ЗА КИЇВСЬКИМ ЧАСОМ ЖИВУ
Від мого попереднього візиту до Сполучених Штатів Америки минуло три роки.
Звісно, вирушаючи цього разу за океан, мав намір навідатися до знайомих земляків, поцікавитися їхнім житям-буттям. Серед них – колишня односельчанка Софія Гладишко (у селі її чомусь звали Зоєю) з дочкою Майєю та онуками Андрієм і Юрієм.
І ось я знову в Сейлемі – адміністративному центрі штату Орегон. Місто розташоване на північно-заході штату, на річці Вилламетт. Тут мешкає понад 150 тисяч чоловік. Сейлем заснували у 1841 році місіонери. Статус міста одержав в 1857 році. З 1864 року — столиця штату. Серед визначних пам’яток: капітолій штату, що його прикрашає позолочена статуя Піонера (1872), музей історії Північного Заходу, будівля окружного суду. Неподалік від міста знаходяться популярні гірськолижні курорти. Назва «Salem» походить від єврейського слова «шалому», що значить «мир». Історично Сейлем має прізвисько «Черешневе місто» завдяки важливості місцевої промисловості, орієнтованої на вирощування черешні.
Тут багато різних офіційних офісів штату Орегон, що надають робочі місця мешканцям міста.
Відразу з’ясувалося, що за останній час в житті баби Зої (їй пішов вісімдесят третій рік) сталися певні зміни. Насамперед вона змінила місце проживання. Тепер мешкає в триповерховому приміщенні державного закладу, спорудженому спеціально для людей похилого віку, куди приймають осіб віком від 62 років і старших. Умовами перебування в цьому закладі моя землячка цілком задоволена, небезпідставно вважаючи, що має забезпечену старість. У будинку на 56 родин (до речі, 7 з них – українські) мешкає в затишній двокімнатній оселі з усіма побутовими зручностями, за яку сплачує щомісячно 174 долари, в тому числі світло, телефон, комунальні послуги. Місячний же бюджет баби Зої становить 854 долари (674 – пенсія, 150 – доплата за електроенергію, 30 – на придбання городини).
Окрім того, дочка Майя закріплена за матір’ю опікуном, за що отримує плату в 1000 доларів.
У будинку на другому поверсі функціонує бібліотека, де можна щотижня замовляти книги для обміну. Тут же відкрито тренажерний зал.
Та найбільша радість для мешканців будинку, в першу чергу українців, – «город» (земельна ділянка розміром 2х1,5 метра), де кожен з великим задоволенням порається біля землі. Баба Зоя з великою гордістю показує свою грядку, де набирають сили цибуля, столовий буряк, помідори, огірки, часник... Для догляду за городиною має відповідний сільськогосподарський інвентар – сапку, лопатку, грабельки. Варто зазначити, що усіх тут безкоштовно забезпечують ґрунтом, добривами, насінням, розсадою. Залишається тільки працювати в міру сил і можливостей, якщо, звісно, маєш таке бажання.
– Часто ми збираємося в їдальні, –
каже баба Зоя, – де відзначаємо спільно дні народження, різні свята. Зазвичай, кожен готує якусь страву. Наприклад, я фарширую перець, Ніна з Рівненщини – голубці, Ліда з Миколаївщини – тушкує картоплю з м’ясом тощо.
Після застілля, звісно, заводимо українських народних пісень. Нам підспівують представники інших країн, які досить швидко схоплюють і мелодію, і слова.
До речі, тут я ні на мить не забуваю про Україну: з українцями вітаюся й спілкуюся тільки рідною мовою. На відміну від декого, хто на запитання «звідки?» відповідає «раша», я кажу «юкрейн». Коли ж співбесідник не розуміє, називаю футбольну команду «Динамо» (Київ), після чого той весело усміхається й задоволено киває головою.
А ще я, можна сказати, живу тут за київським часом, хоча різниця в годинних поясах між країнами становить 10 пунктів. Скажімо, коли в Сейлемі восьма вечора, я уявляю в цю мить рідне село Прибережне, що на Житомирщині, бачу своїх колишніх сусідів-односельців, які в цей час пораються по господарству, лаштуються до роботи, мимоволі милуюся водною гладдю тихоплинної Роставиці...
Щоби бути в курсі всіх подій, що відбуваються в Україні, наша землячка передплатила український тижневик «Nova газета» (видається з жовтня 2008 року в Нью-Йорку українською мовою), де вміщується широка палітра різноманітних новин з матірної землі.
Упродовж дня моя землячка навідується до дочки Майї, якщо та не на роботі в магазині, поспілкується з нею та онуками Андрієм (він навчається в коледжі) та Юрієм (працює в стоматологічному кабінеті), а ввечері її відвозять додому.
Тут таки, у Сейлемі, я провідав своїх знайомих –Олексія і Наталію Станьків (вони приїхали зі Львова, мешкають тут майже п’ятнадцять літ). Три роки тому, коли бував у них, справи в Олексія (він працює в будівельному бізнесі) розвивалися досить успішно. Молодий чоловік за кілька років зумів стати твердо на ноги, досяг рівня середнього класу суспільства. 2001 року взявся за власну справу. Нині оформляє договори на спорудження житла як за власні кошти, так і за гроші замовників. Отриманого прибутку вистачило на спорудження власного респектабельного будинку у мальовничому районі міста.
Дружина Наталія, в свою чергу, веде власну справу – відкрила магазин, створивши кілька робочих місць для співвітчизниць.
Цього разу Олексій не міг похвалитися особливими здобутками: на його підприємницькій діяльності негативно позначилася економічна криза.
– Коли у східній частині країни з’явилися перші її ознаки, – каже молодий підприємець, – я не надав цьому особливого значення: гадав, що вона мене омине, хоча приятелі застерігали від окремих необачних дій. Погіршення ситуації відчув тоді, коли згодом зникли замовники, призупинилися роботи на будівельних майданчиках.
Відтак – нічим було сплачувати кредити.
На щастя, банк з розумінням поставився до моїх труднощів, погодився на відстрочку кредиту. Я ж, у свою чергу, почав гарячково шукати виходу з складної ситуації. Зрештою, вирішив дещо переорієнтуватися – замість спорудження житла для заможних громадян зробив ставку на середнього американця. Тобто нині почав зводити будинки вартістю до 200 тисяч доларів. Як наслідок – з’явилося кілька замовлень на будівництво.
На думку Олексія, криза має і певне позитивне значення. Адже вона дала усім наочний урок, вказала на недоліки й прорахунки, які кожна ділова людина неодмінно врахує і не допустить повторення їх у майбутньому.
Я довго розмовляв з Олексієм і Наталією Станьками, обговорював з ними питання політичного й культурного життя у США і Україні, побутових і соціальних умов, дозвілля й відпочинку.
За невимушеною, цікавою бесідою не помітили, як надійшов вечір – настав час прощатися. Залишаючи будинок гостинних господарів, відзначив про себе, що таких звичайних українських родин у штаті Орегон – тисячі…
