«Я КОЗАК ТОМУ, ЩО –УКРАЇНЕЦЬ»
Олег ЧОРНИЙ, учень п’ятого класу Уманської середньої школи №9:
«Я КОЗАК ТОМУ, ЩО –УКРАЇНЕЦЬ»
У розпалі – пора літніх канікул.
По-різному відпочивають у цей період школярі.
А от п’ятикласник Олег ЧОРНИЙ із дев’ятої школи міста Умані, що на Черкащині, вже за традицією провів частину канікул в оздоровчому козацькому таборі.
Ми попросили Олега поділитися з нашими читачами своїми враженнями від перебування в цьому оздоровчому закладі.
– Уже четвертий рік поспіль під час літніх канікул я відвідую табір, де підростаюче покоління навчають козацькому мистецтву спритно володіти шаблею, влучно стріляти з лука та пневматичної гвинтівки, уміло метати спис, вправно плавати на байдаку, плоскодонці, інших плавзасобах, опановувати ази верхової їзди на коні, підкорювати стіни, як колись козаки штурмували фортеці, переправлятися з одного берега на інший тощо. У цих заходах із задоволенням беруть участь сотні хлопчиків і дівчаток.
– Розкажи, будь ласка, про особливості табірного життя, як минав день?
– Один заїзд триває 10 днів. За зміну тут набираються сил, гартують силу, волю й здоров’я діти молодшого й середнього шкільного віку, які зараховуються до куренів (їх тут налічується 15, до складу кожного входить по 11 козачат, що мешкають в окремому наметі, де є ліжка, матраци, простирадла, ковдри, спальні мішки).
О сьомій годині ранку козачат будив бунчужний. Кожному надавалося 5–10 хвилин, щоб заправити постіль, умитися або скупатися. Потім усі шикувалися і йшли до їдальні.
Після сніданку осавул знайомив козачат із розкладом на першу половину дня, що передбачав щонайменше три гри чи розваги. Так, це могли бути пошук скарбів або «штурм фортеці противника» (як правило, грали в козаків і турків, звісно ж, нападали козаки). За фортецю служив спеціально виготовлений прапор. Якщо вдавалося заволодіти прапором – значить заволоділи фортецею, якщо ні – переміг той, хто охороняв його від противника.
Після обіду козачата прибирали прилеглу до наметів територію, під час вільної години відпочивали: головним чином збиралися на майданчику, де із задоволенням грали у настільний теніс або досхочу «товкли» боксерську грушу.
До речі, хлопчикам дозволяли спілкуватися з дівчатками лише під час практичних занять і вільних годин.
Знову осавул знайомив з розкладом на післяобідню пору і знову це мало бути не менше 3 занять або вправ, які треба було виконувати за командою отамана (наприклад, це могла бути якась комбінація із стрибків).
Потім був підвечірок, після якого збиралися біля ватри.
В останній день заїзду традиційно відбувалася ватра, з концертною програмою до нас навідувалися музичні групи з гітарами, які виконували музичні твори, потім переглядали фільми про козацтво.
Відкриття і закриття табірної зміни відбувалося урочисто: піднімався державний прапор України, ми виконували Гімн, лунали залпи козацької гармати.
– Що тобі найбільше сподобалося в таборі?
– Насамперед заняття з фехтування, отримав справжнє задоволення у поєдинках зі своїми суперниками на шаблях. До речі, перші уроки з фехтування два роки тому отримував, змагаючись звичайними палицями (щоб не травмуватися ненароком). Подобалися також вправи з стрільби із лука та пневматичної гвинтівки. Глибоко запав у душу також той факт, що нас поволі привчали до дисципліни й організованості.
Регулярно оголошували відбій і підйом, потроху «вживлювали» нам почуття колективної відповідальності й особистої участі при виконанні того чи іншого завдання.
– Нині неможливо уявити собі школяра без мобільного телефона, комп’ютера чи ноутбука. Як обходилися без цих речей?
– Знаєте, там було якось не до цього, оскільки кожен із десяти днів організатори відпочинку наповнили цікавими й змістовними заходами. У перші дні знайомилися, довідувалися, хто де живе, цікавилися захопленнями один одного. Цього разу познайомився, зокрема, з ровесниками із Дніпропетровська, Білої Церкви, Києва, постійно з ними спілкувався, разом співали козацьких і повстанських пісень, найчастіше «Лєнта за лєнтою набої подавай». А ще ж влаштовувалися щодня ігри, розваги, змагання, різноманітні заняття. Одне слово, нудьгувати не доводилося.
Мобільними телефонами ми користувалися двічі на день: з восьмої до дев’ятої та з чотирнадцятої до п’ятнадцятої можна було зателефонувати до рідних і друзів.
– Ким збираєшся бути, як виростеш?
– Поки що ще не визначився. У школі мені подобаються уроки фізкультури, трудового навчання, математики і малювання. Захоплююся спортивними автомашинами, люблю швидкість. Можливо, стану гонщиком. До речі, мій прадідусь Іван – професійний автослюсар. Саме він прищепив мені любов до автомобілів. У мене є квадроцикл, то маю до кого звернутися, якщо треба щось підремонтувати. З ним, як із моєю прабабусею Євгенією, ми часто бачимося, оскільки вони живуть неподалік від школи. Я до них забігаю майже на кожну велику перерву. І завжди там чимось смачним мене частують. А вже з дідусем Валерієм Івановичем ми просто друзі. Він — патріот України, вивчає історію. Саме він передав мені якось непомітно любов до козаччини. Тож вважаю себе козаком бо я — Українець.
– Щось корисне почерпнув для себе, майбутньої професії, перебуваючи в таборі?
– Головне – це формувати козацький характер. Не бути «білоручкою» й уміти переборювати труднощі, а якщо потрібно, без вагань стати на захист України. Незабаром розпочнеться новий навчальний рік, то на запитання: як провів канікули, обов’язково поділюся з друзями своїми незабутніми враженнями від перебування у цьому чудовому козацькому таборі. Сподіваюся, що багато з них теж долучаться до козацької справи.
