МІЙ МАЙДАН
Коріння Наталії КОСАРЧУК, з якою ми зустрілися на Майдані 9 травня, походить з Білорусі. Як виявилося, до свята Перемоги має відношення і її родина, адже дід воював на фронті, другий – теж був на передовій.
До боротьби з ворогом причетний і батько чоловіка пані Наталії, який після розгрому німецького фашизму воював ще й на Далекому Сході з мілітаристською Японією, віддавши сім років життя ратній справі.
Згодом він жартував: мовляв, є у мене три сини й усі служили, але якщо скласти докупи їхні роки служби, виходить, що я служив більше, ніж вони.
– Це невипадково, що в цей день Ви на Майдані? – цікавимося у нашої співрозмовниці.
– Коли 30 листопада тут побили дітей, цілий тиждень я ходила й молилася за тих, хто вийшов на Майдан. Після цього сказала своєму чоловікові, що молитися – потрібна справа, але й треба ще щось робити дієве. Тоді, звісно, ми не могли передбачити, які випробування чекають на нас попереду.
Якось грілася біля казанів, бачила, як жінка і молода дівчина з Полтавщини варили галушки. Так тривало днів з п’ять. Я дивувалася, як вони витримують такий напружений ритм роботи. Потім там кримські татари готували плов. Вирішила долучитися до них, почала допомагати.
Увечері була дуже втомлена, але відчувала задоволення від своєї участі у цій важливій справі, подружилася з татаркою, яка тут працювала. Ми обнялися з нею, а від розчулення на очах забриніли сльози.
Наступного разу приходжу і бачу, що казани порожні й ніхто біля них не господарює.
– І тоді?..
– Почала сама поратися. Вирішила щось приготувати. Прийшов Олег зі Львова (до речі, згодом мав три поранення: дві кулі вилучили, одна залишилася в тілі; потрібна буде ще одна операція за кордоном; хочу його відшукати, можливо, необхідні будуть спонсори, щоб профінансувати операцію), який узявся розпалювати вогонь. Ще підійшли жіночка і двоє чоловіків 30–40 років (теж зі Львова) – запропонували свою допомогу.
Так ми пропрацювали з ранку до ночі два тижні.
Зізнаюся, настільки втомлювалася за день, що, повертаючись додому пізно увечері, ледве виходила з машини із думкою: «Як же я встану завтра вранці?».
– І звідки черпали сили?
– Мені не один раз ставили це запитання, як витримую таке навантаження. Відповідала, що Бог допомагає. Бо вранці, коли поверталася на Майдан, з’являлося бажання знову працювати, відчувала приплив свіжих сил і енергії.
Приступаючи до своїх обов’язків, просила допомоги у Всевишнього і підтримки у бабусі Марусі, царство їй небесне. Вона часто приходила в снах до мого чоловіка й казала, що Наталія, тобто я, все робить правильно.
Спершу готували на землі в трьох казанах різні страви: борщ, солянку, плов, кашу, молочний суп. Здавалося, іноді вдома не працювала з таким натхненням, як на Майдані.
Боже збав, щоб не додала чогось, скажімо, у борщ. Обов’язково були квасоля, гриби тощо. Тож страви вдавалися на славу. Один американець, який відвідав Майдан і скуштував нашого борщу, сказав, що зроду не смакував такого. До того ж коло наших постійних відвідувачів невпинно зростало. Багатьох ми вже знали в обличчя. Один хлопець заявив, що протягом місяця він вдавався до послуг тільки нашої кухні.
Нерідко до мене люди зверталися з проханням дати рецепт приготування тієї чи іншої страви. Я їм казала: «Пишіть: любов, а далі – по списку».
– Пані Наталіє, увесь цей період Ви працювали на Майдані без вихідних?
– Можна сказати, що так, адже я лише два рази не була на Майдані: на Новий рік, коли одягла святкову сукню, та побувала в родинному колі 12 січня – відзначили «золоте весілля» батьків.
А то все тут, в гущі подій, серед людей.
Пригадую, коли поставили надійніший намет, працювати стало комфортніше, але виникли проблеми з доставкою дров. Тоді ми придбали спеціальні термоси (спочатку було 7, потім довели їх кількість до 14). Працювали в екстремальних умовах: готували чай, каву, канапки з консервів у безпосередній близькості від «беркутівців», після чого, як партизани, переправляли до людей, які потребували харчів. Намагалися зробити все це швидко, щоб продукти не захололи.
– Що Вам найбільше запа- м’яталося під час перебування на Майдані?
– Вражень і споминів дуже багато. На Інститутській просила Господа, щоб відвернув біду. Ми рятували поранених, представників Червоного Хреста, дзвонаря з Лаври, сховали багато ліків, щоб їх не знищили так звані правоохоронці.
До речі, наші термоси врятували життя одній жінці. Коли «беркутівці» наступали, люди, відступаючи під їхнім натиском, залишили термоси. І коли «боєць» уже замахнувся на неї, в цю мить з дверей офісу вискочив Віктор Косарчук, щоб забрати термоси. Оцінивши ситуацію, він кинувся до беркутівця. Спантеличений нападник на мить розгубився і відступив. Цього часу вистачило іншим протестувальникам, щоб забрати жінку до своїх лав.
Ще під час Помаранчевої революції мені подарували фото з чернігівського храму, де свого часу перед вірянами постав образ Господа.
Це фото я розмістила в наметі поруч з іншими іконами. У важкі хвилини я зверталася з молитвою до нього, промовляючи: «Господе! Тримай, тримай, тримай!». І наш намет вистояв, ми витримали все. Коли ж лави «беркутівців» наблизилися до нас, я знову звернулася до Всевишнього: «Господе! Ти стільки тримав нас, стань над Майданом і пожени їх!».
І справді, сила Господа була з нами. Згадайте, дим ніколи не йшов на майданівців. А коли в ікону летіла палаюча петарда, один з хлопців Влад із Луганська спритно впіймав її на льоту й пожбурив у протилежний бік…
– Назвіть, будь ласка, людей, які разом з Вами несли нелегку вахту у тривожний час.
– Їх було багато. Причому, не одні Бандери, як називають патріотів із західних областей вороги незалежної України.
Разом із нами на підтримку Революції гідності, її учасників стали юнаки з Луганська, Харкова, Запоріжжя, Криму, Сергій із Луцька, Олександр із Сімферополя, славні дівчата Ольга й Людмила з Черкащини, люди з інших куточків країни.
Часто на допомогу приходила моя мама, її присутність додавала сил й упевненості.
Періодично до нас навідується одна бабуся, яка постійно доставляє продукти. Одна жінка розповіла, що гроші, відкладені на операцію, витратила на Майдан. На жаль, більше про них не можу сказати нічого, оскільки в той період ми особливо не цікавилися інформаціями про тих, хто був поруч.
Отже, виходить, всі ми є Бандерами.
– У День Перемоги Ви знову несете вахту?
– Хочу сказати, що 9 травня особлива дата в моєму житті. Саме цього дня 28 років тому ми з моїм чоловіком одружилися. Уявляєте, йдуть колони автомобілів і спецтехніки в напрямку Чорнобильської АЕС, де стався вибух, а ми розписуємося в Чорнобильському відділі РАГСу.
Можливо, є щось символічне, що у цей день ми тут, на Майдані, де разом з усім українським народом виборювали право на гідне життя, світле майбутнє для наших нащадків.
Ігор АНДРІЇВСЬКИЙ
