ТЕРАКТ В ОПЕРНОМУ ТЕАТРІ
На посаді прем’єр-міністра, яку Столипін обіймав від 1906 р. до кінця життя, він провів ряд законопроектів, що ввійшли в історію під назвою столипінської аграрної реформи. Її головною метою було впровадження приватної власності на землю для селян, що фактично могло сприяти розвитку фермерських господарств.
Радикалізм Столипіна, його здатність не піддаватися жодному тиску, викликали занепокоєння з боку політичних опонентів. Революціонерами було розпочато буквальне полювання на прем’єр-міністра. Загалом було заплановано та здійснено 11 замахів на Столипіна, в результаті яких загинуло понад 30 осіб.
14 (1) вересня 1911 р. у Києві в оперному театрі на виставі «Казка про царя Салтана» М. Римського-Корсакова був присутній цар Микола ІІ з дочками (у ложі) та декількома міністрами (у першому ряду). Під час антракту після другого акту цар покинув ложу. Публіка потягнулася до виходу. У цей час голова Ради Міністрів Російської імперії Петро Столипін стояв біля бар’єру оркестрової ями, розмовляючи з міністром двору бароном В. Фридеріксом та графом І. Потоцьким. Цієї миті у дверях з’явився високий чоловік у фраку й окулярах, із зачесаним назад волоссям. Це був секретний співробітник Київського охоронного відділення Дмитро Богров (син найбагатшого київського магната). Наблизившись на відстань двох-трьох кроків до Петра Аркадійовича, він двічі вистрілив із браунінга. Одна куля пройшла через руку Столипіна навиліт і зачепила скрипаля в оркестрі. Друга, спрямована у серце, відбилася від орденського хреста Св. Володимира на грудях, змінила напрям, пройшла через живіт, зачепивши при цьому печінку, і засіла в попереку. Столипін опустився, перехрестив імператора та, присівши у крісло, промовив: «Счастлив умереть за царя».
У ложі з’явився цар, поступово відновився порядок. Хор виконав «Боже, царя бережи». Прем’єра відправили до хірургічної клініки доктора Маковського.
Цар побував у клініці, але до Столипіна не зайшов, пояснюючи це тим, що його не пустила дружина хворого. Згодом у Петра Аркадійовича почалася гарячка, і лікарі вирішили витягнути кулю. Однак це не принесло полегшення, стали помітними ознаки загального зараження організму. Після різкого погіршення стану 18 вересня о 10 годині вечора поранений помер.
У заповіті Столипін зазначив: «Я хочу быть погребенным там, где меня убьют». Отже, міністра було вирішено поховати у Києві. Місце поховання було визначене у Києво-Печерській лаврі, під стінами церкви Св. Антонія і Феодосія (Трапезної). За багатьма свідченнями, на панахиді по чоловікові дружина Столипіна сказала: «Як бачите, Ваша Величносте, не перевелися ще Сусаніни на Русі». Микола II нічого не відповів, а, постоявши коло труни нащадка М. Лермонтова (по батьковій лінії), зронив: «Пробач...».
У 1961 р. нагробок із могили було знято, перенесено до приміщення Ковнірівської дзвіниці на Дальніх печерах; могилу заасфальтовано. У 1989 р. нагробок повернули на місце.
Вбивцю Столипіна Дмитра Богрова (1887–1911) було страчено 10 (23) вересня 1911 р. у Києві на Лисій горі. Стрім- кість судового процесу та поспішність виконання вироку викликали численні підозри щодо ролі державних органів та посадовців у справі замаху на Столипіна.
Міською владою було прийнято рішення: встановити пам’ятник перед будівлею Міської думи на Думській площі (на сучасному Майдані Незалежності). Для цього було зібрано з пожертв понад 200 тисяч рублів (з них 20 тисяч вніс асигнаціями особисто Микола ІІ), з яких 100 тисяч пішло на виготовлення та встановлення самого монумента, а усі інші гроші — на допомогу вдовам та сиротам. Влітку 1912 року відбулося закладення пам’ятника, а вже 19 (6) вересня 1913 року (до річниці вбивства Столипіна) його було урочисто відкрито.
Не минуло й 4 років, як у рамках підготовки до Свята Свободи 19 березня 1917 року, 16 березня у Києві на Хрещатику пройшла масова українська маніфестація. Кульмінацією цієї акції став пам’ятник – український революційний натовп влаштував «народний суд» над Петром Столипіним. Навколо монумента звели імпровізовану шибеницю. Після виступів «адвокатів» та «обвинувачів», було зачитано «вирок», після чого фігуру Столипіна за допомогою металевих лебідок спочатку підвісили над постаментом, а згодом, під захоплені вигуки натовпу, скинули на землю. Після знесення, бронзова статуя Столипіна багато років пролежала разом із металобрухтом на заводі «Арсенал» та згодом була переплавлена. Скульптури «Витязя» та «Жінки-Росії», що прикрашали п’єдестал пам’ятника, також потрапили на «Арсенал», але їх пізніше було вирішено передати на зберігання до Лаврського музейного заповідника, де вони безслідно зникли.
На місці пам’ятника П. Столипіну (на його постаменті) 20 лютого 1919 року, через два тижні після проголошення у Києві радянської влади, було встановлено перший у місті пам’ятник автору «Капіталу», Карлу Марксу. Але восени 1919 р. денікінці знищили «гіпсовий бюст засновника наукового комунізму». У 1922 р. замість «гіпсового» Карла Маркса, але вже не на «столипінському місці», за проектом скульптора Йосифа Чайкова спорудили новий міцніший пам’ятник у стилі кубізм-конструктивізм. Цікаво, що тоді вулиці Києва отримували нові назви, які давали поживу жартівникам. Наприклад, Андріївський узвіз величався як вул. тов. Лівера, Хрещатик – вул. Злодійського. Оскільки на новому пам’ятнику рука Маркса була закладена за край піджака, кияни пояснювали, що Маркс ховає подалі гаманець із своїм капіталом, оскільки стоїть на «злодійській» вулиці.
Ганна ЧЕРКАСЬКА
