ЗА НАШУ СВОБОДУ…

Мабуть, не помилюся, коли стверджуватиму, що нині Євромайдан це місце, де найчастіше звучить Державний Гімн України. По кілька разів на день його з натхненням виконують присутні на головній площі Києва, а відтак і всієї нашої держави. Співають сивочолі ветерани і пропахлі порохом війни воїни-афганці, співають студенти і старшокласники, співають матері і діти…

З особливим піднесенням здіймаються в небо багатотисячним голосом рядки:

– Душу й тіло ми положим за нашу свободу…

Зізнаюся, раніше співаючи ці слова, уявляв героїчний чин запорозьких козаків і незабутніх Кобзаря та Каменяра, юнаків Крут і бійців армії УНР, вояків УПА і шістдесятників…

Та ось опустився на землю кривавий світанок 22 січня 2014… І пролунали злочинні постріли на Грушевського, і впали перші Герої на бруківку. Щось негаразд коїться в нашому суспільстві, коли свободу, незалежність, людську гідність, щасливе життя народ виборює у боротьбі не із зовнішнім ворогом, а… з власною владою. Страшно стає, коли усвідомлюєш, що надворі ХХІ століття!

…Першим поліг один з охоронців Майдану, двадцятирічний Сергій Нігоян, родом з Дніпропетровської області. Він загинув від поранення, спричиненого свинцевою картеччю.

Юнак з вірменським корінням чудово володів українською мовою. За повідомленням засобів масової інформації, після Майдану він хотів повернутися додому і стати актором. Не судилося…

Студент Дніпродзержинського спортивного коледжу був єдиною дитиною в подружжя Нігоян. Батьки Гарік та Венера розповідають: в Україну з Вірменії приїхали на початку 90-х на заробітки, де і залишилися. Сергій народився вже тут і був громадянином України, так само, як і його батьки. Подружжя живе дуже скромно, роботи в селі нема, тому батько з сином в сезон їздили на заробітки до Криму. З початку грудня Сергій перебував у столиці, додому навідався тільки раз і знову поїхав. Мати хлопця переконана: свій вибір син зробив свідомо, він був патріотом України й Вірменії.

…26 січня 2014 року Сергія Нігояна поховали на сільському кладовищі його рідної Березнуватівки. До віддаленого села провести Нігояна в останню путь зібралося понад 2000 людей. Похоронне богослужіння в сільському будинку культури очолили голова Вірменської апостольської церкви в Україні архієпископ Григоріс Буніатян та митрополит Московсько-Богородський УПЦ (КП Адріан (Старина). Труну опустили в могилу під Гімн України…

Того ж дня у Михайлівському золотоверхому соборі в Києві відбулася панахида за ще одним загиблим на Грушевського – білорусом Михайлом Жизневським. Збіг долі: якраз 26 січня йому виповнилося б 26 років. До свого дня народження юнак не дожив чотири дні. Сім років тому він приїхав з Білорусі, мешкав у Білій Церкві. Коли піднявся Майдан, був у загоні самооборони.

На панахиду прийшло десятки тисяч людей. Собор не зміг умістити всіх, тож люди запов- нили площу перед ним. Після панахиди тіло Михайла пронесли під крики: «Герой!» та «Живе Білорусь!» вулицями Володимирською, Богдана Хмельницького та Хрещатиком повз Майдан Незалежності до барикад на вулиці Грушевського, де перервався його життєвий шлях.

Лідер «УДАРу» Віталій Кличко після панахиди сказав журналістам: «Михайло, хотів жити у вільній країні. Так само, як і мільйони людей, які вийшли на вулиці України, бо їх хочуть позбавити права бути вільною людиною у своїй країні і вільно висловлювати свою позицію, загинув і Сергій Нігоян, інші жертви режиму. Вони не злякалися і не скорилися. І мільйони громадян України продовжують сьогодні цю боротьбу. Бо ми боремося за цивілізовану демократичну державу, де немислимими будуть такі дії і таке ставлення влади до людей, як сьогодні в Україні…».

24 січня, у Львові поховали невинно убитого під час акцій протесту в Києві 50-річного львів’янина, активіста Євромайдану Юрія Вербицького. 21 січня разом з іншим активістом Майдану Ігорем Луценком чоловіка викрали з Олександрівської лікарні в Києві. Наступного дня в лісі було виявлено його тіло. Він помер від катувань на сильному морозі, руки були зв’язані скотчем.

Відспівували покійного Юрія у церкві Різдва Пресвятої Богородиці, що на Сихові. На церемонії зібралося декілька тисяч людей. Церква була повністю заповнена. На площі біля церкви стояли тисячі людей. Юрія ховали у закритій труні, бо нелюди сильно катували його.

Митрополит Львівський Ігор наголосив, що життєве кредо Юрія Вербицького було: «Ніколи не роби людям того, чого б ти не хотів, щоб робили тобі». «Він віддав життя за свободу України, за своїх друзів, за українців, – сказав священик. – Був мирною людиною. Протистояв озброєним бійцям, які захищали владу, але переміг їх духовно.

Він став жертвою задля кращого життя українців. Юрій упав тілом, щоб жити духом!».

За повідомленнями ЗМІ, Юрія Вербицького поховали на полі почесних поховань Личаківського цвинтаря. З прощальним словом виступили міський голова Львова Андрій Садовий, громадський діяч Ігор Калинець, поет Роман Лубківський, брат покійного – Сергій Вербицький. Останній зазначив, що Юрій спеціально взяв відпустку на роботі, поїхав на Майдан…

Під час поховання багатотисячний натовп співав Гімн України, молився разом за душу Юрія Вербицького.

Народився Юрій 25 серпня 1963 року у родині геофізика Тараса Зиновійовича Вербицького та Тетяни Василівни Борачок.

У 1985 році закінчив факультет геодезії Львівського політехнічного інституту. З 1994 року працював у відділі сейсмічності Карпатського регіону Інституту геофізики НАН України, Львів. У 2013 захистив дисертацію на тему «Методичні та прикладні аспекти комплексного банку геофізичної інформації Карпатського регіону» і отримав науковий ступінь кандидата фізико-математичних наук. Займався створенням апаратури і програмного забезпечення геофізичних і сейсмічних досліджень.

Мав перший розряд з альпінізму, долав маршрути найвищої категорії складності на Кавказі. Львівський гірський клуб «Екстрем», членом якого був Юрій Вербицький, у рамках ініціативи «Герої України на вершинах світу» планує назвати іменем Юрія Вербицького безіменну вершину на теренах Східного Кавказу. Ініціативу львів’ян вже підтримали їхні грузинські колеги. 24 січня 2014 року мешканці села Гнідина на місці, де було знайдено тіло Юрія Вербицького, встановили хрест.

25 січня у київській лікарні помер 45-річний Роман Сеник, родом з Яворівщини Львівської області. Його тяжко поранили 22 січня на Грушевського. Чоловік входив до самооборони Майдану.

У восьмирічному віці Роман відзначився тим, що врятував з крижаної води дівчинку, яка каталася на санчатах і впала в річку.

У 1989 році першим підняв синьо-жовтий прапор у своєму селі.

Роман Сеник служив миротворцем у контингенті Миротворчих сил ООН у Югославії під час війни Хорватії за незалежність, де був прапороносцем. Мав бойові нагороди.

Останні п’ятнадцять років життя мешкав у Турці. У місті Сеника знали як чесну, доброзичливу, чуйну людину, готову в будь-яку мить прийти на допомогу.

З початку подій на Євромайдані до Києва їздив тричі, завжди намагався там бути потрібним. Заявляв, що він вийшов на Майдан за народ, оскільки вважав, що хтось має стояти за його родину. Входив до 29-ї Бойківської сотні самооборони Майдану, жодної зброї не мав. Носив з собою прапор України з написом «Турка», через що в сотні його називали «Турківським прапороносцем». Зазвичай Роман чергував з шостої до дев’ятої години ранку. Напередодні 22 січня саме придбав квитки, щоб повернутися додому… Похорон відбувся 27 січня у рідному селі Романа Наконечному Другому, в останню путь його проводжали близько двох тисяч людей під скандування «Герої не вмирають!». Траурну процесію, в якій були рідні, друзі, народні депутати України, депутати та голова Львівської обласної ради, делегація з Турки та інші супроводжували близько 20 священиків різних конфесій.

Поховали Романа Сеника на сільському цвинтарі поряд з могилами вояків Української повстанської армії, які чинили опір радянській владі в селі до 1957 року.

У місті Коломиї, Івано-Франківської області 30 січня 2014 року оголосили День жалоби за померлим активістом Євромайдану Богданом Калиняком.

Два останні місяці приватний підприємець – 52-річний Богдан Калиняк із Коломиї провів на Майдані у Києві.

Підтримував мітингувальників грошима, продуктами, допомагав пораненим, залишався на нічні чергування. За словами міського голови Коломиї Ігоря Слюзаря, Богдан Калиняк захворів на пневмонію після того, як його під час сутичок на вулиці Грушевського облили крижаною водою. Лікувався самостійно і запустив хворобу. Додому повернувся у неділю, 26 січня. Помер в обласній клінічній лікарні 28 січня. Усім містечком в останню путь коломияни проводжали героя...

Прізвища перших загиблих героїв Майдану знають всі, їм присвячені пісні і вірші, їхні розповіді на камери знаходили і публікували. Так і має бути з людьми, які загинули у сутичках від куль снайперів та спецпризначенців. Кількість загиблих протягом трьох місяців протистоянь на Майдані сягає більше сотні. Їх назвали «Небесною сотнею».

Більшість з них полягли з 18 по 21 лютого у Києві на Майдані, коли снайпери цинічно відстрілювали неозброєних людей. Хто стріляв, хто віддавав накази, ще мають встановити, затримати і покарати. І, зрештою, має бути оцінка тим, хто не тільки спровокував, а й допустив до такої кривавої бійні.

На жаль, відомості є не про кожного загиблого героя. Журнал «Гетьман» продовжить публікувати інформацію про загиблих Героїв, яку вдалося знайти.

Пам’ять про загиблих героїв житиме вічно! Герої не вмирають!

А сотню вже зустріли небеса..

Летіли легко, хоч Майдан ридав…

І з кров’ю перемішана сльоза….

А батько сина ще не відпускав..

Й заплакав Бог, побачивши загін:

Спереду – сотник, молодий, вродливий

І юний хлопчик в касці голубій,

І вчитель літній – сивий-сивий...

І рани їхні вже не їм болять...

Жовто-блакитний стяг покрив їм тіло...

Як крила ангела, злітаючи назад,

Небесна сотня в вирій полетіла…

Людмила Максимлюк (21.02 2014)

…Сьогодні я знову їздив на Майдан. Разом з тисячами вкотре співав Гімн України. Коли дійшли до слів: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу…», до горла підкотився важкий клубок…

Микола ПРИБЕРЕЖНИЙ