ПОЛИШИВ ПО СОБІ НЕЗАБУТНІЙ СЛІД
Українець, якому належить найбільше археологічне відкриття світу ХХ ст., поет, чиї пророчі твори варто перечитувати, Борис Мозолевський:
Не всім судилось помирать під кулями.
Мій дід у землю вклав свої роки.
За пару коней діда розкуркулили
Та й повезли «спочить» на Соловки.
Я знов до моря, певно, не поїду.
Я «Жигулі» собі не наживу.
Я краще в Соловки піду за дідом,
Аніж неправду правдою назву.
Народився 4 лютого 1936 р. у селянській родині на Миколаївщині. Діди й прадіди були розкуркулені. Війна забрала батька до Німеччини, де він і загинув. У сільській школі-семирічці Борис почав писати вірші. Вступив до військово-морського авіаційного училища в Єйську, навчався разом із майбутніми космонавтами СРСР Г. Шоніним і Г. Добровольським. Російською мовою віршував, по мішенях стріляв, долав науку вбивати… Училище не закінчив через хрущовську демобілізацію, пов’язану з радикальним скороченням радянської армії (1956). Після цього переїхав до Києва, де дев’ять років працював заводським кочегаром. Кочегар-поет – дитя відлиги, «хрущовського реабілітансу» ставив усе під сумнів:
Фридрих Энгельс! Какими тропами
Поднимались мы к безднам, срываясь вниз,
Чтоб однажды открылось, что был утопией,
Марксом выстраданный коммунизм….
Одночасно він учився на заочному відділенні історико-філософського факультету Київського університету. У цей час Борис Мозолевський відкрив у собі Україну, хоч знав ціну «українського» питання, але самоідентифікація відбулася – і до останку пише українською. У 1964 р. він отримав університетський диплом, влітку влаштувався на роботу в експедиції скіфологів Олексія Тереножкіна та Варвари Іллінської.
Працював редактором у видавництві «Наукова думка», але «брежнєвський репресанс» повернув Мозолевського до кочегарки... і подружилися двоє кочегарів: Василь Стус і Борис Мозолевський. А далі коло звузилося, потилиця відчула подих холодильника імені Берії:
Чи стане сил не стати на коліна,
Не впасти, не зламатись на вітрах?
Чи в Києві нову весну зустріну,
Чи, може, вже в Мордовських таборах?
В етюді «Шлях до себе» Борис Мозолевський пише: «І коли зашморг вже зовсім мав зійтися навколо моєї шиї, збагнув я, що врятувати мене може тільки відкриття світового значення. Так вимріяв і вистраждав я собі свою Товсту Могилу. Зухвальство моє було винагороджене царською пектораллю. Замість Мордви я потрапив до Інституту археології АН УРСР, до якого мене поспішили зарахувати заднім числом».
21 червня 1971 року, час – 14:30 – найважливіша дата у житті Бориса Мозолевського. Під час археологічних досліджень Товстої Могили зроблено сенсаційну знахідку – багате скіфське поховання, серед скарбів якого була золота скіфська пектораль. Нагрудна прикраса скіфського царя IV ст. до н. е. 30,6 см у діаметрі, виконана із золота 958 проби, вага 1148 грамів. Її вартість обрахувати неможливо. Найбільше відкриття археології ХХ століття, «поема золотого сонячного сяйва», якому передували 35 років непростого життя непосидючого упертюха-мандрівника, поета, шукача пригод «на свою... голову». Вражає сміливість українців-упертюхів! Знаючи, що відкриття такого рівня осідають у музеях митрополії, Борис Мозолевський надягнув на шию вишукану прикрасу філігранної грецької роботи, чудо «мікромініатюрної» ювелірної техніки, 1150-грамовий шматок чистого золота, зверху – засмальцьовану стару тілогрійку, привіз її до Києва. І от кандидата на відправку до Мордовії приймає перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест. На зустрічі також були голова Інституту археології Федір Шевченко та президент АН УРСР Борис Патон. Бесіда була дуже плідною: археолог, який жив у гуртожитку, отримав трикімнатну квартиру; зарплата у 98 крб. зросла до 200 крб. Окрім того, 500 крб. премії. Попри тиск Москви, скарб залишився у Києві (зберігається у Музеї історичних коштовностей України).
А незабаром за кордоном було видруковано лист Мозолевського до Стуса:
Прости мене, Василику, мій брате,
За всі твої печалі і жалі,
Що ти один ламав холодні ґрати,
Коли я їв свій кусень у теплі.
Після розкопок Товстої Могили Борис Мозолевський став одним із найавторитетніших дослідників скіфських курганів. Він блискуче захистив кандидатську дисертацію, тема якої – скарби з Товстої Могили. Із 1986 року і до кінця життя Борис Мозолевський працював завідувачем відділу, потім – сектору скіфської археології Інституту археології НАНУ.
Гуртожитки, мінімальні зарплати, невлаштований експедиційний побут, постійні стреси не сприяли побудові родинного гнізда. Двічі Борис Мозолевський одружувався і невдало. Тільки в останні дванадцять років доля звела його з вчителькою Вірою Данилівною, яка була його вірним другом і редактором. Їй він присвятив слова гіркої мудрості:
Жалкую я за іншими роками?
Образ Ваш по крихітці ліплю
І за усіх, кого любив руками,
Вас, може, першу серцем я люблю.
Але:
Як важко це – іти проти потоку!
Як гірко це – випереджати час!
Жорстока правда! Чорна і жорстока!
І йде вона не з вами – проти вас.
Він пристрасно мріяв побачити свою Україну оновленою. Коли довідався, що прийнято Декларацію про незалежність, пофарбував свій вагончик у степу в блакитний і жовтий кольори, підняв над польовим станом археологів національний прапорець, нашвидкоруч зшитий із вигорілих футболок.
Борис Мозолевський не встиг захистити докторську; пішов із життя від страшної хвороби 13 вересня 1993 року, але полишив по собі незабутній слід – свої наукові праці, відкриття, глибоку поезію й світлу пам’ять.
Ганна ЧЕРКАСЬКА
