиною воєнного мистецтва Богдана Хмельницького та його соратників стала переможна Батозька битва, що відбулася 1–2 червня 1652 року.

Цю перемогу українців сучасники порівнювали з класичною перемогою античного полководця Ганнібала під Каннами. Саме тут проявилися нові елементи в тактиці оточення ворога. Вони полягали в тому, що дії українського війська до здійснення оточення були розраховані на деморалізацію противника (йому спочатку показали невелику кількість військ, а потім створили фальшиве враження про їхню значну перевагу); маневр по оточенню здійснювався на далеких підступах до розташування ворога (т. зв. оперативне оточення), а потім перейшов у повне тактичне оточення; маневрування козацьких підрозділів мало за мету примусити поляків розпорошити свої сили. На завершальному етапі цієї чудово спланованої операції потужний раптовий удар по ворожому табору одночасно з трьох боків призвів до того, що з 26-тисячного польського війська врятувалися одиниці.

У другій половині XVII століття більшість військ європейських країн перейшли до т. зв. лінійної тактики. Вона полягала в скороченні глибини шикування піхоти і кінноти та збільшенні протяжності фронту бойового порядку, що дозволяло одночасно вводити у бій велику кількість піхотинців і вершників. Тактичні одиниці стали більш дрібними, що збільшило маневрування військ. Нова тактика давала змогу наносити потужні, як на той час, фронтальні вогневі удари, як в атакуючому, так і в оборонному боях. При лінійному шикуванні війська більш успішно взаємодіяли піхота, кіннота й артилерія, що висувало підвищені вимоги до командування різних родів військ.

Лінійна тактика була взята на озброєння і Богданом Хмельницьким. Поєднуючи досвідчену козацьку піхоту з висококваліфікованою татарською кіннотою, він добився значних перемог над польською армією, основу якої складали кінні підрозділи. Гетьман Хмельницький виявив себе неперевершеним майстром маневрової тактики. Слід відзначити, що під час походів він особисто командував головними силами війська, рішуче відмовився від оборонної тактики бою і свою військову майстерність проявляв насамперед у наступі. Гетьман зумів зібрати навколо себе справжнє сузір’я талантів, вихідців із різних станів українського суспільства, які вміло керували полками та сотнями козацького війська. Отже все вищесказане дає змогу говорити про те, що Хмельницький був одним з найталановитіших полководців свого часу.

При створенні бойового порядку української армії під Берестечком 28 – 30 червня 1651 року Богдан Хмельницький допустив ряд тактичних прорахунків, які полягали в тому, що оборонний табір козацької піхоти був дуже близько розташований від ворожого, а її маневрування на правому фланзі обмежувалося заболоченими берегами річки Пляшівки. Внаслідок цього союзницька татарська кіннота не змогла отримати вчасної допомоги від козаків і змушена разом з ханом Іслам-Гіреєм ІІІ відступити з поля бою, що відкрило шлях для оточення українців польськими військами. Лише завдяки вчасним оперативним заходам полковників Івана Богуна та Филона Джалалія значна частина вояків Війська Запорозького змогла організовано вийти з оточення.

Під час воєнної небезпеки полковники, які керували місцевими (городовими) полками, отримували універсали Богдана Хмельницького з наказом готуватися до війни.

Окремо надходив наказ про час виступу полків у похід, перед яким всі козацькі підрозділи зосереджувалися в певному місці. Кожен козак повинен був мати при собі зброю та певну кількість провіанту. На першому етапі війни козацьке військо збиралося коло Маслового Ставу, що неподалік від Корсуня. Згодом – під Білою Церквою, яка мала виняткове стратегічне розташування. Із збірних пунктів військо окремими полками чи більшими з’єднаннями пересувалося на місце фронтових дій.

Традиційно армія Хмельницького мобілізувалася лише в теплу пору року, позаяк взимку важко було будувати земляні укріплення та не вистачало фуражу для коней.

Всупереч поширеному міфові, українське козацьке військо у багатьох битвах перемагало завдяки успішним діям своїх піхотинців, а не кіннотників. Сучасники відзначали велику майстерність козацької піхоти в стрільбі з вогнепальної зброї. Венеціанський посол до України Альберто Віміна бачив, як козаки кулею гасили свічку, відсікаючи нагар так, наче це зроблено за допомогою щипців. Разом з тим, стріляння піхотинців з рушниць чи мушкетів у середині ХVІІ століття було важким і повільним. Козацький піхотний старшина перед тим як стріляти, мав віддати близько тридцяти команд своїм підлеглим. Хоча з часом, зважаючи на вдосконалення рушничної зброї, кількість операцій, що виконувалася перед стрільбою, зменшувалася. Піхотинці під час битв шикувалися в декілька рядів. Спочатку стріляв останній ряд вояків, а передні два присідали, потім другий, і лише після того – перший. Також здійснювався вогонь по ворогу з-за оборонних укріплень, возів, а також з шанців. «Коли стріляє ворог, ховаються по ямах і жодна куля їх не влучить», – писав про козаків мандрівник з Сирії Павло Алепський. У поході козаки-піхотинці носили рушницю спертою на ліву долоню і плече, кулі ховали в чересла, порох – у спеціальну порохівницю чи звичайний ріг. Українську армію називали вогнистим чи рушничним військом, а в народі складали думи про козака:

Він саблю булатную у руки бере

Пищаль семип’ядний на плече кладе

За військом пішки іде...

Зіткнувшись у військовій боротьбі з мобільною кіннотою кочівних татар, козацька піхота змушена була пристосувати власний спосіб ведення бойових дій до раптових татарських набігів і самим сісти на коней. Однак, як показали перші битви українців з поляками, козацька кіннота була значно слабшою від гусарських підрозділів Речі Посполитої. А тому Богдан Хмельницький, підписавши договір з Кримським ханством, у найбільших битвах під Корсунем, Пилявцями, Зборовом і Берестечком користувався послугами татарської кінноти.

Після розриву з татарами, питання створення боєздатних кіннотних підрозділів виходить на перший план. З 1654 року у війську Хмельницького розпочався поділ на кінні та піші підрозділи. У битві під Животовим у лютому 1655 року брало участь півтори тисячі найкращих кіннотників українського війська. Однією з важливих тактичних операцій кінноти був масовий наступ «лавою», який полягав в ударі наїжаченого списами кавалерійського фронту по ворожій піхоті. У коло обов’язків кіннотників входили також бойова охорона основних сил на марші і в таборі, переслідування і затримка відступаючого ворога, розвідка, оперативно-тактичне маневрування та інші функції. Складовою військової культури українських вершників були міжособові поєдинки з ворожими кіннотниками напередодні важливих битв. Ці своєрідні поєдинки честі («герці») виконували функції розвідки боєм та залякування противника й були дуже популярними під час різних війн та військових конфліктів у пізньосередньовічній Європі.

Досвід Тридцятилітньої війни свідчив про те, що забезпечення артилерією ворогуючих армій становило в середньому чотири гармати на одну тисячу воїнів. За свідченнями істориків, майже кожний великий наступ військ Богдана Хмельницького починався з попередньої артилерійської підготовки, яка могла тривати кілька годин.

Артилерія козацької армії утворилася з гармат реєстрового та запорозького війська, а також трофейних гармат, що у великій кількості були захоплені в поляків та вилучені із завойованих фортець під час перших битв Національно-визвольної війни. Вже влітку 1648 року у Чигирині нараховувалося 74 одиниці артилерійського озброєння. Загалом у кожному з полків козацької України на середину 50-х рр. ХVІІ ст. було по 5–6 гармат різного калібру.

Роль артилерії у різних видах бойових дій була досить значною. Так, завжди був захищений гарматами козацький табір з возів. Турецький мандрівник Евлія Челебі залишив опис, як козаки викопали лінію рову і укріпили її 40 – 50 гарматами, а потім вони зв’язали ланцюгами свої 7 тисяч возів і оточили ними свій табір. Козаки могли наступати таборами, ведучи вогонь з гармат малих калібрів з возів на ходу. Інколи для них виготовляли спеціальні лафети на колесах. В окремих випадках невеликі гармати встановлювалися на судна для участі у річкових чи морських походах. Однак найголовнішою функцією артилерії була дія гармат під час штурму ворожих фортець або оборони власних укріплень.

КОЗАЦЬКЕ РОЗВІДУВАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО

Опираючись на традиції козацького розвідувального мистецтва кінця XVI – першої половини XVII століть, Богдан Хмельницький при формуванні свого війська надав першочергового значення організації розвідувальної служби. Вже взимку 1651 року під загальним контролем українського гетьмана та безпосереднім керівництвом козацького старшини Тарасенка (Стасенка) була проведена одна з найбільших у тогочасній Європі розвідувальна операція – до Корони Польської з України-Русі було направлено близько двохсот шпигунів, які повинні були збирати найрізноманітнішу інформацію, проводили диверсійні акти та готували повстання. Більшість із козацьких розвідників під час виконання цього важливого завдання вдавали з себе жебраків, калік, «пілігримів», мандрівних циркачів, кобзарів, у окремих випадках – священиків, прочан або ченців.

В одному з регіонів Польщі під керівництвом українського резидента П. Гжибовського перебувало 80 осіб. Окрім того, Богдану Хмельницькому вдалося створити агентурну мережу у Варшаві та столиці Великого князівства Литовського – Вільно, яка вчасно поставляла необхідну інформацію як політичного, так і військового характеру.

Після 1654 року розвідувальна служба Української Держави провела блискучу операцію, внаслідок якої козацького розвідника Лук’яна Григоровича (Литвина), що був професійним лікарем, взяли на роботу у Посольському приказі в Москві. До Чигирина надходили важливі дані військово-політичного змісту й з інших країн – Туреччини, Криму, Угорщини, Валахії. Українські розвідники успішно взаємодіяли з шведськими й трансільванськими колегами на території Польші, Чехії, Моравії, Сілезія та Австрії. Високого рівня досягла справа вербування агентів, серед яких були представники різних соціальних верств і груп, національностей і віросповідання. Практикувалося й перевербування агентів інших країн.

Використовуючи розвідувальну та контрозвідувальну службу, гетьман Богдан Хмельницький шляхом розповсюдження дезінформації прагнув посіяти у ворожому війську непевність у власних силах, панічний настрій. У своїх універсалах до населення та інструкціях до розвідників, гетьман наполягав на необхідності створення для противників настроїв приреченості, напруги та непевності. Отже, вперше у практиці вітчизняного воєнного мистецтва застосовувалися принципи ведення т.зв. «психологічної війни». Такі методи були використані у ході битв під Корсунем, Пилявцями та Берестечком. Безпосередня (тактична) військова інформація здобувалася шляхом розсилання спеціальних роз’їздів або за допомогою окремих розвідників, яким доводилося долати до сотні кілометрів. Вони дізнавалися про задуми командування противника, його численність і місцеперебування, напрямки й маршрут просування армій. Досить часто відомості необхідного характеру подавали захоплені «язики» – полонені з ворожого табору. Козацьке мистецтво захоплення полонених, як відзначали сучасники, було одним з найкращих у Європі.

БАГАТОВЕКТОРНА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ГЕТЬМАНСЬКОГО УРЯДУ

Вже в одному з перших листів до короля Владислава ІV, що був написаний 12 червня 1648 року, після гучних перемог над коронною армією під Жовтими Водами й Корсунем, гетьман Б. Хмельницький нагадав королеві про надані їм перед тим «права, привілеї, військові вольності» та про їхнє порушення від «українних» старост і державців, які протягом довгого часу кривдили козацький загал та українське населення. Це і стало причиною збройного виступу Війська Запорозького. Але не проти короля, а проти польських урядовців, які, на думку гетьмана, не могли бути «добрими приятелями» короля, але тим не менш були королівськими підданими.

Частково про зміст цих прав і вольностей можемо дізнатися, реконструювавши текст «Інструкції послів від Війська Запорозького» до польського короля, який був доданий до згадуваного вище листа. Тут, насамперед, йшлося про економічні права козацтва на «хутори, сіножаті, луки, ниви, зорані поля, ставки, млини», «бджолині десятини і поволівщину» та іншу власність. На другому місці стояло право забезпечення вільного життя батьків і матерів козаків та козацьких вдів. Вочевидь, тут йшлося саме про права українських (реєстрових чи городових) козаків, адже, як засвідчується на початку «Інструкції…» їх ущемляли «українні» урядовці. У наступних пунктах вже говорилося про забезпечення військових привілеїв козаків на Запорожжі. Це можливість здобуття «козацького хліба» у морських та сухопутних походах; заняття уходництвом (полювання на звіра та рибальство) й несплата з цього податків; звільнення від різних видів робіт на користь полковників, призначених варшавським урядом для керування реєстровими полками на Січі. Окрім цього, король мав забезпечити платню для шеститисячного реєстру (а потім збільшити його до 12 тисяч) та охороняти згідно «давніх вольностей» православне духовенство. Також Владислав ІV повинен був підтвердити надані попередніми польськими королями права і привілеї. Лише за відновлення перерахованих умов Військо Запорозьке як «колективний васал» погоджувалося вірно служити своєму сюзеренові.

Про це, зокрема, йшлося і в листах Богдана Хмельницького до найвищих достойників Речі Посполитої. Саме у гетьманському посланні до воєводи Киселя від 3 червня, вперше в письмовому вигляді зустрічаємо думку про можливість звернення Війська Запорозького «за порадою до іншого пана», тобто до іншого іноземного володаря. Хоча, як можна зрозуміти з наступних слів українського провідника, він поки що не збирався цього робити, а лишень дипломатично натякав польському воєводі про можливість зміни монарха у разі невиконання королем вимог козацтва.

Однак усі ці звернення з проханням про підтвердження давніх прав і привілеїв так і не знайшли відгуку – 3 червня Богдан Хмельницький отримав відомість про смерть старого короля Владислава ІV. Зважаючи на це, гетьман відкликає посольство з Польщі та висловлює скорботу щодо «осиротіння» Війська Запорозького. А вже 8 червня гетьман вперше офіційно заявив про бажання бачити на опустілому троні Речі Посполитої московського царя Олексія Михайловича: «Зичили бихмо собі самодержца господаря такого в своїй землі, яко ваша царська вельможність, православний християнський цар…». Якби цей монарх погодився б на таку пропозицію, то все козацтво в особі Богдана Хмельницького погоджувалося на вірні «услуги» новому сюзерену. «…Щоб він (Олексій Михайлович) ляхам і нам паном і царем був…» – конкретизувалося у листі гетьмана від 11 липня до російського воєводи Плещеєва.

Саме у червні 1648 року Богдан Хмельницький у листах до відомих урядовців Речі Посполитої відмовляється від згадки у своїй титулатурі про підпорядкування Війська Запорозького польському королеві. Якщо перед тим він підписувався як «гетьман» або «старший» і додавав слова «із Військом його Королівської милості Запорозьким», то відтепер – тільки «гетьман з Військом Запорозьким».

Зрозумівши, що цар Олексій Михайлович, зважаючи на обставини, не буде висувати свою кандидатуру на королівський трон Речі Посполитої, український гетьман у листопаді 1648 року звертається з аналогічним проханням до правителя Трансільванського князівства Юрія Ракоці: «…ми одностайно бажаємо мати твою найсвітлішу високість опікуном і королем Польщі, нашої батьківщини». Як і у випадку із запрошенням царя, одним з головних чинників, які рухали Богданом Хмельницьким у справі протегування кандидатури Ракоці на польський трон, було велике бажання якнайшвидше отримати військову допомогу для продовження боротьби з коронною армією.

Про важливість цього кроку гетьмана свідчило й те, що для укладення договору до Трансільванії відправилося представницьке українське посольство на чолі з генеральним писарем Іваном Виговським.

У період безкоролів’я в Речі Посполитій Богдан Хмельницький також відправив посольство до Стамбулу, де влітку 1648 року між Османською імперією та українським гетьманом укладається угода сюзеренно-васального типу. Як засвідчують джерела, в обмін на заступництво султана Богдан Хмельницький повинен був виплачувати данину на зразок Молдавського і Валаського князівств, надавати у разі потреби посильну військову допомогу Порті, давати «рабів» на галери, а також передати у пряме підпорядкування Османській імперії Кам’янець-Подільський.

Отже, якщо висунення можливих кандидатур московського царя і трансільванського князя на польський трон засвідчували намагання Українського Гетьманату вплинути на зміну короля-сюзерена в межах однієї держави, то укладення договору з турецьким султаном (за іншою версією – ведення переговорів у напрямку прийняття османської протекції) поклали початок формуванню багатовекторної зовнішньої політики гетьманського уряду Богдана Хмельницького. Не відмовляючись від сюзеренітету польського короля, Військо Запорозьке набувало собі ще й другого династичного зверхника – монарха в особі султана Османської імперії Мегмеда ІV.

Про те, що Хмельницький не відмовлявся від «внутрішньополітичної» протекції Корони Польської, засвідчував осінній похід української армії під Замостя та гетьманський лист до одного з головних претендентів на польський трон королевича Яна Казимира від 15 листопада 1648 року. «Бачачи, що жадають іншого короля, ми навмисне вирушили з усім Військом Запорозьким… Просимо Господа Бога, щоб ваша королівська милість, наш милостивий пан зволив бути самодержцем…», – писав до можливого майбутнього короля український гетьман. І відразу ж потенційному козацькому сюзерену висувалися вимоги щодо забезпечення тепер вже не лише козацько-станових, але й загальноукраїнських прав на вільне віросповідання: «…і щоб наша грецька віра залишилася недоторканою, як раніше, без унії і уніатів, і щоб ніде ніякої унії не було». Того ж дня до Варшави вирушило козацьке посольство. Вони мали запропонувати Яну Казимиру умови-«кондиції», на яких Український Гетьманат визнає його зверхність над собою у випадку обрання: безпосереднє підпорядкування королеві; відсутність в Україні кварцяного війська; обрання гетьмана з козацького стану; набір й оплата 12-тисячного реєстру; скасування унії; «щоб пани не карали своїх піданих…»; власний суд на зразок суду литовських татар. Окрім того, Ян Казимир мав би підтвердити привілеї, що перед тим були надані козацтву Владиславом ІV.

Вже у статусі короля Ян ІІ Казимир видає універсал до Війська Запорозького про збереження його давніх «рицарських прав». Та королівський універсал не задовольнив Б. Хмельницького як фактичного правителя України. А тому він не визнає себе залежним від польського короля, що засвідчувала й гетьманська титулатура, яку зустрічаємо в його універсалах і листах вже після обрання нового монарха Речі Посполитої й підтвердження останнім «рицарських прав» козацтва. Хмельницький продовжував іменуватися як «гетьман Війська Запорозького» без згадки про підданство «Його Королівській Милості». А тому цілком обґрунтованим було повторне звернення гетьмана до царя Московської держави від 8 лютого 1649 року про бажання «Вашу Царську Величність нам найнижчим слугам і підданим своїм государем і царем, яко православне світило і самодержцем за благословенням Божим учинився», а також настійливе прохання прислати військові підрозділи для допомоги проти «ляхів».

Одночасно у середині лютого 1649 року український гетьман приймає послів з Трансільванії й заявляє їм, що не відмовляється від ідеї бачити князя цієї держави у ролі свого протектора. Богдан Хмельницький погоджується скласти присягу трансільванському князю про підданство лише на основі чотирьох з шести присланих пунктів проекту трансільвано-української угоди. «…Ясновельможний гетьман приймає, не порушуючи християнства, чотири перші умови, начебто цілком скріплені присягою, і обіцяє зберігати їх честю, вірою і сумлінням, сам з усіма своїми військами». У час прийняття трансільванського посольства українське керівництво проводило переговори про перемир’я з представниками короля на чолі з Адамом Киселем, які були завершені підписанням (вже після від’їзду угорців) мирної угоди в Переяславі. Перед тим Яну ІІ Казимиру була вручена «Супліка Війська Запорозького», у якій викладалися умови, з виконанням яких українці б погоджувалися визнати свій васалітет щодо короля. На початку цього документу так і було заявлено, що «…залишимося вірнопідданими, якщо наведені нижче пункти будуть здійснені». У першому ж пункті відверто говорилося про те, що, з огляду на криваві образи, Військо Запорозьке шукало собі допомоги у «чужих панів». Тут, як уже відзначалося, йшлося про московського царя, турецького султана і трансільванського князя. Цей документ яскраво відрізнявся від попередніх вимог козацтва до польського уряду й у правовому відношенні засвідчував трансформацію козацтва як невизнаного стану в межах Речі Посполитої у провідний стан новоутвореної козаками держави у вигляді Українського Гетьманату.

УКРАЇНСЬКА КОЗАЦЬКА ДЕРЖАВА

Наприкінці січня – початку лютого 1649 року в ході переговорів з представниками польського короля в Переяславі Богдан Хмельницький твердо заявив: «Досить на Україні і Подолю і Волині; тепер досить достатку в землі і князівстві своїм по Львов, Холм і Галич. А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте, мовіте, ляхи. Туди я зогоню більш можних ляхів, дуків і князів. А будут мі і за Віслою брикати, знайду я їх там певне. Не постоїт мі нога жадного князя і шляхотки тут в Україні...». Гетьман переконував своє оточення, що «лядська земля згине, а Русь ще в цьому році панувати буде... виб’ю з лядської неволі народ весь руський... правда... жем лихий і малий чоловік, але мі то Бог дав, жем єсть єдиновладцем і самодержцем Руським...».

Налякані заявами Богдана польські комісари доносили королю, що гетьману йдеться «...вже не про козацтво, тільки про володаря й князя руських провінцій...». Й дійсно, під час переговорів з московськими послами навесні 1649 року гетьман заявив, що мир з поляками відтепер є можливим лише за умови визнання ними незалежності козацької України «...по тим кордонам, як володіли благочестиві великі князі, а ми у підданстві і в неволі бути у них не хочемо». Таким чином було проголошено існування Української Козацької Держави.

Саме прагнення забезпечити легітимність влади в Україні-Русі й підштовхує Богдана до ідеї щодо утвердження власної правлячої династії – династії Хмельницьких. Вже в січні 1649 р. Патріарх Єрусалимський Паїсій надав українському гетьману титул «князя Русі й прирівняв його до Костянтина Великого» – римського імператора, який прославився тим, що проголосив християнство державною релігією Римської імперії. Поширювалися також чутки, що він привіз Хмельницькому митру, аби коронувати його на Руське князівство.

Трохи згодом, зваживши ситуацію, Богдан намагається впровадити в життя більш складну комбінацію – закласти власну правлячу династію, пов’язавши її з уже існуючими і визнаними в Європі правлячими родинами. Для цього, скориставшись з успішного походу на Молдавію 1650 року, гетьман силою змушує місцевого господаря Василе Лупула дати згоду на шлюб його доньки Роксанди з гетьманським сином Тимошем.

Цей шлюбний союз був призваний не лише узаконити владу його офіційного спадкоємця, а й зміцнити міжнародне становище України. Хмельницький задумує вельми складний зовнішньополітичний хід. За його задумом Тиміш мав отримати владу в Молдавії; його тесть Василе Лупул – за сприяння України – переміститися на князівський стіл у Трансільванію; одна з доньок гетьмана – вийти заміж за родича молдавського господаря Лупула Михайла, сина одного з волоських господарів.

Реалізація задуманого дозволила б не лише узаконити владу в Україні, а й створити потужний проукраїнський блок у Південно-Східній Європі.

Після тріумфального в’їзду до Києва гетьман Богдан Хмельницький отримав благословення на ведення священної війни за права всього православного світу від єрусалимського патріарха Паїсія, що приїхав до України-Русі за підтримки інших вселенських владик. Ця подія надихнула гетьмана та його соратників на більш рішучіші дії проти ворогів традиційної віри українського народу. Розуміючи значення, яке мало православне духовенство у становленні нової влади в Україні, Хмельницький із самого початку намагався заручитися його надійною підтримкою. Протягом усього свого гетьманування Богдан видавав універсали та інші правові документи, спрямовані на збереження і розширення володінь Української православної церкви, що існувала тоді у вигляді Київської митрополії під зверхністю Константинопольського вселенського патріарха. Під час переговорів з польським урядом постійно фігурувало питання про зрівняння православних у правах з католиками, скасування церковної унії та повернення православному духівництву всіх його храмів і маєтностей.

На початку березня 1653 року до Стамбулу виїхало представницьке посольство Богдана Хмельницького. Як засвідчував турецький хроніст Наїма, гетьман просив султана Мегмеда ІV підтвердити своєю грамотою протекторат над Україною і, як символ зміцнення сюзеренно-васальних стосунків, надіслати йому прапор і барабан. Після здійснення відповідних актів Військо Запорозьке, як і Молдавське та Волоське князівства, повинне було розглядатися як частина Османської імперії, а військовий напад на нього мав розцінюватися як напад на саму імперію. Йдучи назустріч проханням гетьмана, султан надіслав до України «велике» посольство на чолі з Мегмед-агою, яке перебувало у Чигирині з середини травня до кінця червня. Турецький урядовець привіз султанську грамоту, де говорилося про те, «щоб був гетьман у підданих султана». Крім того, він вручив Хмельницькому «коруну, і шаблю, і булаву, і бунчук, і кафтан». Османський посол запевнив українське керівництво, що султан Мегмед ІV надасть йому військову допомогу у вигляді десяти тисяч вояків силістрійського паші й буде постійно захищати Козацьку Державу від іноземних вторгнень. Це були зобов’язання монарха Османської імперії, як протектора України.

Тут треба відзначити, що ці положення були вироблені на основі традицій українсько-турецьких переговорів про підданство, починаючи з кінця 40-х років XVII століття.

Обов’язки Війська Запорозького, як залежної держави, перед султанською владою за пропозицією турецького посольства були такими: 1) передача під султанське управління Кам’янця-Подільського; 2) щорічна сплата данини у розмірі 10 тисяч золотих і 10 тисяч волів та овець; 3) надання Порті своїх військових підрозділів у разі необхідності. Також Б. Хмельницький разом з усією старшиною мав скласти присягу вірності султану від імені всього населення України. Гетьману залишалося зробити один (але чи не найголовніший!) крок до правового оформлення угоди про васальну залежність Війська Запорозького від Османської імперії, а саме – скликати Генеральну раду, яка б легітимізувала попередній українсько-турецький договір.

Така рада відбулася наприкінці червня – на початку липня 1653 року і на ній, після довгих суперечок, було відхилено не лише умови турецької сторони щодо підданства, але й, по-суті, положення українсько-турецького договору, який був укладений перед тим гетьманом та султаном. Не останню роль у такому рішенні законодавчого органу Козацької Держави відіграв сам Хмельницький. Згідно з повідомленнями російських агентів зі Стамбулу український гетьман при відсиланні турецьких послів говорив їм: «…города (Кам’янця-Подільського) не можу дати, ні іншої ніякої дані, я не маю держави багатої… тільки якщо люди військові, якщо знадобляться султану, бути мені готовим на його службу».

Причина відмови Стамбулу полягала не лише у надмірних вимогах Туреччини, але й у тому, що варіант з прийняттям османського протекторату був, на нашу думку, всього-на-всього певним відволікаючим маневром української дипломатії. Він мав відволікти урядові кола Речі Посполитої від головного напряму зовнішньої політики Війська Запорозького, яке, починаючи з 1649 року, намагалося отримати протекцію «православного володаря» – царя Московської держави. З іншого боку, декларація бажання прийняти зверхність Османської імперії використовувалася Богданом Хмельницьким як своєрідний засіб тиску на Росію з метою змусити її монарха прийняти рішення «вступитися» за «одновірців» перед Польською короною.

Таким чином, виникла зовсім інша конфігурація у сюзеренно-васальних стосунках між королем Яном ІІ Казимиром та Військом Запорозьким на чолі з гетьманом Хмельницьким, який заявив, що задля «тривалого миру» з Польщею «упросили його милість московського царя, пана нашого милостивого, щоб він, використавши свою повагу, ласкаво й милостиво підтримав наші прохання, які торкаються віри, церков і вольностей Вашої Королівської милості Війська Запорозького». Це було висловлено у листі до польського короля в березні 1653 року.

З іншого боку, така рішуча заява гетьмана певним чином розв’язувала проблему українсько-російських переговорів. Якщо до цього часу вони велися в основному таємно, то відтепер Богдан Хмельницький (хоча і в односторонньому порядку) міг офіційно зноситися з царським урядом. Вже від цього часу, зважаючи на обмін посольствами між Чигирином і Москвою, почали окреслюватися умови, на яких Україна буде приймати протекцію московського царя. Спочатку вони полягали у наступному: російський монарх, зі свого боку, мав забезпечити військову допомогу проти «ляхів» і не «попускав віри нашої православної і церков східних в поругання це», а у відповідь український гетьман буде вірно «служити» цареві.

СХІД ЧИ ЗАХІД?

Коли у листопаді 1653 року Лаврін Капуста привіз із Москви царську грамоту з рішенням Земського собору прийняти Український Гетьманат під «міцну руку» Олексія Михайловича, Богдан Хмельницький зі старшиною її радісно прочитав. У листі до російських представників В. Бутурліна, І. Алфер’єва та Л. Лопухіна подякував цареві за згоду надати протекцію, але знову ж наголосив на проханні щодо військової допомоги проти поляків.

Елементом тиску на московський уряд, як уже відзначалося вище, була політика переконання царя в серйозності українсько-турецьких переговорів, що тривали від початку 1653 року і начебто мали завершитися прийняттям османського протекторату. У квітні того ж року про це заявили у Москві гетьманські посли С. Мужиловський і К. Бурляй. Саме з цього часу з гетьманської канцелярії почали «витікати» тексти турецьких грамот, які з відомих причин відразу ж попадали у руки російським дипломатам. Промовистою були і висловлення самого Богдана Хмельницького у розмові з посланцями путивльського воєводи Ф. Хілкова: «не відійти мені бусурманських невірних рук… приводить мені Бог обладану бути і слугою невірному султану». Чи не тому однією з головних аргументацій учасників російського Земського собору була теза про те, що необхідно якомога швидше прийняти українців «під високу руку» царя, а то вони піддадуться «бусурманам». Безпосереднім поштовхом до скликання гетьманом козацької ради у Переяславі, поряд з рішенням собору в Москві, стало укладення мирного договору в грудні 1653 року між Кримським ханством та Річчю Посполитою.

Загальновідомим став факт невдоволеності Богдана Хмельницького та генеральної старшини складанням лише однобічної присяги на вірність новому сюзерену під час козацької ради у Переяславі. Адже згідно усталених у Західній та Центрально-Східній Європі принципів, він також мав присягнути в тому, що буде захищати «права і привілеї» свого добровільного підданого. З огляду на добру розробленість питання про політико-правовий зміст Переяславсько-Московського договору, зупинимося лише на його характеристиці з точки зору сюзеренно-васальних стосунків між Московською державою та Військом Запорозьким.

«Служити прямо і вірно у всіх справах і повеліннях царських» згоджувалася українська сторона, але на умовах зобов’язань московського монарха «в тому всьому пожалування і милость свою царську указати». Ці побажання Богдана Хмельницького і «всього Війська Запорозького» мали донести цареві посли С. Богданович-Зарудний і П. Тетеря, які з кінця лютого перебували у Москві. Затримка із відповіддю російської сторони – цар мав погодити привезені пункти та висунути свої вимоги, згідно з якими він збирався протегувати Україні – змусила Хмельницького 21 березня звернутися з додатковим листом до своїх послів. У ньому наказувалося, що під час ведення переговорів необхідно пригадати росіянам, що незадовго до ради у Переяславі турецький султан «…на всі статті наші і права, і віри, і вольності дозволяв і ніякої дані від нас не вимагав, тільки щоб ми на війну були готовими». Отже, тут знову застосовувалася відома з першої половини XVII століття козацька тактика тиску на потенційного протектора – «лякати» одного монарха іншим. Окрім того, українським послам наказувалося нагадати цареві, що польський «король нині універсал свій присилає до всього посольства українського, щоб до нього прихилялися». Саме таким чином, перед загрозою повернення українців до польської чи набуття турецької протекції, Олексій Михайлович мав пришвидшити з оформленням залежності Війська Запорозького..

Наприкінці березня 1654 року московський цар погодив (з певними виправленнями і доповненнями) 11 статей, які разом з «жалуваними грамотами» козацькому, шляхетському, міщанському станам, а також духівництву, були привезені до Чигирина українськими послами. З огляду на те, що зобов’язання новообраного протектора перед «гетьманом з усім Військом Запорозьким» були направлені на обмеження пропонованих цим колективним підданим «прав і привілеїв» (що переконливо засвідчило не лише «редагування» московською стороною пп. 14, 15, але й ігнорування деяких інших пропозицій української сторони), Богдан Хмельницький робить все можливе для того, щоб не скликати Генеральну раду й таким чином відтягнути затвердження січнево-березневих домовленостей з Росією. Від часу приїзду українських послів з Москви із погодженими царем «статтями», протягом квітня-грудня 1654 року, та наступного часу питання щодо скликання Генеральної ради задля ратифікації досягнутих рішень навіть не ініціювалося українським правителем. Отже, сюзеренно-васальні домовленості з царем (як перед тим з султаном) так і не були затверджені найвищим законодавчим органом Української Держави й не легітимізовані з точки зору правових норм, які склалися в Центрально-Східній Європі. А тому можемо говорити лише про їхній номінальний характер.

Доказом цьому є продовження дипломатичних стосунків Війська Запорозького з Османською імперією та Кримським Ханством і, що найголовніше, ряд направлених кроків Богдана Хмельницького у напрямку прийняття протекторату Шведської корони. Вони розпочалися ще у 1652–1653 роках й відновилися в червні 1654 року, коли гетьман надіслав листа до І. Радзейовського з пропозицією укладення військового союзу проти Речі Посполитої. Перед тим, у лютому (менше, ніж через два місяці після Переяслава!), Хмельницький звертається до султана Мегмеда ІV з проханням про заступництво Османської імперії та продовжує обмінюватися посольствами з його васалом – Кримським Ханством. Весною в Стамбулі перебували представники гетьмана, які отримали від султана згоду на продовження стосунків з Кримом. Саме тому 16 квітня Богдан Хмельницький писав до Іслам-Гірея, що Військо Запорозьке «на вічні часи» не порушить взаємної присяги про «братерський союз» і «приязнь». Показовим також є оцінка Хмельницьким у цьому листі своїх дій щодо прийняття московської протекції – «Що ж до Москви, з якою ми вступили в дружбу, то ми це зробили згідно з порадою Вашої Царської Милості Хана. А з усього бачимо, що ляхи стягають людей з різних земель на нашу загибель, то чому б і ми не мали цього (угоди з Московською державою) робити? Бо краще мати більше друзів...». У відповідь на це послання та посольство полковника С. Савича, кримський хан у травні надіслав гетьману свою грамоту.

Наприкінці серпня 1655 року, перебуваючи поблизу Кам’янця, Хмельницький, у відповідь на прибуття до нього шведського посла Ю. Торквата, повідомляє у листі до короля Карла Х Густава про свою радість, «що згідно з нашими Війська Запорозького давніми проханнями, обіцяє Карл Х нам довір’я, захист і дружбу». Якщо під обіцянкою «дружби» між гетьманом і королем, за уявленнями володаря України, розумівся процес укладання двостороннього договору, то згадка про «довір’я і захист» засвідчувала не що інше, як бажання Хмельницького визнати протекцію Карла Х Густава. Але коли у жовтні під Львовом розпочалися безпосередні переговори, український гетьман трохи змінив тональність своїх звернень і листів. «...Його Милість шведський король нехай приймає те, що йому дав Господь Бог в його розпорядження, а що нам Господь Бог поміг визволити Україну свою руську, при цьому я стою», – ці слова Хмельницького до львівських міщан, засвідчили ту велику напругу в ході українсько-шведських переговорів, які виникли через суперечку щодо приналежності західноукраїнських територій.

Ця проблема не була вирішена й протягом наступного року, а тому гетьман використовує випробуваний дипломатичний хід. 12 червня він звертається до царя Олексія Михайловича зі скаргою на Карла Х Густава, що той відбирає «рубіж князівства Російського по Віслу ріку». Таким чином, не погоджуючись з гетьманом, як васалом царя, король, на переконання Хмельницького, вступив у конфлікт з Московською Державою. А тому володар Війська Запорозького висловив бажання воювати проти Шведського королівства, якщо той буде «противитися Вашій Царській Величності». Вже на початку липня 1655 року така позиція Хмельницького «дивним чином» стає відомою королю Швеції. Очевидно, що це було інспіровано гетьманською канцелярією з метою певного залякування і прихилення шведського короля до вигідного для України рішення територіального питання (ця тактика була дивовижно подібною на дії української еліти весною 1653 року, коли Чигирин таким же чином «зіштовхував» московського царя і турецького султана). У цьому випадку гетьман був начебто «змушений» виправдовуватися перед потенційним сюзереном: «... для підтвердження нашої приязні до Вашої Королівської Величності ми повідомляємо і ясно заявляємо, що не дамо нікому допомоги – хоч би до цього нас часто закликали – ані підемо ні на кого в наступ, але при Божій допомозі захищатимемо, як зможемо, віру, волю і наші кордони. Хоч би й поширювалася якась несприятлива чутка, ніби ми піднімаємо зброю проти Вашої Королівської Величності, то нехай Ваша Королівська величність дасть якнайменше віри цій безглуздій чутці, бо ми (як свідчать про нас минулі події) ніколи без причини не трубимо сигналу», – писав 13 липня Б. Хмельницький до Карла Х Густава.

Одночасно з московським та шведським зовнішньополітичними напрямками Військо Запорозьке, як вже зазначалося вище, продовжувало дипломатичні стосунки зі Стамбулом. У березні 1655 року Б. Хмельницький приймав у Чигирині турецького посла Шагін-агу. Після завершення переговорів з ним, до Порти відправилися українські дипломати, які наприкінці травня-червня вели переговори у столиці Османської імперії. Головною їхньою темою знову було питання щодо прийняття Україною номінальної васальної залежності від султана. У відповідь на лист султана Мегмеда ІV, де засвідчувалася сюзеренна присяга Хмельницькому, той наприкінці листопада 1655 року відповідав, що «ми дуже раді були великій милості султана і знову будемо вірно служити нашому могутньому господареві Мегмеду ІV».

Розбудовуючи молоду Українську Державу, необхідним атрибутом якої виступала своя церква, гетьман відразу ж після Переяславсько-Московського договору порушив питання про підтвердження канонічного статусу Київської митрополії та збереження за нею її великих володінь. До московського царя направляються листи і спеціальні посольства з вимогою затвердити стародавні права і привілеї Української церкви. Разом з тим, своєю владою, гетьман затверджував єпископів на кафедри, видавав охоронні грамоти церквам і монастирям, допомагав вирішувати нагальні проблеми, а після смерті митрополита Сильвестра Косова, сам призначив місцеблюстителя митрополичої кафедри. Богдан Хмельницький підтримував будівництво багатьох нових православних храмів в Україні. На свої кошти збудував церкву в рідному Суботові, що стала його усипальницею після смерті. Мабуть не випадково її назвали іменем пророка Іллі, якому згідно з фольклорною традицією, були притаманні функції Бога-громовержця. Поблизу гетьманського палацу у Чигирині він наказав спорудити церкву на честь Успіння Владичиці, куди часто запрошував на молебні іноземних послів. Поряд з іншими, Хмельницький особливо опікувався Трахтемирівським монастирем, який, за його словами, був заснований для «калік нашого військового товариства».

Дослідники відзначають, що, на відміну від багатьох європейських політиків того часу, гетьманові не були притаманні почуття релігійного фанатизму. Про це свідчило хоча б те, що обидва його куми були римо-католиками, хоча православні священики різко засуджували таку практику. «Непристойна і тяжка справа, коли хто поневолює неохочих до своєї віри» – ці слова Хмельницького майже на століття випередили аналогічні заклики французьких просвітників XVIII століття.

Богдан Хмельницький близько сходиться з київською інтелектуальною елітою, яка гуртувалася навколо Києво-Могилянської академії. Особливе місце в оточенні гетьмана займали професори Інокентій Гізель, Іоанікій Галятовський, Лазар Баранович, Феодосій Софонович та ін. Підтвердженням тієї ролі, яку відігравала Могилянка в суспільно-політичному житті України та державотворчих задумах Хмельницького було те, що гетьман послідовно відстоював її статус як вищого навчального закладу. Про це йшлося у Зборівській (1649 року) та Білоцерківській (1651 року) угодах з Польщею, де говорилося про те, що ця освітня установа «має залишатися при колишніх правах, згідно з старовинними привілеями». Недарма ж саме вихованці Академії вітали Хмельницького «як Мойсея», що визволив українців з рабства. Багато спудеїв пішло під булаву українського гетьмана й служили у Війську Запорозькому писарями, дипломатами, перекладачами, а то й брали до рук шаблю чи мушкет.

Як високоосвічена людина та справжній державний діяч, Богдан Хмельницький піклувався про розвиток освіти в Україні. Він усвідомлював, що братські школи і самі братства активно виступають за збереження і розвиток національної культури, впроваджують свою систему виховання, на ґрунті освіти об’єднують українців навколо ідеї захисту батьківської віри. Залишилося чимало гетьманських розпоряджень про надання освітнім установам привілеїв та вольностей. Син антіохійського патріарха Макарія Павло Алепський, який побував на українських землях у 1654 та 1656 роках, відзначав високий рівень освіченості місцевого люду. «Усі вміють читати, навіть сироти», – писав він у своїх записках. Окрім того, сірійський подорожник наголошував, що «чисельність грамотних особливо зросла з часу появи Хмеля».

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ – ЦІЛЬНА, АЛЕ Й СУПЕРЕЧЛИВА НАТУРА

Сьогодні можна переконливо стверджувати, що чи не найбільш точно зовнішність Богдана Хмельницького відобразив голландський художник Вільгельм Гондіус у своїй гравюрі 1651 року. У середині XVII століття цей відомий у Європі майстер пензля працював при дворі польського короля Владислава IV й, очевидно, бачив не лише самого гетьмана, але і його прижиттєві зображення. Тонкі брови на втомленому обличчі підкреслюють відкритий і водночас владний погляд темних очей бунтівливого гетьмана, якому на той час вже було близько 56 років. Високе чоло, трохи задовгий ніс, закручені донизу вуса, міцно стулені тонкі губи, неважке, але круто зрізане підборіддя. За свідченнями очевидців, Хмельницький був вище середнього зросту, мав міцну будову тіла й відзначався «широкістю у кістках».

Поведінка гетьмана засвідчувала його холеричний темперамент, який досить часто проявлявся в рисах його характеру, так чи інакше впливав на його вчинки та дії. Ті, кому пощастило спілкуватися з ним, звертали увагу на тонкий розум, ерудицію, вміння передбачати розвиток подій, сильну політичну волю гетьмана. Богданова різкість у судженнях і запальність у розмові поєднувалися з м’якістю і привітністю, дотепність – із мовчазністю, простота і щирість – з лукавством і мстивістю, доброта – з суворою вимогливістю і навіть жорстокістю. В його характері дивовижно сплелися воєдино відчайдушна сміливість і холоднокровна обачність, принциповість, що межувала з впертістю, і готовність до компромісу.

Джерела засвідчують, що Богдан Хмельницький за невиконання своїх наказів суворо карав своїх полковників. Так по декілька діб прив’язаними до гармати були і відчайдушний Максим Кривоніс і писар Іван Виговський. Однак їхній непослух компенсувався лише затерплими м’язами, але аж ніяк не втраченим життям. Хоча, як відомо, у жовтні 1653 року під час ради козацьких старшин у Чигирині Хмельницький власноручно «вийняв шаблю і порубав черкаського полковника Єська (Якова Воронченка)» за неповагу виявлену під час розмови з гетьманом. Однак, відразу ж після цього прикрого випадку, «гетьман до козаків поклонився тричі до землі і велів їм дати бочку меду». Отже, як бачимо, жорстокість (хоча і необхідна) володаря України межувала, з одного боку, із розумінням козацьких звичаїв, а з іншого засвідчувала таку рису характеру, як хитрість.

Незважаючи на те, що Богдан дуже любив свого старшого сина Тимоша і бачив у ньому свого наступника на гетьманській посаді, виховував його в спартанському дусі. Очевидці відзначали, що, прагнучи наставити свого нащадка на путь істини, старший Хмельницький «наказав прив’язати його до гармати і міцно бити, поки той не поклявся йому, що буде добрим, статечним, і тільки потім наказав відкувати його. Часто Хмельницький за шаблю хапався, так що (Тиміш) не хоче потрапляти йому на очі». Тим не менш, не було меж батьківському розпачу після загибелі Тимоша під час облоги молдавського міста Сучави у 1653 році.

Сильний і вольовий характер гетьмана проявлявся у багатьох життєвих ситуаціях. Наприклад, коли в червні 1657 року до Чигирина приїхали посли з Швеції, то вже тяжко хворий Богдан, як свідчив керівник посольства Гетгард фон Веллінг, «незважаючи на свою слабість, велів перенести себе туди (до кімнати переговорів), щоб мати зі мною розмову». Далі шведський посол дивувався тому, що Хмельницький навіть у такому хворобливому стані спромігся «привітати мене дуже люб’язно і випити бокал за здоров’я Королівської Милості Карла Х Густава».

Запальність Богдана також засвідчували російські посли Бутурлін і Михайлов. Вони повідомляли своєму царю у 1657 році, що гетьман дуже невдоволений міжнародною політикою Московії-Росії: «А гетьман Богдан Хмельницький як шалений, який з розуму зійшов, заволав і мовив: «...уже про те не печальтеся! Я то відаю по тому учинити – треба відступитися від руки царської величності». І запалився так, як не годиться православним християнам поступати». Як людина свого часу, Богдан Хмельницький все ж таки не мислив своє життя поза Богом та християнськими цінностями. «Все на світі, і добре, і лихе діється з волі Божої», «Господь Бог позволив мені звільнити Україну», «Буде як буде, а буде так, як Бог дасть» – неодноразово говорив та писав український гетьман.

Можна стверджувати, що у повсякденному житті Богдан Хмельницький був невибагливою і скромною людиною, носив простий козацький одяг і лише під час урочистостей чи дипломатичних прийомів одягав коштовне вбрання. Гетьманський палац у Чигирині не відрізнявся якоюсь пишністю. Хмельницький вживав ту ж саму їжу, що й інші козаки, не відмовлявся від спиртних напоїв та спілкування з «відьмами». «Довго спав Хмельницький, бо пропиячив з ворожками, які часто розважають його і пророкують йому ще в цьому році щастя на війні», – свідчив у лютому 1649 року польський шляхтич М’ясковський.

Невибагливість у побуті та скромність в етикеті Богдана Хмельницького підкреслювали багато сучасників, зокрема, венеціанський посол Альберто Віміна, що зустрічався з гетьманом у 1650 та 1656 роках. Підсумовуючи свої враження від зустрічей, він писав: «Всім, хто входить до його (Хмельницького. – Авт.) кімнати, він тисне руку і всіх запрошує сідати, коли вони козаки. У цій кімнаті немає ніякої розкоші, стіни позбавлені всяких прикрас, за винятком місць для сидіння. У кімнаті знаходяться тільки грубі дерев’яні лави, вкриті шкіряними подушками... Дамаський килим простягається перед невеликим ліжком гетьмана, в головах його висить лук і шабля, єдина зброя, яку він звичайно носить..». Спостережливий венеціанець також порівнював українського правителя з античним героєм Агафоклом, адже гетьман передбачливо прикрасив так своє житло, щоб пам’ятати про своє становище і не впасти в надмірну гордість. «Може, в цьому він наслідує А