СКІЛЬКИ СЕБЕ ПАМ’ЯТАЮ – ЖИЛА І ЖИВУ ДЛЯ ЛЮДЕЙ

Наталія КОСАРЧУК:

СКІЛЬКИ СЕБЕ ПАМ’ЯТАЮ – ЖИЛА І ЖИВУ ДЛЯ ЛЮДЕЙ

Я, Наталка Косарчук, та для мого рідного Іванкова і Обухович, де я працювала в колгоспі імені Чкалова, я – Скопичка. Так було і, очевидно, так буде завжди, бо походжу я із славного хліборобського роду Скопичів-українців, куди влився і рід моєї мами з білоруським корінням.

Скільки себе пам’ятаю, жила і живу для людей. Не крала, не брехала. Щодня когось годувала, лікувала, захищала в правовому полі, допомагала вийти з в’язниці, влаштовувала на роботу чи навчання, будувала церкви, рятувала від душевних хвороб, словом, боролася за справедливість і гідність людини, брала участь у революціях, які випали на нашу долю. Тому люди часто називають мене матір’ю Терезою, чоловік жартома говорить, що працює чоловіком сучасної Індіри Ганді – серце віддане людям. Я і у дітей своїх запитую: «Минув тиждень. Що доброго ви зробили для людей?»

Кожна людина приходить у світ з певною місією. Ще в дитинстві Бог посилав мені такі випробування, щоб згодом я могла чітко визначити своє призначення.

Першими врятованими були батьки, які прокинулися посеред ночі від мого плачу. І виявилося вчасно, адже в грубі залишилася розжарена головешка, яка могла стати причиною великої біди.

Коли мені було чотирнадцять років батьки подарували мені братика. Це коштувало мамі п’яти операцій. Весь цей час, коли мати була в лікарні, малий Сашко голодний, з животиком, який тривалий час болів, залишився на наших руках. Як це все пережила і витримала – важко збагнути!

Добре, що за природою я жайворонок. Ця природна властивість стала в нагоді, саме тоді, коли мені довелося працювати лаборантом, з обов’язками зоотехніка, у колгоспі імені Чкалова в селі Обуховичі Іванківського району. В спілкуванні з селянами – чесними і працьовитими людьми, черпала глибоку українську мудрість. Жодні університети не дадуть такого глибокого погляду на життя. Саме тоді у мене виникло непереборне бажання розповідати про славних трудівників на шпальтах районної газети «Трибуна праці». Моїми першими учителями на журналістській ниві стали редактор видання Павло Смовж, відповідальний секретар Галина Кизя, на жаль, уже покійна. Це визначило мій подальший вибір: у 1983 році я стала студенткою факультету журналістики Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка.

Протягом усього життя мені щастить на гарних учителів. Першою моєю учителькою була Тетяна Яківна, дякувати Богу жива і здорова. А вже в університеті моїм Учителем став Анатолій Москаленко. Він великий педагог, яскрава особистість, людина талановита і мудра. Для всіх був порадником, наставником, другом. Мене він називав своєю племінницею, хоча родинних зв’язків у нас не було. Світла йому пам’ять. А за здоров’я його дітей я молюся. Особливо потребує молитви і Божого благословення його син Віталій Москаленко, який є керівником Генерального консульства України в Ростові-на-Дону (Російська Федерація). Щоденно, ризикуючи життям, він веде переговори з терористами, задля визволення з полону наших громадян, з гідністю виконує свої професійні обов’язки у такий нелегкий для країни час. А ми в свою чергу продовжуємо піклуватися про його сина Тараса – онука мого Вчителя Анатолія Москаленка.

І ще одна доленосна зустріч трапилася у моєму студентському житті: в університеті я зустріла своє кохання і майбутнього чоловіка Віктора Косарчука, хлопця з древнього козацького роду. Як з’ясувалося він з Любарки, що за Базаром на Житомирщині. Було враження, що ми знаємо одне одного все життя. А першу нашу новорічну ніч ми зустріли на Майдані. Тоді ми ще не здогадувалися, що Майдан пройде червоною ниткою через все наше життя.

У 1986 році наші поліські землі обпалив Чорнобиль. А ми, наперекір війні, вирішили одружитися. За умовами військового стану нас розписали 9 травня в Іванківському РАГСі. Така доля дісталася і моїй донечці Анастасії. У червні 2014 року, знову ж таки всупереч війні, вона взяла шлюб з Володимиром, хлопцем зі славного міста Львова. Життя має брати верх над смертю.

Скільки разів за 28 років я вимолювала життя для своїх близьких. Куля кілера не раз оминала мого чоловіка. Чи тоді, коли мій син, один із перших в Україні захворів на свинячий грип, і після півторамісячного інтенсивного лікування усіма видами антибіотиків, вердикт лікарів був невтішний. «Ми не знаємо з чим маємо справу» – відповідали вони. Перед очима стоїть виписка з лікарні, де рукою мого чоловіка було написано: «Ми забираємо під нашу відповідальність сина. Претензій до лікарів не маємо». А через два тижні вже здорового Тараса привезли на обстеження. «Хвороба кудись зникла», – розводячи руками констатували лікарі. Це було ще одне велике чудо, яке явив мені Господь за мої молитви і безмежну віру у Його всемогутність. Пригадую, що коїлося, коли уряд Азарова спочатку почав видавати Чорнобильські надбавки, виплати дітям війни, в черговий раз наобіцяв, а потім ошукав вас, мої земляки. Скільки судів пройшло у наших районах. Потрапили у цю пастку і мої батьки: мама – інвалід другої групи і батько – інвалід-ліквідатор. Після пережитої несправедливості, мамі лікарі поставили діагноз рак, а батько невдовзі переніс інсульт, а потім інфаркт. І знову я розривалася між службою і лікарнями. А ночами вимолювала для них життя. І тільки завдячуючи Богу вони залишилися жити.

Ц е буде згодом. А тепер, гортаючи сторінки свого життя, згадую з якою радістю і натхненням я почала працювати в редакції телеканалу, що транслював програми на Київ і Київську область. Після закінчення університету отримала пропозицію продовжити у них роботу. Це була унікальна, на той час, можливість іногородній дівчині залишитися на роботі в Києві.

1997 рік для мене запам’ятався підготовкою і проведенням вперше в Україні щорічних зборів Європейського банку реконструкції та розвитку. Я була завсектором прес-служби. Працювала в одному з комітетів Кабінета Міністрів України. На мої плечі лягло відповідальне завдання – розповісти про Україну та про її інвестиційні можливості.

На той час про нас у світі практично нічого не знали. Була проведена колосальна піар компанія з підготовки, а потім і з проведення щорічних зборів ЄБРР і з тих пір цей світового рівня банк є надійним партнером України. Саме він продовжує і сьогодні надавати кредити на будівництво укриття Чорнобильської АЕС, на підтримку малого і середнього бізнесу.

У 2000 році я вступила до Інституту міжнародних відносин Київського національного університету, де здобула другу вищу освіту. Паралельно працювала виконавчим директором в юридичній фірмі. Одна із перших з поміж однокурсників стала адвокатом. Але адвокатом не звичайним, що переносить гроші від потерпілого до суду, а таким, що знаходить причину скоєного і розповідає, що потрібно зробити. «Я – знаряддя Господа, – кажу своїм підзахисним. Мені потрібно від вас одне, щоб ви попросили у Господа пробачення і тоді навіть двері у в’язниці відкриються».

І вони відкривалися. Люди звільнялися, змінювали своє життя на краще. Проходила переоцінка всього пережитого.

Так я робила і тоді, коли доводилося молитися за тяжкохворих. Люди з діагнозом рак живуть і донині. Для мене допомагати людям – як дихати. У Києві на території госпіталю МВД поряд з в’язницею є Храм збудований на честь Георгія Побідоносця. Настоятель отець Михаїл про мене каже: «Це та прихожанка, яку Бог чує». Завдяки молитві – Храм розписали, іконостас зробили, збудували недільну школу і дзвіницю, а для батюшки житло звели. Водночас, не дали лжебудівельникам звести на спортивному майданчику багатоповерхівку. Двір не тільки відстояли, але й відновили фонтан, який багато років не працював. Звели навколо будинків металеву огорожу, висадили дерева і квіти. Мешканці понині дякують за допомогу.

З 2007 року стала мешкати з сім’єю у Борисполі.

Взяли під опіку вихованців Бориспільського територіального центру реабілітації дітей. На день cвятого Миколая привезли подарунки та пральні машини. На території, де раніше було сміттєзвалище, за моєю молитвою виріс Храм Нерукотворного образа Спасителя. Разом з чоловіком і за підтримки місцевого мера Борисполя Анатолія Федорчука – перші в Україні відкрили пам’ятник «Небесній сотні».

«Небесна сотня»… самі розумієте, що по-іншому я вчинити не могла. Брала участь і в Помаранчевій революції і в Революції гідності з перших днів.

П ерша пройшла мирно, а друга – «Революція гідності» – це героїчна епопея, рясно окроплена кров’ю наших героїв. Знаю, що все життя спогади про неї викликатимуть у мене глибокі, сповнені гордості й болю почуття.

Коли 30 листопада минулого року на Майдані Незалежності побили дітей, цілий тиждень ходила й молилася за тих, хто піднявся на боротьбу. Тоді, звісно, не могла передбачити, які випробування чекають попереду.

Якось грілася біля казанів, бачила, як жінка і молода дівчина з Полтавщини варили галушки. Дивувалася: як вони витримують такий напружений темп роботи. Кримські татари готували плов. Вирішила долучитися до них, почала допомагати.

Наступного разу бачу, що казани порожні й ніхто біля них не господарює. Почала і я поратися. Вирішила щось приготувати. Прийшов Олег зі Львова, який узявся розпалювати дрова. Ще підійшли жіночка і двоє чоловіків (теж зі Львова) – запропонували свою допомогу.

Так ми пропрацювали з ранку до ночі.

Зізнаюся, так втомлювалася за день, що, повертаючись додому пізно увечері, ледве виходила з машини із думкою: «Як же я встану завтра вранці?».

Але коли поверталася на Майдан, з’являлося бажання знову працювати, відчувала приплив сил і енергії.

Перед початком роботи, просила допомоги у Всевишнього і підтримки у бабусі Марусі (царство їй небесне). Вона часто приходила у снах до мого чоловіка й казала, що Наталія, тобто я, все робить правильно.

Щоб жив Майдан, спершу готували на землі в трьох казанах різні страви: борщ, солянку, плов, кашу, молочний суп. Страви вдавалися на славу. Один американець, відвідавши Майдан і скуштувавши нашого борщу, сказав, що зроду не смакував такого.

До того ж коло постійних відвідувачів росло. Багатьох вже знали в обличчя. Один хлопець признався, що протягом місяця харчувався тільки у нашій кухні. Було й таке, що до нашої кухні спеціально підсилали бомжів, часто навідувалися представники антимайдана, про яких чомусь «забували» ті, хто організовував поїздки колон автобусів до Києва. Їх легко було розпізнати. Але ми не відмовляли і їм у їжі. Щоправда, перш, ніж нагодувати, я просила, щоб вони заспівали Гімн України або відповіли на патріотичне привітання.

Один перехожий, спостерігаючи за подібною сценою, сказав: «Ви виконуєте велику й потрібну роботу – не тільки годуєте людей, а ще й залучаєте їх до українства». Нерідко до мене люди зверталися з проханням дати рецепт приготування тієї чи іншої страви. Я їм відповідала: «Пишіть: любов, а далі – по списку».

Коли поставили надійніший намет, працювати стало комфортніше. Але виникли проблеми з доставкою дров. Тоді ж придбали спеціальні термоси, щоб швидко не холонули обіди. Працювали в екстремальних умовах: готували страви, чай, каву, канапки з консервів у безпосередній близькості від «беркутівців».

Часто на допомогу приходили син Тарас і дочка Анастасія.

Періодично до кухні навідувалася бабуся Марія (її я називала Ясне сонечко), яка постійно приносила продукти. Одна жінка розповіла, що гроші, відкладені на операцію, витратила на Майдан. І, безперечно, завжди зі мною був мій чоловік Віктор Петрович. Іншого разу прийшла жінка й принесла начищеної картоплі. Усі, як єдине ціле, працювали, готували смачні страви для учасників Євромайдану, які вийшли на боротьбу за європейські цінності і за гідність всього українського народу.

З самого початку роботи кухні, мені вдалося об’єднати представників різних областей України. У той тривожний час нелегку вахту несли спершу кримські татари, а потім представники Луганська, Харкова, Дніпропетровська, Запоріжжя, Сергій із Луцька, Олександр із Сімферополя, Ольга й Людмила з Черкас, люди з інших куточків країни.

Хвилюючих вражень і споминів під час Революції Гідності залишилося дуже багато. Всього і не розповісти. Рятували поранених, представників Червоного Хреста, спасли дзвонаря з Лаври, сховали багато ліків, щоб їх не знищили так звані правоохоронці.

Н іч з 19 на 20 лютого 2014 року не забудеться ніколи. Так як я молилася тоді, мабуть не молилася ніколи, бо там був тоді не один мій син, а багато моїх «синів». Як вони кричали, просили: «Мамо порятуй нас. У нас стріляють, нас поливають холодною водою, вбивають». А я казала одне: «Діти мої, я молюся за вас». І вони вистояли і ніч ми пережили. А коли вранці «Беркут» знову кинувся в атаку, я закричала: «Господи, ти стільки тримав мою палатку. Ти не дав вогню знищити її, тепер прошу стань над Майданом і прожени їх, Господи!» І вся ця чорна рать через декілька хвилин почала тікати.

На лінії життя і смерті, як відомо суть оголюється. Вона й оголилася в наших людях і в нашому житті на черговому рубіконі нашої історії. Переконана, кровопролиття на Євромайдані стало для суспільства серйозним випробуванням. Причина його – байдужість і легковажність багатьох, хто за сумнівні гроші, кілограм гречки, голосує за якогось кандидата, виходить на антимайдани тощо. Минулого не можна змінити. Але майбутнє – в наших руках! Коли людина за пляшку горілки чи 100-200 гривень продає голос, то, можливо і не відає, що продає власну душу, сумління і майбутнє своїх нащадків. За всі негідні вчинки приходить неминуча розплата.

У червні стала членом ГО «Всеукраїнська координаційна Рада Майдану», а в серпні мене було обрано головою цієї організації. Після спалення Майдану і його розгону довелося перевозити майданівців на інше місце. Всі речі згоріли в наметах. Люди, які ще вчора були героями сьогодні стали непотрібними.

Водночас, допомагали табору «Родовід – січ», де відпочивали діти з окупованих територій і діти учасників АТО. Надаємо допомогу пораненим в госпіталях. Возили бронежилети в АТО. Організовуємо збір гуманітарної допомоги воїнам. Син Тарас разом з друзями з Донецька Ольгою та Олександром, яким за свої переконання довелося тікати із захоплених терористами територій, організували акцію «Ми – малі патріоти», де самі діти можуть долучитися до допомоги бійцям АТО, зібравши макулатуру. На виручені кошти придбали необхідні речі і особисто вручили захисникам Вітчизни.

Зараз настав наш час «маленьких людей», яких ніколи не чули, їх голос не брали до уваги. Від того, як ми будемо себе сьогодні вести, якщо не дамо ошукати, встанемо на захист наших інтересів, нашої правди, залежить доля Всесвіту. Пам’ятайте про це!!!

Господу Богу!

Слава Україні!

Від редакції: Наталія Миколаївна Косарчук, як справжня мати Майдану, дійсно, спершу дбає про людей, а вже потім згадує про себе. Незважаючи на всі труднощі, які випали на її долю, на нелегке призначення – віддавати серце людям, вона все ж щаслива людина: має міцну сім’ю, разом з чоловіком виховала чудових дітей, живі батьки. Наснаги і сил додає безмежна віра в Бога і Україну. Саме тому Наталія Косарчук завжди оптимістично налаштована, в будь який момент готова прийти на допомогу ближньому, привітна і з чарівною усмішкою на вустах.