СТЕПАН ОПАРА (1632–1665)
(Увазі читачів пропонуємо продовження з нового видання доктора історичних наук Тараса ЧУХЛІБА – «Гетьмани України-Русі». Поч. читайте у №3 (44) 2012, №4 (45) 2012, №5-6 (47) 2012, №1 (48) 2013, №6 (53) 2013 та №2(55) 2014).
Року Божого 1632-го, в одній із козацьких родин села Медведівки на Черкащині побачив світ хлопчик, якого назвали Степаном. Через деякий час він став відомим дипломатом в уряді гетьмана Юрія Хмельницького, а потім й сам очолив козаків на Правобережній Україні. Його гетьманування тривало дуже короткий термін, однак за цей час він встиг змусити говорити про себе не тільки в Чигирині та Києві, але й таких відомих столицях інших країн світу – Варшаві, Москві, Бахчисараї та Стамбулі. Перебування Опари на посаді правителя правобережної частини Українського гетьманату було недовгочасним порівняно з урядуванням тут інших козацьких достойників. Воно тривало всього протягом двох місяців – з 11 червня до 18 серпня 1665 року. Очевидно, з огляду на такий короткий термін гетьманування, а також зважаючи на обмежену джерельну базу, історики майже обійшли увагою висвітлення життєдіяльності цього невдалого гетьмана.
Окремо в когорті керманичів козацької України, що підтримували тісні стосунки з татарами, слід відзначити діяльність гетьмана Степана Опари. Він чи не першим серед тогочасних вітчизняних діячів практично впровадив у життя «турецько-татарський» напрямок у зовнішній політиці Українського гетьманату. Від часу смерті Богдана Хмельницького й до середини 60-х років XVII століття уряди Стамбула й Бахчисарая не мали єдиної точки зору стосовно України-Русі. Якщо Порта хотіла безпосередньо підпорядкувати собі його правителів, то Крим намагався зробити так, щоб козацька Україна стала залежною від ханів. Особливо гостро це питання постало в останні роки правління Мегмед-Гірея ІV, коли кримський хан став відкрито ігнорувати накази турецького султана щодо участі у війні між Османською й Австрійською імперіями. Це він робив задля можливості безпосередньої участі своїх військ у подіях, які розгорталися в Україні.
Протистояння українських, російських і польських військ під Чудновим восени 1660 року призвело до відмови більшої частини козацтва на чолі з легітимно обраним гетьманом Ю. Хмельницьким від Переяславської угоди 1659 року з царем Олексієм Михайловичем і перехід під зверхність короля Яна ІІ Казимира. Разом з тим, прямий спадкоємець Богдана Хмельницького також був змушений враховувати присутнісь значного татарського війська на українських землях – 17 вересня 1661 року він підписав Ставищанський договір з Кримським ханатом, керівництво якого не збиралося виводити свої орди з України. Однак ще незадовго до цього, у травні, кримський посол Магмет Маметша вимагав від московського царя виведення російських підрозділів з усіх «малоросійських» міст. Очевидно, вже відтоді можна говорити про бажання кримського двору зробити Український гетьманат своїм васалом. Але для досягнення цього ханам необхідно було витіснити з України-Русі війська не тільки російського, а й польського монархів. З останнім було важче, адже раніше кримський хан уклав мирну угоду з Річчю Посполитою. Та й Османська імперія, виразником інтересів якої виступав Крим, поки що не давала згоди на початок військових дій проти короля. Однак у травні 1662 року в листі до гетьмана Юрія Хмельницького хан Мегмет-Гірей IV пропонував: « ...Государя ратні люди чи польського короля почнуть наступати... царь (хан) ратних людей до нього гетьмана, на допомогу надішле». Треба відзначити й те, що майже всі походи Ю. Хмельницького на Лівобережну Україну проводилися за участю татарських орд.
Очевидно, великим був вплив кримсько-татарського чинника й на обрання гетьманом П. Тетері, вже після зречення молодшого Хмельницького. Про це свідчить не лише присутність представника Криму Батирша-мурзи на елекційній козацькій раді, але і його свідчення про те, що саме хан Селім-Гірей «учинив гетьманом» Тетерю. Однак на початку свого правління «невдячний» гетьман почав вимагати усунення татарських підрозділів з Правобережної України, чому завадила позиція Польщі. 3 лютого 1663 року П. Тетеря скаржився на дії татар в Україні королю у Варшаву: «...Орда здирає з бідних людей майно, завдає їм нестерпних мук, ув’язнюючи попри всяку справедливість, всупереч дружбі, освяченій присягою». З цих слів стає зрозумілим, що Тетеря слідом за своїми попередниками сприймав відносини гетьманату з ханатом не інакше, як «дружні», а отже, рівноправні. Традиційно це скріплювалося взаємною присягою. Однак практика взаємовідносин між гетьманом і ханом засвідчувала процес поступового підпорядкування династією Гіреїв своїх північних сусідів. «...Мені вже заборонено без волі хана надсилати листи до Вашої Королівської Милості», «...кримські мурзи бажають, щоб Україна, як і Волощина, зробилась данницею Криму», – описував П. Тетеря тогочасні стосунки з Селім-Гіреєм та його урядовцями.
Незважаючи на певне охолодження українсько-кримських стосунків, майже 40-тисячне ханське військо під керівництвом Сефера та Менглі Гіреїв, а також Дадеш-аги брало участь у спільному поході польського короля Яна ІІ Казимира і правобережного гетьмана П. Тетері на Лівобережну Україну. Але, як відзначають дослідники, саме пасивна позиція татар, що не бажали посилення Польщі, призвела до провалу цієї кампанії. Окрім того, татарські воєначальники під час походу намагалися змусити українського правителя відмовитися від протекції польського короля на користь підданства турецькому султану Мегмеду ІV, що в даному випадку означало б і залежність гетьманату від Кримського ханату. Саме так було у випадку з придунайськими князівствами – Волощиною й Молдавією. «Ляхи не мало не бажають вам добра; зробіть так, щоб і ногa польська не доходила до Горині, як розграничив покійний Хмельницький; а якщо насміляться піти, то ми готові їх знищити разом з вами», – говорив у березні 1664 року Дедеш-ага гетьману Тетері. Наприкінці 1664 року Селім-Гірей хотів спонукати П. Тетерю до підписання кримсько-українського миру. Після втечі П. Тетері до Польщі Правобережна Україна опинилася в досить складній ситуації. Як з внутрішньополітичних причин, так і з огляду на зовнішні подразники, ця частина колись унітарної держави перетворилася на «поле бою» не лише між місцевими старшинськими угрупованнями, але й між сусідніми монархами. Як зазначали історики, на Правобережжі відкривалася можливість для честолюбних та відважних людей пошукати щастя й спробувати захопити осиротілу гетьманську булаву. Найголовнішими претендентами на неї були брацлавський полковник В. Дрозденко (Дрозд), овруцький полковник В. Децик та сотник Медведівської сотні Черкаського полку Степан Опара.
Як трапилося так, що один із багатьох сотників Війська Запорозького, минаючи полковий уряд (а це виходило за рамки козацьких звичаїв), оголосив себе найвищим урядовцем на Правобережній Україні? Чому Степанові Опарі не вдалося протягом довгого часу втримати гетьманську булаву? Які взаємовідносини були між ним та кримським ханом, що певний час протекціонував гетьманові? На ці та інші питання, сподіваємося, читач знайде відповіді у цьому нарисі.
Зважаючи на те, що ім’я героя нашого нарису не було занесено до Реєстру Війська Запорозького 1649 року, можемо зробити висновок: Опара, який на початку 60-х років був на посаді сотника Медведівської сотні Черкаського полку й виконував важливі дипломатичні доручення гетьмана Ю. Хмельницького, вийшов на політичну арену десь у середині 50-х років XVII століття. Можливо, він був близько знайомий з молодшим сином Б. Хмельницького або перебував у його оточенні. Це й стало причиною того, що наприкінці 1660 року Ю. Хмельницький призначив медведівського сотника керівником посольства Війська Запорозького до польського короля Яна ІІ Казимира.
У дипломатичній інструкції, наданій Степану Опарі перед виїздом до Варшави, перед ним було поставлено наступні завдання: по-перше, просити в короля, щоб той не дозволяв кримському ханові пустошити Україну; по-друге, домагатися, аби коронне військо, яке перебувало на українських землях, не кривдило місцевого населення й не займало на постій козацьких володінь; по-третє, наголосити щодо необхідності надання додаткового війська для походу на лівий берег Дніпра, де вже перебував наказний гетьман П. Дорошенко; по-четверте, відрекомендувати Яну ІІ Казимиру московського посла Сухотіна, який прибув до Ю. Хмельницького з грамотою від царя, а також погодити ряд інших дрібних питань. Це посольство не можна назвати вдалим (хіба що сам Опара одержав від короля ряд маєтностей), адже більшість прохань та вимог українського уряду так і не були виконані польською стороною.
Після дипломатичної поїздки до Польщі про сотника Опару не було чутно майже три роки (його ім’я не згадується в доступних нам джерелах). Очевидно, у цей час він перебував на території власної сотні й намагався вберегти її від татарських нападів, польських «пацифікацій» та внутрішніх бунтів. Така цілеспрямована політика Степана Опари призвела до гуртування навколо нього козаків з навколишніх містечок і селищ Сміли, Жаботина, Суботова та Кам’янки. Саме вони на чолі з медведівським сотником підтримали лівобережного гетьмана І. Брюховецького в його поході влітку 1664 року на Правобережну Україну задля підкорення її своїй владі. Дослідник тих подій В. Маєвський стверджує, що підпорядкування Стапана Опари лівобережному гетьману не мало за мету піддатися московському цареві. «Опара пробував лавірувати між Брюховецьким, поляками і татарами, намагаючись здобути якнайбільше користі», – відзначав польський історик. Підтвердженням цим словам вченого є те, що в листопаді-грудні Опара налагодив тісні стосунки з ханом Мегмет-Гіреєм IV. А в січні наступного, 1665 року, погодився на визнання протекції короля Речі Посполитої, якому присягнув наприкінці квітня в Лисянці. Вочевидь, це було зроблено з огляду на існування в той час польсько-татарського миру.
Однак визнання польської протекції, як засвідчили наступні події, було лише спритним політичним ходом Степана Опари і стало засобом для унезалежнення правобережної частини Українського гетьманату за татарською допомогою. На середину того ж року сотник розіслав універсали до населення правобережних міст та містечок, де зовсім не згадувалися ні король, ні цар. Підписуючи ці звернення як «старший брат Війська Запорозького», Опара обіцяє українцям такі самі вольності, які вона мала за Б. Хмельницького.
З огляду на поспішний виїзд з України гетьмана П. Те- тері у червні 1665 року, що фактично означало його самоусунення від займаної посади, попередні дії Опари забезпечили йому, як «старшому брату», певну популярність серед правобережного люду й сприяли поширенню чуток щодо можливого наступника Тетері саме в його особі. До речі, перед тим П. Тетеря, незважаючи на підданство медведівського сотника під його владу, негативно оцінював діяльність Опари, лякаючи останнього тим, що якщо він перейде під московську протекцію, то цар видасть його татарам в обмін на П. Шереметьєва, який довгий час перебував у кримському полоні. Хоча інші джерела (в т. ч. і польського походження) стверджували, що Тетеря хотів «уступити йому (С. Опарі) булаву запорозьку».
Як би там не було, але 11 червня 1665 р. на чолі двох полків (пішого та кінного, загальною кількістю близько 1000 чол.) Степан Опара оволодів важливим у стратегічному відношенні полковим містом Уманню, звідки була вибита московська залога в складі 80 осіб. «…А сказал де Опара уманцам, что идут к нему на помочь два салтана, и естли они не сдадутца, то он будет с татары стоять под городом, а хлеб весь потравит и их выморит. И уманские де жители город ему сдали, а великого государя ратных людей… переимали» – повідомляв до Малоросійського приказу пушкар В. Тихонов. Через деякий час підрозділи Опари оволоділи Лисянкою. Очевидно, саме перебуваючи в Умані, він проголосив себе гетьманом Правобережної України і призначив генеральну старшину. Комендант польського гарнізону Білоцерківської фортеці Я. Стахурський повідомляв короля Яна ІІ Казимира в листі від 7 липня 1665 року: «Опара … стягає своє військо над річкою Росавою, хоче там обрати гетьмана, де й на орду сподівається». В іншому посланні до канцлера Пражмовського білоцерківський комендант відзначив, що Опара розіслав свої листи правобережним полковникам (в т. ч. білоцерківському й паволоцькому), закликаючи їх на козацьку раду й обіцяючи всім ханську протекцію. Коли офіцери польського гарнізону в Корсуні просили в Опари надати їм провіант, той їм відповів: «ідіть туди, де хліб, а ми Вас у Корсуні не потребуємо». Отже, бажання Степана Опари визнавати польську протекцію є фікцією, підсумовував Стахурський.
У свою чергу запанікував і лівобережний гетьман І. Брю- ховецький, який повідомляв до Москви, що «Опара изменник новую на Украйне бедным и изнищенным людем кровь вчиняет и мятеж чинит». Він переконував царя Олексія Михайловича, що якщо лівобережні полки відступлять за Дніпро, то Опара «с сее стороны Днепра на ту сторону и в… великороссийские страны войну с ордою принесет». Також дуже непокоївся про посилення військ Опари татарськими ордами київський полковник В.Дворецький. Саме виступ самопроголошеного гетьмана Правобережжя завадив І.Брюховецькому витіснити з цього регіону польські війська.
Розуміючи, що кримський хан, хоча і є монархом й володарем потужної військової держави, але разом з тим має і свого сюзерена – султана Османської імперії Мегмеда IV, Опара висилає до Стамбула козацьке посольство, яке прибуло до турецької столиці в середині червня 1665 року. Головним завданням українських дипломатів було добитися прихильності могутнього володаря імперії, а також заручитися його військовою підтримкою й монаршим дозволом татарському хану посилати свою орду на допомогу С. Опарі проти московських залог. Історики припускають, що козацькі посли також просили в султана допомоги в унезалежненні від Речі Посполитої. Деякою мірою Мегмед IV пішов назустріч вимогам коза- ків – у кінці липня він вислав на допомогу Опарі елітний яничарський підрозділ на чолі з мурзою Кан Мегмедом. Окрім того, Порта не мала заперечення проти участі татар у спільних діях з військами Опари. Невдовзі до гетьмана прилучилися загони кримчаків на чолі з мурзами Камаметом, Батурши, Батиром і Тенешом (всього близько 22 тисяч чол.).
Мабуть, десь на початку липня 1665 року Степана Опару все-таки було обрано на козацькій раді гетьманом. Опосередкованим свідченням цьому є те, що в складі його генеральної старшини погодилися бути такі заслужені козацькі політики й військові діячі, як П. Дорошенко (він став генеральним обозним) та С. Фридрикевич (генеральний осавул). Петро Дорошенко був відомим сподвижником Богдана Хмельницького, прилуцьким та чигиринським полковником. Самійло Фридрекевич був полковником одного з козацьких реєстрових полків ще перед 1648 р. На початку 60-х років займав посаду полковника Білоцерківського полку. Після смерті С. Фридрикевича на його вдові оженився І. Мазепа Очевидно, вони б не пішли на порушення козацького звичаєвого права і не підтримали Опару на гетьманстві, якби той не легітимізував себе через обрання на раді правобережного Українського гетьманату. «А которые де черкасы малороссийских розных городов в полку при гетмане (І. Брюховецькому), и они де гетмана ни в чем не слушают, и чинитца де од них шатость большая, чаят де тово, что они придадутца к Апаре вскоре. А Опару де заднепрские казаки обирают гетманом на Тетерино место» – свідчили наприкінці червня російські урядовці, що перебували в Україні. Невдовзі російський військовий воєвода в Києві М. Львов відзначав, що «… казаки на киевской стороне Днепра выбрали себе гетмана изменника Стенку Опару».
За джерельними даними, в липні під булавою новообраного гетьмана зголосилися бути майже всі полки та міста Правобережної України. Це дуже налякало правлячі кола Речі Посполитої, які різними засобами намагалися завадити його зростаючій політичній та військовій силі. Місію протидії задумам Степана Опари в Україні взяв на себе керівник однієї з найміцніших на Правобережжі Білоцерківської фортеці Я. Стахурський. Розсилаючи листи до своїх агентів у Чигиринський, Чернігівський й, власне, Білоцерківський полки, він закликав їх намовляти козаків до непослуху гетьману. Однак Опара відразу ж зреагував на це – він знову засвідчив свою вірність польському королю і в середині липня відіслав до Яна ІІ Казимира посольство на чолі з І. Суботовим. Воно мало просити про затвердження Степана Опари на гетьманстві, а також вимагати усунення з України польських залог. На час перебування дипломатів у Варшаві правобережний гетьман наказує не видавати провіанту полякам, що знаходилися в українських фортецях. Одночасно з дипломатичними заходами Опара робить спробу зміцнити своє становище діями військового характеру. Разом з татарами він планує вирушати на Канів. Метою цього походу повинно було стати захоплення міста з подальшим перетворенням його на своєрідний плацдарм для переправлення союзницьких військ на лівий берег Дніпра задля прихилення на свій бік лівобережної частини Українського гетьманату.
Спочатку Опара вирішує захопити містечко Мотовилівку, куди 16 серпня надійшов разом з турками й татарами Кан Мегмед. Після багаточисельних штурмів Мотовилівки (татари також атакували Фастів і Васильків), де мужньо оборонялися прихильники його опонентів Дрозденка й Децика, війська Опари змушені були відійти від мурів містечка.
Тим паче, що до канцелярії гетьмана надійшли відомості про сполучення основних сил брацлавського та овруцького полковників. Щоб не допустити цього, Опара вислав в район можливого сполучення своїх противників Кальницький і Уманський полки разом з п’ятитисячним татарським загоном. Цей наказ гетьман віддав 17 серпня 1665 року, а вже наступного дня він був раптово ув’язнений татарами, коли прибув до них на військову нараду в районі Богуслава. Ось як описував цю подію лівобережний полковник Д. Ярмоленко: «… 18 дня серпня той Іуда Опара з усією старшиною їздив того ж дня до мурз на раду; і ще неподалік від наметів стали татарове в строях, і не допустивши до наметів мурзиних, стали Опару грабувати й всю його старшину і в одних сорочках до мурз повели, також його радників зв’язали, а йому, як Іуді, другому подарували кайдани на шию і залізо на ноги…». Аналогічні свідчення про арешт Опари вніс до своєї хроніки польський літописець Й. Єрлич.
Що ж спричинило до такого підступного ув’язнення гетьмана Степана Опари його вчорашніми спільниками? На нашу думку, тут зіграв свою роль збіг багатьох чинників. Насамперед Опарою був незадоволений Мегмед-Гірей ІV та його оточення, яких гетьман сприймав не як протекторів, а лише як рівних союзників і часто-густо не прислухався до настанов представників хана. Окрім того, на нашу думку, кримський володар не міг вибачити гетьманові його звернення до султана в обхід Бахчисарая. Безпосереднім поштовхом до арешту Опари стали перехоплені татарами листи гетьмана до брацлавського полковника В. Дрозденка, в яких останній намовлявся до спільного виступу не лише проти короля, але й кримчаків: «І ті мурзи ті слова йому виговорювали: ти де королю і нам присягав, а тепер де хочеш воювати». Невдоволені гетьмануванням Опари були також і поляки, адже згідно з свідченнями Я. Храповицького, той присилав до короля своїх посланців, які просили «щоб військо коронне не стояло в Україні, а вони б самі стали захищатися від всяких прикрощів».
Окремі українські історики припускають, що у Степана Опари були плани об’єднання Правобережної в Лівобережної України. Це частково підтверджується тим, що він звертався з листами не лише до Дрозденка, але й до І. Сірка. «Чи не можемо ми тут припустити спільної змови, що мала на меті скинення І. Брюховецького з уряду й об’єднання Правобережжя й Лівобережжя з антипольською й антикримською орієнтацією?» – запитував М. Петровський.
Певну роль в усуненні Степана Опари з гетьманської посади зіграв також Я. Стахурський, який постійно підштовхував Кан Мегмеда і татарських мурз до цього.
Очевидно, свою руку до скинення гетьмана приклав і його генеральний обозний П. Дорошенко. Адже вже наступного дня після арешту Опари татари вчинили декілька невдалих спроб захопити козацький табір та звернулися до його оборонців: «… якщо де візьмете Дорошенка, що мурзи поставили гетьманом і приймете до себе за гетьмана, то вас не станемо добувати». З цих висловлювань можна зробити висновок, що перед цим генеральний обозний П. Дорошенко вже мав якісь розмови з ханськими воєначальниками щодо перебування С. Опари на гетьманській посаді й, можливо, сам (або через своїх представників) запропонував татарам підтримати свою кандидатуру на володіння булавою замість невдалого, як на його думку, попередника. Очевидним також є і той факт, що в момент роззброєння Опари «з усіма дорадниками в т. ч. й бунчужним Жилкою» Дорошенка не було затримано – він перебував у татарському таборі не в статусі полоненого, як його нещодавні соратники.
Разом з найближчими старшинами Стапана Опару відразу ж відправили до Бахчисарая, але тут знову в події втрутився П. Дорошенко (що, до речі, є ще одним доказом його активної участі в змові проти гетьмана), який «усім мурзам і старшим татарам великі подарунки давав, і бив чолом, щоб Опару повернули; і тільки для його прохання посилали і з дороги вернули (С. Опару) і з ним проклятим його суддя Радочинський…». Метою повернення опального гетьмана стало те, що його «Дорошенко для своєї присяги і досконалої дружби до короля хоче відіслати».
Спочатку гетьмана Степана Опару разом з товаришами Радочинським, Жилкою та Царем помістили у в’язницю Білоцерківської фортеці під нагляд його давнього ворога коменданта Стахурського. Щоб звільнитися з неволі, Опара на допиті в коронного урядовця обіцяв, що на догоду Речі Посполитій може впровадити в Умані польську залогу та приведе під владу короля Запорозьку Січ. Задля того, щоб одержати звільнення й виконати свої обіцянки, ув’язнений гетьман пропонував комендантові залишити заручниками своїх сина й дружину.
Однак і це не допомогло Опарі. 10 жовтня 1665 року під Равою-Мазовецькою посли Дорошенка В. Донець і Д. Пиляй передали колишнього гетьмана королю Яну ІІ Казимиру. Польський історик XVII століття Веспасіан Коховський відзначив, що Степана Опару деякий час тримали ув’язненим у фортеці Мальборк, де він і зустрів свою смерть. Однак француз Бончі, який у момент передачі Опари був при королівському дворі доносив 15 жовтня у Францію про намір Яна ІІ Казимира стратити козацького гетьмана. Можливо, що його стратили десь між 10-го і 15-го жовтня 1665 року. Однак є й інша інформація сучасників: король мав намір звільнити Степана Опару з умовою подальшого виступу останнього проти опозиційної йому шляхти, а отже, Ян ІІ Казимир міг і не страчувати гетьмана.
* * *
«Опара ішов і проти царя, і проти короля, адже тим самим наче стояв за незалежність України в союзі з татарами і під протекцією Порти», – підсумовував короткочасну діяльність гетьмана Степана Опари відомий історик Дмитро Дорошенко. Це положення підттримали і багато польських дослідників, відзначаючи, що Опара уособлював щораз більше стремління до незалежності. Хочемо наголосити на тому, що саме гетьман Опара після відмови свого попередника Павла Тетері від задумів Богдана Хмельницького, намагався відродити багато чого з політики великого гетьмана. Одним з перших кроків в економічній сфері стало відбирання млинів і хуторів у польської шляхти, яка вже була поверталася в Україну з військами Яна ІІ Казимира. Шляхом закликів доби Хмельниччини Стапану Опарі вдалося на певний час сконсолідувати козацтво правобережної частини Українського гетьманату, яке втомилося від довголітніх внутрішніх та зовнішніх війн. На одній з козацьких рад Опара виступив із закликом «одміряти ляхам границю по Случ». Цей гетьман практично впровадив у життя турецько-татарський напрям в українській зовнішній політиці козацької доби. Саме шляхом Опари пішов його наступник Петро Дорошенко, який добивався незалежності України від Московської держави й Речі Посполитої за допомогою Стамбула та Бахчисарая. Очевидно, саме відвертий радикалізм як внутрішніх, так і зовнішніх політичних заходів не дозволив Степану Опарі довше втримати гетьманську булаву. Він став заручником політики Кримського ханства та їхнього зверхника в особі султана Мегмеда IV на примирення з Річчю Посполитою.
