БУВ ПРОСТИМ І ЛЮДЯНИМ
Участь у будь-якому масовому заході неодмінно супроводжується новими зустрічами, цікавими знайомствами. Для мене особисто, наприклад, ще однією такою подією стала презентацiя тритомника «Степан Бандера у документах радянських органiв державної безпеки (1939–1959)», що відбулася в примiщеннi Української Вiльної Академiї Наук у США в Нью-Йорку. Серед її учасників були й ті, хто особисто знав Провідника ОУН, зокрема Любомира Чайківська з сином Романом. З ними домовилися зустрітися дещо пізніше, щоб у спокійній, невимушеній обстанові погомоніти про той непростий час, докладніше відтворити незабутні миттєвості, більше довідатися про те, яким був Степан Бандера.
...Сидимо в затишній кімнаті дев’яносторічної пані Любомири, дружини тодішнього редактора газети «Шлях до перемоги» Данила Чайківського. Господиня дістає сімейні світлини, на яких зафіксовані вихоплені з виру життя окремі фрагменти буднів родини, коментує, хто зображений на світлині, на мить змовкає, силкуючись пригадати подробиці певного епізоду, після чого веде розповідь далі, розгортаючи перед нами своєрідний сувій свого життя.
Від неї довідалися, як з приходом в Західну Україну совітів восени 1939 року вона удвох з чоловіком за допомогою провідника, наражаючись на небезпеку, пробиралися лісом через кордон до окупованого гітлерівцями Кракова.
Там Данило Чайківський уже наступного дня став до роботи в місцевому видавництві. Його дружина невдовзі почала вести курси з німецької мови, а згодом працювати ще й телефоністкою в тому ж видавництві, де був чоловік.
Одного разу пізно ввечері подружжя побачило молодика, що йшов, розмахуючи капелюхом. Настрій у нього був бадьорий, піднесений. Виявилося, що то був Степан Бандера, який того дня одружився з Ярославою Опарівською. Тоді, на початку сорокових минулого століття, ніхто й передбачити не міг, що через якихось півтора десятка літ долі цих малознайомих людей тісно переплетуться, вони мешкатимуть по сусідству в Мюнхені, будуть спільниками в боротьбі за вільну соборну самостійну Україну.
Все це буде згодом, а тоді Любомира тільки-но почала долучатися до підпільної діяльності. Зверхником у неї була Дарія Ребет, яка давала різні конспіративні доручення. При виконанні завдань молода жінка зустрічалася з Олегом Ольжичем, Оленою Телігою, Степаном Ленкавським. Тоді ж познайомилася і з Романом Шухевичем.
Підпільна, конспіративна діяльність постійно сповнена тривогами й небезпекою, що чатують на кожному кроці. Тож біда не обминула і родини Чайківських. Разом з іншими членами активу ОУН Данило втрапив до в’язниці. Звідти надсилав дружині теплі й ніжні листи, в яких описував свої нелегкі дні неволі, підбадьорював. А одного разу (здається, це було в 1942 році) надіслав разом із рядками, сповненими любові й поваги, квіточку фіалки, яку зірвав, перебуваючи за колючим дротом.
Цю засохлу й вицвілу квітку пані Любомира дбайливо зберігає буквально до сьогодні. Вона дістала один з конвертів і подала нам. Обережно, боячись пошкодити пожовклий від часу папір, розгорнув аркуш, всередині якого виявив засохлий з рожевим відтінком цвіт, що став для співбесідниці безцінною реліквією.
– Розкажіть, будь ласка, про зустрічі з Степаном Бандерою, яким він був, що найдужче запам’яталося? – звертаюся з проханням до пані Любомири.
– Насамперед хочу зазначити, що він ще з юних літ наполегливо готувався до важкої революційної боротьби за кращу долю українського народу. Для цього виховував у собі силу волі, витримку, терпіння. Сучасники розповідали, що в студентські роки Степан Бандера готував себе фізично перенести катування, яких міг зазнати, потрапивши до польських тюрем. Для цього заганяв собі голки під нігті, защемлював пальці в дверях тощо. Iншого разу в своїй кімнаті підвішував ковбасу, якої не торкався, хоча кілька днів нічого не їв. Багато хто пам’ятає також, як він неодноразово шмагав себе кропивою.
Ближче я познайомилася з очільником ОУН після війни, коли мешкала в Мюнхені. Тоді наші будинки знаходилися навпроти один одного. Звісно, ми часто заходили в гості одне до одного. Степан Бандера жив скромно, дбайливо ставився до дружини й дітей, у побуті був простим і людяним.
Провідник любив музику, народні пісні. У його домівці була досить багата колекція платівок з українськими мелодіями. Ми навіть іноді дивувалися, звідки у нього таке багатство.
А ще він дуже добре грав у шахи. Знаючи про моє небайдуже ставлення до цієї гри (грати навчилася ще в п’ятирічному віці), подарував мені дошку з фігурками. Після того, коли заходив увечері до нас у гості, ми нерідко влаштовували справжні баталії, що тривали інколи до першої ночі. Зазвичай, перемога завше була на його боці з рахунком 7:3. Під час поєдинку Провідник демонстрував зразки тонкого тактика й гнучкого стратега: атакував здебільшого одним флангом, що було відволікаючим маневром, а справжня загроза моєму королю надходила з протилежного. В результаті таких блискавичних комбінацій я змушена була капітулювати. За шахівницею вели розмови на господарські теми, говорили про дітей, побут.
До речі, ті шахи ще й досі зберігаються в оселі Чайківських. Коли син пані Любомири Роман вніс до кімнати дошку й фігурки, я з хвилюванням торкався їх, усвідомлюючи, що колись вони були в руках самого Степана Бандери.
Знали його і як майстра, вдатного до всього. За словами пані Любомири, якось у них зникло світло. Чоловік Данило ніяк не міг усунути неполадку. Тоді покликали на допомогу сусіда. Степан Бандера забрався нагору, щось там почаклував і в кімнаті засвітилося.
Нерідко Провідник ОУН влаштовував вилазки за місто. Родинами виїздили на природу, в ліс по квіти чи гриби. Син Чайківських Роман приятелював з Андрієм Бандерою, разом ходив з ним до школи. Отож іноді його батько підвозив їх на уроки чи з уроків.
– А тим часом, – вела далі пані Любомира, – кремлівська влада аж шаленіла, все більше звужуючи кільце навколо Провідника ОУН і його друзів. Я тоді дуже співчувала його дружині Ярославі, над якою постійно тяжіло почуття страху за життя чоловіка: вранці випроводжала його з дому й не була впевнена, що він повернеться живим.
Тим часом небезпека підстерігала і нашу родину: на мого чоловіка Данила теж розпочалося полювання. Спершу йому надіслали вибухівку. На щастя, запал бомби, як засвідчила поліція, відсирів, що мінімізувало силу вибуху. Наступного разу його штрикнули в трамваї гострим предметом, згодом хотіли викрасти. Іншого разу жертвою підступних дій ворогів ледве не став наш Роман.
Можливо, таким чином совіти намагалися залякати Бандеру, змусити його відмовитися від активної політичної діяльності. Але Провідник ОУН не зважав на застереження. Зрештою, сталося непоправне.
Того дня пані Любомира приблизно опівдні повернулася зі шпиталю. Данило лежав у ліжку хворий, почувався зле.
За якийсь час мало не під вікнами у них завила сирена швидкої допомоги. Подружжя зрозуміло, що повезли хворого.
– Може щось зі Степаном? – зробила припущення Любомира.
– Не доведи Господи! – відповів чоловік.
Десь за годину до них зайшов Степан Ленкавський. Був блідий, стояв і не міг вимовити навіть слова.
– Степан? – порушила тишу запитанням Любомира.
– Степан, – глухо відповів і попросив, – Даниле, ходімо до шпиталю, довідаємося, як там.
Чайківський мовчки зібрався, і вони зникли за дверима.
…Їм обом дозволили зайти до палати, де лежав непритомний Провідник. Врятувати його вже не було змоги. За словами лікарів, Бандера отримав велику дозу отрути. Можливо, частина її була призначена для ураження охорони, але за її відсутності, вся потрапила в організм очільника ОУН.
Любомира Чайківська на мить змовкла. В кімнаті запала глибока тиша. Кожен із нас ще раз подумки пережив останні миттєвості життя Степана Бандери – великого сина українського народу, який загинув за його соборну державу.
