ЮРАСЬ ХМЕЛЬНИЧЕНКО. Важка батьківська булава
Нинішній стан українського суспільства, на жаль, асоціюється в більшості населення з періодом, який настав після смерті Богдана Хмельницького – із Руїною. Пам’ятаєте, як ми раділи та пишалися, коли на загальноукраїнському референдумі переважна більшість наших співгромадян сказала «так» незалежності? Тоді всі ми перебували в стані ейфорії, пов’язаною з розпадом та руйнацією Радянського Союзу – страшного імперського монстру, якій не давав спокійно дихати не лише всім народам, що насильницьким чином були втягнуті в число «рєспублік свободних», але й самій титульній нації – росіянам. Та й на порівняльних таблицях, що їх заходилася публікувати преса, Україна лідирувала майже в усіх галузях – тобто насправді ми намагалися видавати бажане за дійсне. Згодом виявилося, що однієї руйнації старого недостатньо – потрібно докласти величезних зусиль, щоб на уламках імперії спромогтися побудувати свою власну державу, водночас намагаючись уникнути тих помилок, які призвели до СРСР до трагічного, але зовсім логічного кінця.
Сьогодні з повною відповідальністю можемо сказати, що українська політична еліта, на долю якої випала нелегка праця щодо усунення «спадку тяжкого минулого», розгрібання міазматичних завалів радянщини, не в повному обсязі впоралась із почесним завданням, покладеним на неї історією. Це і не дивно, якщо згадати, хто саме складав лави державотворців-початківців, якими були геть усі державні та політичні діячі початку дев’яностих. Здебільшого тодішня еліта являла собою так звані другий та третій кадровий ешелони компартії. Діячі важливої, але не провідної республіки Союзу виявилися здатними проявити політичну волю та свідомо піти на руйнацію держави, що не виправдала себе.
Проте, руйнуючи радянську державність та намагаючись збудувати модернову, нову державу, українська політична еліта, свідомо або несвідомо, намагалася створити, і врешті-решт створила міні-СРСР в межах кордонів України. Бездумно копіюючи радянські форми влади, до останнього часу утискуючи альтернативні політичні течії, намагаючись створити ерзац-ідеологію з еклектичної суміші трьох класичних ідеологій (лібералізму, консерватизму та соціалізму), влада сьогодні нарешті прийшла до усвідомлення того елементарного факту, що будь-який розвиток можливий лише тоді, коли якійсь пануючій лінії весь час протистоять альтернативні концепції розвитку країни. І лише таким чином можливо коригувати прийнятний для більшості народу політичний та соціально-економічний курс, беручи на озброєння ті пропозиції та напрацювання опонентів, які збігаються з загальною парадигмою розвитку держави.
За роки незалежності народ України (і керівні кола держави – як його невід‘ємна частина) усвідомив, що неможливо вибудувати сучасну державу на європейських традиціях, не розуміючи кінцевої мети, до якої повинно прямувати суспільство, та й загалом не знаючи отих традицій. А для цього потрібно спершу сформулювати українську національну ідею, тобто ідеал, на шлях до якого свідомо стає та ним просувається переважна більшість нашого суспільства (про маргіналів, вічно чимось невдоволених, мова зараз не йде). Але перед тим, як сформулювати та озвучити таку національну ідею, що несе в собі позитивний заряд, мусимо самі для себе з’ясувати, на яких засадах ми стоїмо, на якому ґрунті будуватиметься майбутнє України.
Дотепер тривають пошуки позитивної національної ідеї; величезні науково-дослідні інститути, фонди, експертні групи намагаються віднайти прийнятне для більшості формулювання, яке б задовольнило не лише різні соціальні шари та прошарки, але й національні та релігійні групи, регіональні центри впливу тощо. Але чомусь жодний НДІ, жодна фундація досі не дійшла простого висновку, що буквально лежить на поверхні і не потребує особливого заглиблення в нашарування ідеологічних концепцій та соціально-економічних теорій, які здебільшого лише заплутують дослідників та уводять в бік від потрібної відповіді.
Але ж Україна ще в XVII столітті відповіла на запитання, який державний устрій відповідає прагненням переважної більшості народу. Поза всяким сумнівом, таким державним ладом є для нашого народу Козаччина – із закладеними в неї глибокими демократичними традиціями, що укорінюються ще з давніх вічових традицій Київської Русі. Козаччина, якій притаманна ідеологія традиціоналізму, або, якщо бажаєте, консерватизму з неодмінними вкрапленнями ліберальних ідей, що проголошують людину та її свободи найвищою цінністю суспільства. Козаччина, яка, попри майнове розшарування, не розподіляла людей за статками, а отже можна з впевненістю говорити про елементи ідеології сучасної соціальної демократії, що їх було втілено в козацькому способі устрою суспільства.
Сприйняття козацтва сучасними політологами та ідеологами чомусь обмежується відданням формальної шани його героїчному минулому. Коли ж мова заходить про використання позитивного досвіду козацтва в теперішній час та виходячи з сучасних потреб суспільства, високолобі науковці щоразу пихато посміхаються, промовляючи щось на кшталт «не можна двічі увійти в води однієї річки».
Насправді така позиція призводить до тупцювання на одному місці, адже за всі роки, що промайнули від моменту проголошення незалежності України, наука так і не дала відповідь, яким же чином повинна розвиватися наша держава, в який бік і яким шляхом прямувати. Впевнений, час вже відповідним державним інституціям прислухатися до голосу козацтва, який щороку стає дедалі потужнішим.
В генетичній пам‘яті переважної більшості населення України (і не лише етнічних українців) живе Козаччина. З повною відповідальністю можу заявити, що більше ніж 90 відсотків мешканців України мають в своєму родоводі козацькі корені. Козацтво завжди було полі-етнічним, а цементувала його православна віра та відданість своїй батьківщині. Саме на цьому ґрунті, вважаю, й сьогодні можливо і потрібно об‘єднати народ України та спрямувати його енергію в позитивне державотворче русло.
Звернення до традицій народу, його історії ще ніколи не було перешкодою на шляху прогресу. Навпаки, черпаючи наснагу з чистих джерел народного духу, славної української історії, ми зможемо найкращим чином облаштувати своє життя та свою країну. Чим більше уваги владні структури приділятимуть розвиткові козацтва (тобто демократії в її народному розумінні та сприйнятті) – тим більшу віддачу отримає держава, народ України, тим скоріше ми вийдемо зі стану бездуховності та ідеологічного колапсу.
Теперішні спроби певних політичних сил штучно насадити в Україні нехай навіть позитивні, але чужі нашій ментальності та культурі ідеологічні та правові доктрини, які спирають на досвід інших суспільств, що мають іншу історію свого розвитку, формування та становлення, в підсумку можуть призвести до нової Руїни в свідомості громадян України. Спосіб нашого життя, соціальна психологія багато в чому докорінно відрізняються від «зразків демократії», які намагаються сьогодні культивувати в Україні. Маючи такий історичний та культурний багаж, яким є Козаччина, ми цілком спроможні самі розбудувати суспільство, устрій та засади якого будуть прийнятними для переважної більшості нашого народу.
Варто пам’ятати, чим можуть обернутися намагання прищепити народові чужі йому системи устрою, неприйнятну культуру та спосіб життя. Історія після-богданової Руїни – яскрава ілюстрація таких дій та їх наслідків. Трагічна іронія полягає в тому, що одним з винуватців загибелі молодої державності України став син її творця Богдана Хмельницького – Юрась Хмельниченко.
Юрась – молодший син гетьмана Богдана Хмельницького та його першої дружини Ганни Сомківни, народився у 1641 року в Суботові. Після смерті батька 1657 року Козацька рада в пам’ять заслуг Богдана та згідно до його бажання зробити титул гетьмана спадковим, проголосила шістнадцятилітнього Юрася Хмельниченка гетьманом України – Юрієм Хмельницьким вперше. Одначе згодом старшина збагнула, що юнакові ще не під силу гетьманська булава. Прислухавшись до порад своїх прибічників, Юрко поклав булаву, яку віддали до рук генеральному писарю Івану Виговському. Юрась поїхав до Києва завершувати свою освіту в колегії.
1659 року, після того, як Виговський уклав Гадяцьку угоду й Україна знову потрапила в залежність від Польщі, серед козаків і народу посилилось невдоволення політикою гетьмана. Настроєм народу хотів скористатися Богданів шурин Яким Сомко. Він скликав біля містечка Германівки козацьку Раду, яка скинула Виговського з гетьманства. Проте булава не потрапила й до Сомка. Його суперником виявився молодий небіж Юрко.
Довідавшись про негативні настрої народу щодо Виговського, Хмельниченко послав на Запорожжя до Івана Сірка батькового слугу Івана Брюховецького. Тому вдалося переконати запорожців у необхідності підтримати Богданового сина. На новій козацькій Раді, яка зібралася в Жердовій долині біля містечка Ржищева, козаки відкинули Гадяцьку угоду і знову стали під руку російського царя. Козаки одноголосно передали булаву Юрасеві Хмельничанку, який вдруге став гетьманом Юрієм Хмельницьким. Водночас вони даремно били чолом, щоб Московський цар розширив Переяславські статті 1654 року, дозволив зміцнити гетьманську владу й затвердив самостійність української церковної ієрархії. Але сталося з точністю до навпаки, коли князь Трубецькой оголосив козакам кілька нових статей, які обмежували владу гетьмана в судових й адміністративних справах, зобов’язували козаків вивести свої військові підрозділи з території Білої Русі.
Таким чином, гетьманом став вісімнадцятилітній Юрась, що мав нести на своїх молодих плечах весь тягар хиткого становища України. Треба було закінчити війну з Польщею. Внутрішнє становище України було ще менш тривке. Потрібен був талановитий і досвідчений керівник, авторитетний, безпристрасний, щиро відданий народній справі, здатний поступитися своїм дріб’язковим честолюбством, підтримати народні прагнення і розвинути міцні громадські основи, загасити анархічні спалахи. Таких рис керівника Юрась Хмельниченко, звичайно, не мав. Він був хворобливою людиною: «з природи євнух», за словами літописця, час від часу в нього траплялися припадки епілепсії. Зараз же після виборів Юрій Хмельницький за допомогою Івана Сірка й запорожців заволодів Чигирином, де залишалась із невеликим козацьким загоном дружина Виговського, містився головний склад козацької артилерії та державний скарб. Це був єдиний успіх нового гетьмана.
Війна між Польщею й Росією за панування на Україні тривала, все ще лилася кров. 1660 року велика російська армія під командуванням боярина Василя Шереметєва вирушила з Києва на Волинь. В цьому поході разом із російським військом мусив взяти участь і Юрій Хмельницький із козацькими загонами. Шереметєв ішов першим і досяг берегів Случі. Біля містечка Любара він наткнувся на сильну польську армію й татарські загони, що допомагали полякам. Російські війська відступили до містечка Чуднова.
Тут вони зазнали нищівної поразки, а Шереметєв потрапив до татарської неволі. Юрій Хмельницький з козаками не встиг прийти на допомогу союзникові. Довідавшись про його наближення, поляки рушили назустріч та обложили його табір біля Слободищ і намагалися взяти штурмом. Гетьман розгубився, молився та казав, що коли врятується, то пострижеться в ченці. Після трьох тижнів облоги Юрась згодився на пропозиції старшини – прибічників Польщі відновити умови Гадяцької угоди. Разом зі всім військом він присягнув на вірність польському королеві.
На козацькій Раді, яку скликали в Корсуні, було підтверджено умови Чуднівської угоди, і козаки присягнули польським комісарам. Юрій Хмельницький спочатку хотів зректися булави, покликаючись на хворобу й безталання, але комісари змусили його взяти заяву назад. Гетьман пішов на поступки прибічникам Польщі.
Тим часом на лівому боці Дніпра заворушилися Ніжинський, Чернігівський і Переяславський полки. У Переяславі наказним гетьманом проголосили Сомка. Почались міжусобиці серед прибічників двох гетьманів. З перемінним успіхом вони тривали впродовж цілого 1661 року, аж доки на допомогу Сомкові не виступив із Слобідської України князь Ромодановський, а також слобідські козаки.
Юрій Хмельницький разом із поляками та ордою безперервно спустошували землі трьох згаданих полків. Улітку 1662 року він взяв в облогу Сомка в Переяславі, але наближався Ромодановський. Хмельницький почав відступати, і на лівому березі річки навпроти Канева його наздогнало військо Сомка й Ромодановського.
Тут 16 червня всі його полки загинули, потонувши у Дніпрі. Caм гетьман зі старшиню ледве встиг втекти до Чигирина, пославши за ордою. Тоді ж Іван Сірко із князем Приклонським, переправившись через Дніпро, захопили Черкаси, і, спустошуючи краї, попрямували до Чигирина. Тут їх зустріла орда, й вони повернули назад, але біля Бужина їх розгромили татари. Врятувався невеликий загін, який з’єднався з Ромодановським і прибув до Лубен. Під час переправи через Сулу їх знову порубали татари. Тоді орда розпустила свої загони від Дніпра до Лубен, виловлюючи ясир. Такою дорогою ціною розплачувалися гетьмани перед татарами за допомогу.
Міжусобиці знову розкрили народові ганебну політику гетьмана, який забув свій обов’язок перед батьківщиною. Два роки він вогнем і мечем жорстоко спустошував Лівобережжя, зокрема, спаливши й вирізавши все населення містечка Лукомля. Народ остаточно зневірився в гетьмані, відмовлявся виконувати його накази, а запорожці надіслали йому дошкульного листа за підписом кошового Івана Босовського та всього Війська, радячи йому полишити булаву, бо повстане проти нього весь народ. Цей лист вплинув на Юрія, він зовсім занепав духом, його охопив постійний страх.
Наприкінці 1662 року біля Корсуня Юрій Хмельницький поклав булаву, вдруге перетворившись на Юрася Хмельниченка, та заявив, що решту життя проведе серед ченців, у молитвах. Новим гетьманом Рада обрала його шурина Павла Тетерю. На початку 1663 року київський митрополит Діонісій Балабан у Корсуні постриг Юрася у ченці під іменем Гедеона. Жив він у монастирях Києва, Корсуня, Сміли, був і в Чигирині та в своєї сестри в Городищі. Наприкінці 1663 року ченець Гедеон – почесний гість на диспуті про віру в Білій Церкві між ректором Київської колегії Йоаникієм Галятовським та єзуїтом Пекарським.
Тим часом гетьман Тетеря побачив у Гедеоні свого небезпечного супротивника. Тому, за допомогою поширеного тоді серед козацької Старшини засобу оббріхування й доносів, він хотів вигнати Гедеона з України. За намовою ігумена Смілянського монастиря Тетеря звинуватив Гедеона в політичних зв’язках зі Старшиною, що не личило санові духовної особи. 1664 року брата Гедеона схопили в хаті сестри і під охороною відправили до Львова, а далі – до Мальборкської фортеці, що на півночі Польщі.
1677 року, після того, як Тетерю позбавили гетьманських клейнодів, Гедеона відпустили на Україну. Гедеон знову живе в Умані, міжусобиці тривають. Кожен із претендентів спирається на невелику групу населення й прибічників, шукаючи підтримки у сусідніх трьох державах – Московському царстві, Османській імперії та Польському королівстві.
Сомка змінив Брюховецький, а останнього – Дем’ян Многогрішний, далі – Іван Самойлович. 1667 року за сепаратною угодою Росія поступилася Правобережжям на користь Польщі. Тетерю незабаром заступив Петро Дорошенко, оскільки виявив своє невдоволення залежністю від Польщі і тим знайшов підтримку широких верств населення. Він визнав над собою владу турецького султана. Ті ж полки, що лишилися залежними від Польщі, обрали гетьманом уманського полковника Михайла Ханенка. Між цими гетьманами спалахнула війна. 1672 року турецьке військо захопило Кам’янець, і султан змусив короля Михайла Вишневецького укласти Бучацьку угоду.
За цим договором Поділля й південна Україна відійшли до турецьких володінь. Населення почало масово покидати рідні місця. Гедеон разом з ігуменом Філаретом та братом гетьмана Ханенка тікає до Києва, але по дорозі їх схопили татари і повезли до Стамбула.
Дорошенко, втративши надію зберегти автономію, 1676 року віддав Чигиринський замок та булаву Самойловичу. Дорошенка відправили до Москви; оскільки він користувався великим авторитетом серед населення Малої Русі, царська влада не ризикнула розправитися з гетьманом, якого пізніше назвали в народі «сонце Руїни». Певний час Дорошенко навіть був В’ятським воєводою.
Султан задумав повернути собі Україну зброєю. 1677 року велика турецько-татарська армія Ібрагім-паші підступила до Чигирина, а в Стамбулі згадали про Гедеона з таким гучним ім’ям. Хмельниченко скидає рясу, втретє одержує титул козацького гетьмана та Сарматського князя і схиляє Україну під владу султана, на правах васала.
Туркам не вдалося взяти Чигирин, бо з’явилися козацькі й російські війська. Юрій навіть думав втекти до християнського табору, але турки пильно стежили за ним. 1678 року велика турецька армія знову з’явилася на Україні, здобула та поруйнувала Чигирин; відтоді місто перестало бути столицею козацтва. Юрій Хмельницький мав змогу знову взяти місто під свою булаву, але народ не співчував йому, бо він не розумів народних сподівань і мрій. Порадником гетьмана став його родич Павло Яненко-Хмельницький, що за Богдана був київським полковником і втратив цю посаду за вірність Виговському.
Юрій Хмельницький і Яненко разом із ордою попрямували вздовж Дніпра, знищили непокірних канівців, спаливши місто й церкви. У Воздвиженському монастирі сховалося багато людей, але бусурмани обклали його дровами і соломою й підпалили разом із жертвами. В пожежі загинув шанований народом Макарій Токаревський, якого згодом причислили до лику святих. Доля Каніва спіткала й Черкаси, Корсунь, Стеблів та інші міста й містечка по Дніпру й Тясмині. Потім гетьман та Яненко з Білгородською ордою кілька разів спустошували міста й села Лубенського, Ніжинського та Київського полків.
Тільки після відступу татар 1679 року вони залишили сплюндрований край. Син гетьмана Самойловича стародубський полковник Семен переселив на Лівобережжя мешканців Корсуньського й Черкаського полків, а Уманщина, Канівщина та Чигиринщина були перетворені на пустелю. Юрій Хмельницький знайшов собі резиденцію аж у Немирові на Брацлавщині. Тут, під крилом турецької паші, що перебував у Кам’янці, гетьман два роки жахав народ непосильними податками й здирствами, жорстоко карав підлеглих.
Безневинно він звелів розстріляти 6paцлавського полковника Коваленка, коли той прибув до нього зі святковим вітанням. Зрозумівши нікчемність свого ставленика, турки 1681 року позбавляють Юрія Хмельницького посади і відправляють до Стамбула, а на його місце ставлять молдавського господаря Дуку, який силою зброї намагався колонізувати українські землі.
Наприкінці 1683 року, під час війн поляків із турками, Дука потрапив до неволі, й турки знову (вчетверте) проголошують гетьманом Юрася. В серпні 1685 року вже гетьман Юрій Хмельницький прибув до Кам’янця, а звідти в супроводі турецького конвою – до Немирова. Останнє перебування Юрія на Україні було коротке. Бажаючи збільшити свої убогі прибутки, він встановив новий податок, змушуючи тих, що одружуються, просити його дозволу й за це платити мито.
В Немирові одружував сина багатий єврейський купець Орун (Аарон). Це була дуже багата людина, що торгувала військовою здобиччю турків, не нехтуючи й продажем до турецьких гаремів українських красунь. Цей промисел дозволив йому встановити добрі стосунки з високими турецькими посадовцями. Тому Орун, не питаючи дозволу гетьмана, відсвяткував весілля, не заплативши мита. Гетьман розлютився, і його прислуга, не заставши господаря вдома, спалила хату та ув’язнила жінку. За турецьким звичаєм дружина єврея була покарана страшною смертю – з неї здерли шкіру.
Орун негайно поскаржився турецькому паші, вимагаючи суду. За наказом паші Юрія Хмельницького заарештували й привезли до Кам’янця. Він визнав свою провину і, за вироком трьох пашів, гетьманові серед майдану накинули на шию мотузку і повели на міст. Тут його задушили, а тіло скинули в річку. За іншою версією, його посадили на палю та це малоймовірно, адже так карали зрадників. Так безславно наприкінці 1685 року скінчилося життя й політична кар’єра нещасного нащадка славного Богдана.
Трагічна історія Юрія Хмельницького переконує нас в тому, що не варто покладатися на чужинців та їхні обіцянки. Хай навіть постать самого Хмельниченка не викликає симпатій, проте варто пам’ятати, що Юрась був не одиноким «гравцем», за ним стояли та підтримували його політичні кроки значні сили, серед яких було чимало відомих історичних постатей.
Проте виявилося, що долю свого народу не можна «ставити на кон», а будь-яке політичне картярство неминуче призводить до повного та безславного програшу. Поперемінні ставки «партії Хмельниченка» на Росію, Польщу та Туреччину призвели до повного політичного банкрутства та, як цілком логічний наслідок, фізичної загибелі азартних гравців. А Україна на довгі роки стала ареною нескінченних кровопролитних воєн.
Можна провести ще багато гірких аналогій теперішнього стану держави та подій часів Руїни. Скажімо, хоча Україна зараз не веде війни на виживання, попри все неухильно скорочується населення, а значна кількість живих, даруйте за сумний каламбур, ледве животіє на мізерних пенсіях та зарплатах. Але це – тема для окремої розмови.
Дмитро САГАЙДАК Гетьман МГО «Козацтво Запорозьке»
