Я не вважаю благодійником того, хто спочатку відбирає в людей сто гривень, а потім дає їм одну копійку

Валерій ЧОРНИЙ:

«Я не вважаю благодійником того, хто спочатку відбирає в людей сто гривень, а потім дає їм одну копійку»

Валерій Іванович Чорний народився 1960 року в Казахстані. У 1967 році повернувся з батьками на Батьківщину. 1977-го закінчив Уманську середню школу № 9. 1983-го року отримав вищу освіту за фахом вчений-агроном. Працював головним агрономом радгоспу «Ташлицький» Кіровоградської області. Був лісничим Уманського лісгоспу.

З 1989 до 2010 роки працював на керівних посадах у народному господарстві України.

У 2000-му році став членом-кореспондентом Міжнародної Слов’янської Академії Наук. 2004-го року отримав другу вищу освіту, закінчивши юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Був помічником-консультантом народного депутата України. Із 2011 року член-кореспондент Національної Академії Інформатики України. Обирався депутатом Уманської міської та Черкаської обласної рад.

Нагороджений Орденом Святого Станіслава 3-го ступеня; почесними ювілейними медалями Прикордонних військ України. Генерал-майор Міжнародного Антикорупційного Антикримінального Комітету. Голова правління благодійного фонду «Древляни».

На стіні дитячого притулку Шішу Бгаван у Калькутті є напис під загальною назвою «Хай там що,…». Ось про що він: «Люди нерозсудливі, нелогічні й самолюбні – ЛЮБИ ЇХ, ХАЙ ТАМ ЩО.

Будеш чинити добро, а люди ставитимуть тобі на карб приховані себелюбні мотиви, – РОБИ ДОБРО, ХАЙ ТАМ ЩО.

Коли досягнеш успіху, у тебе з’являться уявні і справжні вороги, – ЗДОБУВАЙ УСПІХ, ХАЙ ТАМ ЩО.

Усе добро, яке робиш сьогодні, можуть завтра ж забути,– РОБИ ДОБРО, ХАЙ ТАМ ЩО.

Чесність і щирість зроблять тебе вразливим, –БУДЬ ЧЕСНИМ І ЩИРИМ, ХАЙ ТАМ ЩО.

Люди справді потребують допомоги, але можуть відштовхнути тебе, коли допомагаєш їм, – ДОПОМАГАЙ ЛЮДЯМ, ХАЙ ТАМ ЩО. Віддаючи світові все найкраще, що маєш, можеш бути зневажений, – ВІДДАВАЙ СВІТОВІ ВСЕ НАЙКРАЩЕ, ХАЙ ТАМ ЩО».

Думаю, ці слова повинні стати девізом, ні, програмою всіх благодійних організацій. Власне, Валерій ЧОРНИЙ це людина, котра послуговується в житті саме такими принципами.

– Валерію Івановичу, розкажіть, будь ласка, про себе. Як проходило становлення Вас, як особистості?

– Батько мій родом із Умані. З центру України, з Черкащини. А мати з боліт і лісів білоруської Бобруйщини. Отака інтернаціональна сім’я вийшла. Я ж народився на цілині. Тоді згідно з великою державною програмою щодо освоєння цілинних земель батько виїхав у Казахстан, за комсомольською путівкою, освоювати цілину. А мати зі своїми батьками переселилася в ті краї із Білорусі. У післявоєнний час розрухи в Білорусі, яка, як і Україна, постраждала від війни найбільше, не було де жити, відбудовувати житло важко, бракувало коштів... І держава запропонувала переселенцям, які поїдуть на цілину, підйомні на переїзд, кошти на облаштування житла, домашнього господарства. Тому мій покійний дідусь вирішив, що це шанс. Зібрав свою чималеньку сім’ю (на той час у нього було п’ятеро дітей) і поїхали піднімати цілину. Найстарша їхня донька, і мій батько, зустрівшись, покохали одне одного, одружились, і згодом народився я.

Ріс у Казахстані. Потім бабуся (мати мого батька) захворіла, їй зробили дуже складну операцію, вона потребувала персонального догляду. І батько, як єдиний син який залишився живий, прийняв рішення, що потрібно повернутися в Україну.

Моя бабуся весь вік пропрацювала на свинофермі. Вона орденоносець. За свою працю, за значні досягнення в галузі тваринництва мала нагороди. У неї на утриманні було багато свиней. Зранку бабуся сама справлялася, а ввечері ми гуртом їй допомагали.

Приходили, швиденько чистили, заносили солому, роздавали корм... От у неї завжди все добре. І ми біля цієї праці навчалися цінувати працю і копійку. Бачили, що воно і до чого. Грошей нам вистачало. Бабуся доглядала багато свиней, їй доплачували за нагороди і звання. А коли пішла на заслужений відпочинок, то мала персональну пенсію. І у власному господарстві тримала свиней. Але вдома вона біля них практично не поралася. Все ми: діти, онуки. Господарство було в нас велике.

У школі я вчився добре. Але закінчив її не із золотою медаллю, а з відзнакою. У мене характер норовливий був, може і є. Проявлявся юнацький максималізм. Закінчив школу на «відмінно», був секретарем комсомольської організації школи, але вчителі не захотіли поставити мені задовільну поведінку. І в наказі про закінчення школи було записано: з відмінними знаннями і незадовільною поведінкою. Бо я вимагав від усіх, учителів у тому числі, чесності і відкритості. А тоді був застійний брежнєвський період, будувалося все на подвійних стандартах, говорилося для красного слівця одне, а робилось інше. Я це бачив, говорив про це, наривався на конфлікти. Як секретар комсомольської організації був членом педради. Так складалося, що жодного разу не мав спільної думки з педагогами з якихось питань, крім господарських. Не приймав у комсомол формально. А то було як. Прийшов сьомий-восьмий клас і приймають всіх підряд у комсомол. А вони з моєї точки зору були недостойні. Я порушував це питання і не приймав на формальній основі. Мене викликали і в райком, і в міськком комсомолу… Хоча там хитріше говорили, бо не могли сказати: давай приймай всіх підряд, бо нам показники потрібні. А радили, мовляв, учи, перевиховуй, щоб вони були достойні. І я працював. Коли ми закінчили десятий клас, то ще рік школа працювала в такому ритмі, як ми задали. А потім все пішло на спад. Казали: ви пішли із школи і життя зупинилося.

Ми були заряджені духом романтизму, дружби, активності. Завжди вигравали всі першості міста і навіть в області не пасли задніх по спортивних досягненнях. Коли здавали металобрухт, то були теж перші в області. У нас не було такого дня, щоби ми щось не робили. І менших, піонерів, заставляли. Прибирання території – будь ласка, допомагати немічним – теж ми перші. Ми мали список самотніх потребуючих людей. Діяли тимурівські загони. У нас вони були не формальні, а реальні. Це не була разова допомога, скажімо, прийшли якось дрова нарубали для «галочки». Відвідували своїх підопічних щоденно. Чи в магазин сходити, чи води принести, чи просто поговорити. Інколи ті одинокі старші люди мали дітей, але діти десь були на заробітках в Сибіру, на Півночі, а батьки старі самі. То ми, бувало, дізнавалися і писали листи в ті організації, де працювали діти. Щоб напоумити їх. Нам казали, для чого це вам? Як це для чого?! Бувало приходиш до старшої жінки, а вона каже: «Ось мій синочок поїхав дванадцять років назад, якусь касатку там знайшов і пропав. То хоч раз у рік пи- сав – на день народження чи на Новий рік. А тепер не знаю, чи він і живий…». Невідомість – це найгірша ситуація. Вона нищить. Ми інколи йшли на такий маленький обман. Дівчатка писали вітальні листівки, начебто від імені їхніх дітей. Інколи, щоб не здогадувалися, що почерк не той, то надсилали у вигляді телеграми. А тоді приходили і бачили радість в очах цих людей.

Тоді не було такого, якщо друзям потрібно допомогти город посадити чи викопати картоплю, щоб «відмазуватися»: «Ой не можу, немає часу…». Йдемо і всі гуртом докопуємо картоплю. Ось у такій атмосфері я зростав і формувався як особистість.

– А після школи – дорога в люди…

– Після школи спершу вступив до військового училища. Потім так вийшло, що поміняв його на сільськогосподарський вищий навчальний заклад. А вже у зрілі роки здобув другу вищу освіту на юридичному факультеті Київського університету імені Тараса Шевченка.

Одружився. Маю 5 дітей і вже 7 онуків. Я цим горджуся. Вважаю це основою життя. Я ще син (живі мої батько і мати), я батько і вже дід, надіюся, що ще прадідом стану. Я щасливий, що мої батьки живі. Намагаюся з ними постійно підтримувати зв’язок. Щоденно телефоную.

– Ви людина з багатогранною освітою, великим життєвим досвідом. Мабуть, пройшли цікавий трудовий шлях?

– Після навчання працював у сільському господарстві на керівних посадах різного рівня: на Кіровоградщині, Черкащині, Вінниччині… Свого часу отримав і вищу партійну освіту. Але став працювати не в райкомі, а на виробництві. Очолив радгосп. Потім пішов у переробну галузь. Керував кількома підприємствами.

Не цурався громадської діяльності: був депутатом Уманської міської та Черкаської обласної рад. Потім громадська діяльність на посаді віце-президента Фонду прикордонних військ і спецслужб. Це була допомога тим людям, які пішли у відставку і мають проблеми, пов’язані в основному із здоров’ям. Скажімо, через поранення. Як завжди, держава не встигає, не знаходить кошти, можливості, щоб забезпечити гідне життя людині. Ми почали допомагати безпосередньо таким потребуючим: з ремонтом житла, з лікуванням, якщо потрібно, візками, ліжками і так далі. А тоді подумали, чому працюємо тільки в одній галузі? Давайте розширимося. Коли торкнулися цієї сфери діяльності, то побачили десятки і сотні голодних і дійсно нужденних очей. Це змушувало все більше працювати, залишивши варіанти управління бізнесом. Став віддавати час і енергію саме благодійності.

– Це у вас ще зі школи, з юних літ – допомагати людям. Неформально. Щиро і чесно. Так ви і прийшли до необхідності створення фонду «Древляни», який очолюєте? Розкажіть про нього.

– Благодійний фонд «Древляни» заснований 2001 року з метою надання допомоги в гуманітарній та соціальній сферах громадянам, що проживають на екологічно забруднених територіях України. Як бачите з назви, та й із діяльності, центром фонду є Житомирщина, древлянська земля. Відповідно, найбільше наших акцій проходить у Житомирській області. Охоплена також Вінниччина, Черкащина, Кіровоградщина... Наша діяльність спрямована, перш за все, на допомогу дітям-сиротам, інвалідам, дітям, позбавленим батьківського піклування. Я очолюю фонд із 2009 року.

Якось, представники одного із донорів – Міжнародного благодійного фонду барона Коха – даючи адресну гуманітарну допомогу, захотіли побачити все на власні очі. Це був переддень навчального року. Ми везли школярам подарунки: від зошитів і ручок до комп’ютерів, шкільні парти і столи. Проїхали крайні, близькі до Білорусі, райони Житомирщини: Коростенський, Олевський, Малинський... Ми їхали сільськими вулицями від села до села. Не вибирали, де краще. Показували реалії нашого життя такими, як вони є. Чотири доби їхали. Німці дивувалися. Бо заїжджаємо в село, а там дороги зовсім немає. Приїжджаємо, а там ні магазинів, ні сільської ради. Дітей мало. До школи їх возять у сусідні села. Тільки дорога звідти додому кілька кілометрів. Оце весь їхній світ. Ми роздавали солодощі: твікси, марси, а вони й цього не бачили.

Приїхали в Новоград-Волинський район. Центр Житомирщини. Начебто, розвинутий край. Провідуємо сім’ю, де 12 дітей! Ми спеціально зробили акцію до дня Святого Миколая для багатодітних сімей. Їх багато. Понад 1400 дітей в одному районі. От приїжджаємо, - зима, сніг. Заходимо в одну хату. Там малюки. Чому, питаю, на санках не катаєтеся? Кажуть: «А в нас немає у що взутися. Старші в школі, от вони прийдуть, дадуть нам взуття і на трохи вибіжимо надвір на сніг». Ми того дня одяг роздавали, а взуття не мали. То я взяв розмір взуття цих дітей, спеціально вернувся, поїхав і купив, бо не міг інакше. Воно мене зачепило за живе. А ось сільський голова не дає цій жінці, матері, статусу багатодітної сім’ї. Аргументуючи, що має право дати такий документ, коли наймолодшій дитині буде 14 років. Я, задаю йому питання як чиновнику:

«Покажіть мені документ, закон, яким регламентується ваша відмова видати таку довідку». «А то така вказівка з центру, бо в бюджеті не вистачає коштів їм допомагати», – відповідає. Я з цією матір’ю розмовляю. Цікавлюся, як так трапилося, що сім’ю обсіли злидні. Вона розповідає, що чоловік за фахом тракторист-комбайнер.

Був на хорошому рахунку в колгоспі. Не стало колгоспу – не стало роботи. А вона була дояркою. Передовою. Вимпели, нагороди мала. Ферма пропала і її робота теж. От чоловік із старшим сином змушений їздити в Москву на заробітки, де їх часто обдурюють, а менші на господарстві. Цього не вистачає, щоб дітей нагодувати, одягнути, взути, дати можливість повноцінного життя.

От такі акції ми проводимо, виходячи на соціальні служби. На жаль, наших українських донорів дуже мало. В цьому винне перш за все наше законодавство, яке не врегульовує це питання. Європейські та й світові розвинені країни обумовлюють законодавством, що частину прибутку один-два відсотки підприємець має право напряму перерахувати благодійній організації для використання в якійсь програмі. І сам же благодійник може це проконтролювати. А податковій повідомити, що частину грошей, які мав дати на податки, перерахував у благодійний фонд. І податкова це приймає як сплату в держбюджет. У нас такого немає. Те, що начебто зменшення до чотирьох відсотків оподаткованого прибутку… нічого не варте, бо при перевірці інспектори не беруть це до уваги і штрафують. От підприємці і кажуть: «Ми заплатимо тобі 100 гривень, а штраф за це буде 1000... Краще мовчки, якщо є можливість, за рахунок прибутку дати щось потребуючим». Тому ми використовуємо західних донорів.

З’являються під вибори, політики-благодійники. Але це виглядає так, як скандально відомий мер із своїми «бабушками» і гречкою вирішував питання. Він їх постійно не підтримував, а лише тоді, коли це йому було потрібно. Так багато політиків чинить. Треба перед виборами показати, що я такий хороший, от дивіться, я дарую школі щось. Або вікна нові теплозберігаючі вставляю… А перед цим він з держбюджету вкрав у тисячу разів більше, не заплативши податки, а це ті ж самі пенсії, зарплата бюджетникам. Благодійність політиків спонтанно-сезонна. А ми намагаємося допомагати нужденним постійно.

От проходила спільна програма з Лігою меценатів України на Кіровоградщині «Шкільна парта». Ця акція передбачала заміну парт у школах. У Європі використовують шкільні парти два-три роки і міняють на нові, вони багатші, вони це можуть собі дозволити. А ми не можемо. Тому використовуватимемо те, що вже їм не потрібне, хоч знаходиться воно в доволі пристойному вигляді і буде нам служити десятки років. Тим більше, що таких зручних конструкцій у нас ще не передбачено. Бо держава молода, гроші потрібні для іншого. Треба ж, скажімо, вийти на кількість позицій у Форбсі (Forbes). Щоб було наших більше. Відставати ж не можна. А якісь там школи почекають.

У нас є також постійно діюча програма для шкіл-інтернатів із захворюванням на дитячий церебральний параліч. Ми привозимо обладнання: ролятори, візки. От, наприклад, спільно з адміністрацією і мером Коростеня створили центр реабілітації дітей із церебральним паралічем. Бо деякі батьки не хочуть віддавати дітей в інтернат. Але й саму дитину дома не залишиш. У цей центр батьки зранку приводять дитину, а ввечері забирають. У центрі працюють спеціалісти. І от ми там кімнати облаштували. Той же ковролін у всіх кімнатах постелили. Дали їм тренажери, візки з ручним і електроуправлінням, інші потрібні пристосування. У Європі все це кілька років попрацювало, але ще в достатньо хорошому стані, діюче. Таким чином на Житомирщині за два роки покрили близько 70 відсотків потреби черговиків-візковиків.

Ми постійно працюємо з дитячим фондом «Церибрал» (Київ). Зв’язуємося з ними і надаємо ту допомогу, яка потрібна. У полі зору нашого фонду – будинки для престарілих Київської, Житомирської, Черкаської областей. Ми їм давали білизну, памперси для дорослих, одноразові простирадла, одежу, миючі засоби, продукти харчування. Словом, те, що їм бракує.

Опікуємося також Кагарлицьким районом Київської області. Там приходить допомога і школам, і центральній лікарні. Ось недавно Запорізька область потребувала допомоги.

– Ви згадували, що не обійшли увагою дитячі садки…

– Так. Ми проводили День Миколайчика. Зробили подарунки для дітей дошкільного віку – одяг, іграшки, книжечки, олівці, солодощі. Організували близько восьми тисяч подарунків для всієї Житомирської області. Жодна дитина не залишилася без подарунка.

– Не всі люблять розповідати про плани на майбутнє. Щоб, як кажуть, не наврочити. І все ж таки, якщо можна, поділіться задумками.

– Планів багато. Ми хочемо заснувати кілька своїх будинків для престарілих. Також уже започаткували в Черкаській області хорошу програму «Лікар вдома». У нас через медичну реформу багато сільських амбулаторій закривають, лікарні укрупнюють. Словом, те, що було, забрали, а нове не запропонували. Недостатність фінансування, брак бажання місцевих чи центральних органів. Так-от: ми беремо групу лікарів різного профілю. Надаємо їм необхідне обладнання, транспорт. Вони виїжджають у село і на базі сільської ради здійснюють прийом усіх бажаючих. До лежачих хворих їдуть додому.

Зауважу, що це робиться за згодою і після контактів із місцевими медичними працівниками.

– Ви говорили про спільну програму з Лігою меценатів. Плануєте продовжувати співпрацю?

– Наш Фонд розглядає свою діяльність як невід’ємну частину світової благодійної діяльності, декларує постійну готовність і відкритість бути активним партнером й учасником різних форм та структур спів- праці. Ми впевнені, що лише спільними зусиллями, об’єднуючи бажання та ресурси, зможемо вирішити нагальні проблеми нашого суспільства.

На сьогодні я, крім того, що як голова правління очолюю благодійний фонд «Древляни», є також головою наглядової ради Української Ліги Благодійників. Ми намагаємось об’єднати зусилля і досвід благодійників. Справжніх благодійників, а не тих, хто, ховаючись за благодійність, робить комерцію. Бо в нас, на жаль, будь-яка справа може бути використана як на добро, так і на зло. Я не вважаю благодійниками тих, хто відбирає спочатку в людей сто гривень, а потім дає одну копійку, і каже: дивіться, який я благодійник. Про рівень благодійності у святому писанні сказано: «да не ускудеет рука дающего». Все в природі пов’язано. Якщо ти щось даєш, то обов’язково тобі повернеться. Якщо робиш зло, то воно якщо не тобі, то твоїм нащадкам вернеться. Якщо робиш добро – вернеться добро.

Я намагаюсь своїми діями творити добро, щоб воно до моїх нащадків добром поверталося.

Спілкувалася Ганна ГОРЮК