Мені сняться яблука мого дитинства, моя втрачена мала батьківщина

Віктор КОСАРЧУК:

«Мені сняться яблука мого дитинства, моя втрачена мала батьківщина»

Віктор Косарчук – Директор інформаційно- комунікаційного департаменту Міністерства доходів і зборів України, – родом із села Любарки Народицького району Житомирської області. Того самого Народицького, села якого спорожніли після чорнобильського лиха.

Йому, як і всім поліщукам, болить розлука з рідним краєм.

Адже не може він просто так приїхати в рідне село, помилуватися знайомими з дитинства краєвидами. Над його малою батьківщиною нависло страшне слово – «зона».

Гірко, що на наших очах зникає, гине цілий світ самобутньої культури поліщуків, приречених страждати за гріхи інших. А самі волелюбні жителі цього дивовижного краю тримають тепер лише в пам’яті уламки свого втраченого світу...

Та наша розмова з Віктором Петровичем не тільки про це.

– Ви обіймали високі посади, які потребують відповідальності, досвіду, розуміння ситуації. Але все-таки за своїм внутрішнім змістом, ви залишаєтеся журналістом. Напевно, ця професія дала Вам уміння розуміти людей, світ і себе в ньому. В чому таємниця Вашого успіху?

– Ви знаєте, мабуть, діти, які навчались і виросли в інтернаті, мають закладену підвищену програму до виживання. Я кілька років провів в інтернаті. У мене були батьки, але оскільки десятирічки в нашому селі не було, то довелося жити далеко, як мені тоді здавалося, від дому: в Обіходах Коростенського району. Після школи епізодично вчився в Білоцерківському сільськогосподарському інституті на ветлікаря. Звідти пішов в армію.

Я не мріяв про журналістику, випадково під час служби в Групі радянських військ у Німеччині написав кілька заміток, а потім, повернувшись, мені запропонували в Народицькій районній газеті «Жовтневі зорі» стати завідуючим аграрним відділом. Там я працював до вступу в університет.

Вступив до КНУ на факультет журналістики. Мені пощастило – я познайомився з Анатолієм Захаровичем Москаленком. Це був, фактично, його перший набір першокурсників на факультет на посаді декана. Він прочитав мою характеристику й каже: «Ти дуже цікавий чоловік. Я думаю, якщо трошки підшліфувати, то з тебе вийде нормальний журналіст». Отак я потрапив на факультет. Я чомусь комплексував з приводу того, що прийшов із району. Пізніше усвідомив: працювати в багатотиражній чи районній газеті найскладніше. Бо районка – як молотарка: скільки не вкинь туди жита чи пшениці, все змолотить. А завтра знову все спочатку. Треба писати про доярок і свинарок, а часу немає, доїхати неможливо. Треба телефонувати, розпитати…, а людина про себе не хоче нічого казати, мовляв, та що я там такого зробила. Словом, направду, я дуже вдячний цій школі.

Серйозне випробування я пройшов у Донецьку. Після четвертого курсу ми – двадцять п’ять студентів –замінили штат партійної обласної газети «Радянська Донеччина» на 45 днів. Це був такий творчий експеримент. Редакція повним складом пішла у відпустку, крім редактора й відповідального секретаря, а ми випускали газету. Отак проходили виробничу практику. Керівником цього експерименту був виключений із партії і поновлений на 19 партконференції колишній голова київської міської письменницької організації, відомий дисидент Степан Колесник. Він ще й понині в чудовій журналістській формі. Дописує у «Сільські вісті».

До речі, там, на Донеччині, я став членом Спілки журналістів. Тоді нас, чотирьох студентів, прийняли в Спілку за рекомендацією Донецької обласної журналістської організації. У газеті я виконував обов’язки завідуючого відділом агропромислового комплексу (АПК). Тоді відкрив для себе цей чудовий край. Об’їздив його вздовж і впоперек. Уявлялося, що це суцільні терикони, шахти, але виявилося, що є сільська Донеччина, де проживає дуже багато цікавих людей.

Працюючи в Донецьку, я, за прикладом відомого російського журналіста Михайла Кольцова, використав популярний у ті роки прийом – «журналіст змінює професію». Поїхав у Красний Лиман (це під Слов’янськом) і відпрацював там 10 днів у рибгоспі. Ті місця називають Донецькою Швейцарією. Що за мальовничі каньйони! Це Донеччина, яку більшість людей не знає. Отже, я приїхав. Мене влаштували на роботу. Крім директора, ніхто не знав, що я журналіст. Працював на величезних баржах. Основне завдання – годувати рибу, розкидати комбікорм. Це треба десь 12–15 тонн комбікорму розкидати за день. Коли вітер хитає баржу, дуже некомфортно, але ти бачиш поруч жінок, які працюють, і розумієш, що не маєш права відступати. Починаєш розуміти, яка це каторжна праця. Коли я повертався в редакцію, то люди, з якими працював, подарували на прощання рибу. Це для мене було найбільшою нагородою.

До речі, деякі матеріали, написані на основі мого трудового десанту, були опубліковані в республіканській газеті «Молодь України». Після цього мені дуже пощастило, бо на п’ятому курсі я вже почав працювати в «Молоді України». Прийшов туди кореспондентом, потім став старшим кореспондентом, далі завідуючим відділом сільської молоді.

Не можу не згадати свого колегу по роботі Володимира Бондаренка. Він один із перших наших журналістів зустрівся з відомою віщункою Вангою. Умудрився якимсь чином увійти в довіру до її оточення. Вона ж тоді нікому не давала інтерв’ю, а йому дала! І повалили листи мішками. За період роботи в «Молоді України» я бачив таку купу листів лише два рази. Після матеріалу про Вангу і коли редакція репортаж про зустріч з Кашпіровським опублікувала…

«МУ» була дуже популярна газета. Виходила мільйонними тиражами. Склад був зірковий: Толя Матвійчук, тепер відомий співак, Ваня Безсмертний, чудовий публіцист, зять Бердника, Володя Рубан… Це був справді унікальний колектив. Іноді цей колектив заносило, наприклад, як історія з Кашпіровським…

– Але є доволі аргументовані докази, що всі популярні сенсації були запущені органами КДБ. Щоб відволікти увагу народу. Потім із цих слухів органи робили висновки, дослідження, як і що народ сприймає, наскільки все це впливає на людей.

– Я з вами згоден, бо після подібних сенсацій тираж російськомовної газети «Комсомольское знамя» стрімко зріс. Адже до того таких матеріалів у вітчизняних газетах ще не бачили. Це було притаманно західній журналістиці. Згадую нашого покійного викладача, ветерана Другої світової війни, Володимира Андрійовича Рубана, який казав: «У нас, бачте, все зрозуміло, а в них немає нічого зрозумілого. Чому? У них журналістика сенсацій. Не тоді подія і новина, коли собака покусала людину. А навпаки – людина собаку. Ви зрозумійте, коли звичайна жінка йде і в неї зламався каблук, це не подія, а подія тільки тоді, коли ця жінка дружина президента, перша леді. Вона кудись запізнилась, і це призвело до скандалу, до сенсації». На цьому він завжди наголошував. І ми думали, це десь там, не в нас. А воно вийшло, що в один момент усе тут опинилося.

– Як «вирулювали» з цього?

– Слава Богу, це вже були інші часи. Хоча, коли Іван Безсмертний з’їздив до Віталія Коротича в Москву, і в його журналі було опубліковано кілька матеріалів про Чорнобиль, заборонених в Україні, то відчули, що неприємностей не уникнути. Насамперед нам хотіли вліпити «строгача» (сувору догану) по партійній лінії. Так Ваня каже: «Давай вийдемо з партії...». А тут черговий скандал! Секретар парторганізації виходить із партії! Словом, почалася ціла історія. Чим вона могла погано для мене закінчитися? Я прийшов у газету молодим спеціалістом і претендував на квартиру. Не вийшло. Потім про цей випадок сповістило Радіо «Свобода». І почалось…

У цей час (1990 року) почали організовувати парламентську газету «Голос України». Мені запропонували очолити там відділ АПК. До нового видання я перейшов не сам. Забрав із собою кілька провідних журналістів.

Спочатку це була дуже цікава газета, бо туди прийшло багато неординарних спеціалістів з «Молодої гвардії», «Радянської України»… Згодом у «Голосі України» почалися зміни, і я пішов спершу в «Урядовий кур’єр», а потім в УНІАН.

Доля розпорядилася так, що я був ще й першим редактором відновленого видання «Київський телеграф». Цю роботу мені доручив Анатолій Москаленко. Але це окрема цікава історія. Газета тоді допустила кілька речей, які я зараз не дозволив би. Але тоді, по молодості… Словом, проти новообраного Президента Кучми була серія публікацій про багато різних речей: джерела фінансування його виборів, наприклад. Це вже йшов другий тур, і оточення Кравчука наполягало, щоб вийшли ці матеріали. А після, звісно, відповідав колектив.

…Потім була викладацька робота. Я працював на факультеті журналістики у Москаленка. Із 1994 р. по 2000 р. пройшов шлях від старшого викладача до заступника директора інституту журналістики.

Не поривав зв’язки з аграріями. Хоч був безпартійний і не вступав у аграрну партію, але (відкрию таємницю, бо багато хто відхрещується тепер від таких речей) я був обраний членом великої ради і редактором «України аграрної» – центрального органу партії – з подачі Дніпропетровської делегації на чолі з Павлом Лазаренком. Партію очолила спочатку Катерина Ващук, потім Михайло Гладій... А потім виник конфлікт. Не мені про нього судити, бо це була непроста ситуація. Я тоді підтримав пані Ващук. Навіть ішов як головний редактор на вибори по Житомирщині. Потім було прийнято рішення, і я зійшов із дистанції. Паралельно з цими подіями практикував в адвокатському бізнесі. І викладав. 1999 року Анатолій Москаленко помер. Змінювалася команда, і я пішов у податкову адміністрацію. Був заступником начальника управління роз’яснення податкового законодавства і громадських зв’язків міста Києва.

Попрацювавши менше півроку, перейшов у Київську міськдержадміністрацію до Олександра Омельченка керівником прес-служби. Працював там до 2002 року. Потім мене запросили у податкову адміністрацію начальником головного управління. Я погодився. А наприкінці 2006 року податковим міністром призначили генерала армії Юрія Кравченка.

І так сталося, що ми знайшли спільну мову. Це дуже цікавий і освічений чоловік. Так що, можна сказати, я належу до Кравченкових генералів.

Мені, щоб мати статус генерала, бракувало юридичної освіти. Тому пішов здобувати другу вищу в рідному Шевченківському університеті. Вступив на навчання й отримав звання генерала.

Працюючи у податковій системі, опікувався дитячим конкурсом «Податки очима дітей». Це 30 тисяч дитячих робіт. Залучені до участі були діти зі шкіл-інтернатів, діти-сироти. Переможців возив до Артеку, випускали також альбоми з дитячими роботами…

2005 року я підтримав Миколу Катеринчука. Ми намагалися щось змінити. Але марно… Оскільки тодішній Президент Віктор Ющенко підтримав пана Кирєєва, нам місця у податковій адміністрації не залишилося. Треба було йти. Пішов на деякий час віце-президентом у торгову палату, потім повернувся в Державну податкову адміністрацію директором Департаменту масово-роз’яснювальної роботи та звернень громадян. Ми роз’яснювали податкове законодавство, розглядали звернення громадян, наповнювали сайт і здійснювали зв’язки з громадськістю. Видали багато книжок, зробили гарний альбом «Податкова в документах і фотографіях». Я розумію, що податкові структури не люблять у всьому світі. Але там працює багато професійних, чесних людей.

– Коли Ви працювали директором Департаменту масово-роз’яснювальної роботи та звернень громадян Державної податкової адміністрації, це був період постійних змін, формування законодавчої бази. А тепер уже якісь обриси стабільності є?

– Зараз ця система, я можу так сказати, для мене зрозуміла. Тепер у податковому кодексі все кодифіковано. Якщо беремо формальний бік, то податкове законодавство простіше, ніж тоді, коли я прийшов туди. Прописано воно чітко. Нині є мораторій і ставки податків знижуються. Податки на додану вартість, на прибуток і так далі. Вони окреслені, і сьогодні, якщо беремо законодавчу базу, то податківцям, звичайно, легше. Складніше з іншого боку, бо вони намагаються піти по сервісному шляху, як Європа, а це не завжди спрацьовує. Над цим варто працювати не один рік. Звичайно, скажімо, той же колцентр податкової – це позитив. Так є у всьому світі. Коли людина на стандартне запитання може отримувати відповідь, не йдучи до податкової на консультацію. Тобто вона запитує, там сидить оператор, у нього програма. У тій програмі стандартні, актуальні питання й відповіді на них… Над цим ми працювали. А нині це знайшло своє втілення.

– Якщо Україна підпише з Європейським Союзом і економічну частину Угоду про асоціацію, то перед податківцями, напевно, постануть нові вимоги. Готові вони до змін?

– На мій погляд, треба створювати єдину податкову й митну базу. Вони об’єднані на рівні міністерства, але це адміноб’єднання. Треба об’єднати інформаційні бази, щоб вони спільно працювали. Друге – треба адаптувати законодавство. Не тільки прийняти законодавчі акти на рівні Верховної Ради. Треба добряче попрацювати. Я не думаю, що це простий процес. Студіюючи юриспруденцію, захищав дипломну роботу на тему: «Порівняльна характеристика податкових систем України і країн Європи», тому знаю нюанси. Всі авторські стандарти треба привести у відповідність до європейських... На відміну від нас, Європа жила за іншим принципом. У них основний бухгалтерський облік. А в нас – податковий. І тепер нам доведеться цю піраміду перевертати назад. Міністерству треба змиритись і зрозуміти, що є вимоги Євросоюзу, які необхідно виконувати.

– На це піде деілька років, щоб синхронізувати все?

– Думаю, що так. У податковій системі є один великий плюс. По-перше, колцентр при Міністерстві доходів і зборів, де працює 200 операторів, які можуть зібрати основний проблемний зріз. Інформацію передати на узагальнення і вирішення. І друге, є Департамент модернізації податкової служби. Його створено за гроші Світового банку для того, щоб служба була приведена до євростандартів. Він працює також над тим, щоб оці речі, про які ми вели мову, все-таки були узгоджені. Це, скажімо, уникнення подвійного оподаткування і багато інших речей. Потім треба вирішити багато внутрішніх проблем. Візьміть хоча б податки на нерухомість. Немає вартості землі, то як можна запроваджувати об’єктивні ціни? Немає ринку! А як можна податок запроваджувати? Чи нерухомість. Немає бази, немає БТІ, а податок запроваджується.

Тобто брак одних законів тягне за собою автоматично неможливість вирішити інші питання. І виникають колізії, над якими слід працювати. Треба ще прийняти купу підзаконних актів. Погодити з усіма міністерствами й відомствами. Якщо це стосується податкового або фінансового законодавства. Ну, щодо фінансового, там простіше. Є бюджетний кодекс. Він регулює формування бюджету.

– Вікторе Петровичу, Ви маєте відношення до благодійності?

– Я член наглядової ради на громадських засадах благодійного фонду «Древляни», і ми багато робимо для того, щоб це була адресна допомога, й люди отримували її. І щоб вона йшла безпосередньо до тих, хто її потребує. Щоб ми бачили, що ці люди справді отримали чи то продукти харчування, чи одяг, чи ліки, чи інвалідні візки.

– У вас вистачає часу на цю роботу?

– Як правило, на благодійність витрачаю вихідні дні, свята, бо це виїзди в область, а з роботи так просто не зірвешся.

Користуючись нагодою, хотілося б подякувати за увагу до нашого фонду такого авторитетного журналу, як ваш. Журналу, який працює на відродження козацтва як руху. Цей журнал має доволі важливу місію, бо звертається до нашого коріння, відродження державності.

Я, наприклад, знаю, що в моєму рідному селі на кошти мого прадіда, запорозького козака Мар’яна Косарчука, ще наприкінці ХVIII століття збудований храм із мореного дуба. Храм цей і понині стоїть. Незважаючи на те, що село Любарка виселено, священик на свята приїжджає, у храмі йде служба. Ми там буваємо дуже рідко. Хіба що приїжджаємо на гробки. Оскільки це Чорнобильська зона, то туди просто так не поїдеш. Щоб проїхати, треба спецдозвіл.

Шкода, бо це село дуже красиве. Мабуть, у кожного є своя мала батьківщина, й боляче, коли її втрачаєш. Вона сниться. Сняться ті паперовки (яблука дитинства), які там ростуть, гриби (у нас край білих грибів), чорниця. Я виріс на Кам’янці, притоці річки Уж. Це дуже колоритна річка. Там, де камінний кряж, вона чимось нагадує карпатські річки. Це край прекрасної рибалки. У нас було багато раків – показник чистоти води. Краса – не гірше, ніж біля зачарованої Десни.

– А ще цей край зберіг багатющі легенди, міфи, перекази. Він захоплює і не відпускає від себе кожного, хто хоч раз побував тут: усе, про що колись читав у літописах, історичних джерелах (звичаї, обряди, пісні), тут іще можна зустріти в живому побутуванні. Відчувається, що є десь Перелесник, Мавка, Лісовик… Ті ліси такі первозданні. Сюди навіть християнство прийшло знач- но пізніше. Донині, мабуть, люди вірять різним язичницьким Богам. Поклоняються дереву …

– Так. Усе в нас є. І Той, що греблю рве, і Той, що в скалі сидить. І дереву поклоняємося. Тому й древляни. Якщо згадувати дитинство, то ми зачепили живу тему. Бувало, лісовики нас водили лісом. Це абсолютно серйозно. Ти хочеш потрапити в одне місце, а якась мара може тебе до ранку водити десь. Я й сам пам’ятаю таке. Пішли якось на вечірку в сусіднє село з товаришем, а опинилися зранку біля свого села, обходивши за ніч усі околиці. Так до дівчат і не потрапили…

А в селі Сарновичі, звідки моя мама, навіть скіфські баби стоять при вході на вигін, де худобу пасли…

Саме село Любарка цікаве ще й тим, що в громадянську війну не визнавало ні червоних, ні білих. У селі був полк самооборони. Люди думали, що все прокотиться повз них. Аж поки Котовський зі своїми головорізами не влетів у село й не порубав немічних, калік. Отак і увійшов в історію села як головоріз, кат. Мої діди теж брали активну участь в обороні села. Пам’ятаю, коли мене приймали в піонери, я прийшов до діда і хвалюся: «Діду, нас там приймали в піонери, де написано – «здєсь от рук мєстних бандітов погіблі бойци дєвізіі Котовского». А дід каже: «Мовчи, дурню, бо і в твоєму роду є ті «бандити».

Отаке воно життя.

Спілкувався Ігор АНДРІЇВСЬКИЙ