НАШ ОБОВ’ЯЗОК – ПРОВЕСТИ РІШУЧІ РЕФОРМИ

Ми переживаємо складний, драматичний і водночас героїчний час. Північний сусід вперто не бажає змиритися з тим, що Україна стала на шлях європейського розвитку. Саме тому розв’язав підступну війну, намагаючись за будь-яку ціну утримати нашу державу в своїх «братніх обіймах».

За рік, після рішучого прояву волі народу до нового цивілізаційного вибору, українське суспільство зазнало більше змін, аніж за попередні десятиріччя. Прокоментувати останні події ми попросили Голову правління Благодійного фонду «Древляни», члена-кореспондента АН України, керуючого партнера Київської Гельсінської спілки Валерія ЧОРНОГО.

– Валерію Івановичу, Україна, зробивши свій вибір на користь демократії, інтеграції в Європейський Союз, стала епіцентром протистояння двох світів. Чому все так трапилося, що ж все-таки відбувається і як нам діяти далі? Знаючи Вашу компетентність в поєднанні з філософією прагматизму, незаангажованість, читачам буде цікаво почути Вашу оцінку подій.

– Виклики, що стоять перед нами, – глобальні. В майбутньому про геополітичні процеси, у фокусі яких опинилася наша держава, буде написано сотні томів, але це буде згодом, а нам потрібно давати відповіді на них щоденно.

Мені часто доводиться чути думки, навіть досить освічених людей, на кшталт: те, що відбувається протягом останнього року, – суцільна фантасмагорія. Я не міг уявити, що так трапиться. Я глибоко розчарований у тому політикові, партії чи громадському діячеві тощо.

Шановні, щоб не розчаровуватися, потрібно було не зачаровуватися. А стосовно фантасмагорії, то справді, на перший погляд, воно так і видається, але лише на перший. Хіба невідомо, що країна, яка хоче успішно розвиватися, має, в першу чергу, подбати про безпеку власної держави.

Ще давні римляни казали: хочеш миру - готуйся до війни. Цю пересторогу мудреців античного світу знають навіть школярі. А ось наші політики нею знехтували. Не випадково. Значить, так було вигідно. Ніхто не заперечить, що в мирний час легше проводити реформи, розвивати міжнародні відносини, удосконалювати внутрішню політику. Але про це не думали, тому що метою було одне - нажива. Я не хочу лаяти всіх огульно, але те, що це було домінуючою тенденцією – сумніву немає.

Скажіть, шановні читачі, чи можна було за двадцять з гаком років нашої сучасної історії вирішити одне з найголовніших питань національної безпеки: позбутися енергозалежності від Росії? Відповідаю – можна. Але навіщо. Газ – це таке солодке слово і… мільярди на особистих рахунках.

А як можна було вірити ще одному міфу, який сконцентрувався в декількох словах: «братній народ», «Україна і Росія, як рідні сестроньки»? Це метафори для поетів, які теж непогано заробляли на «дружбі», але не для політиків і навіть не для всього народу в цілому. Відносини між державами можуть бути добросусідськими, партнерськими, взаємовигідними, але тільки не братськими. Події останніх місяців – це яскраво засвідчили.

Ми повинні позбутися ілюзій і міфів. І чим швидше ми з цим справимося, тим краще для нас самих.

Час, в який ми живемо, є найбільш визначальним. Від того, якими ми вийдемо з цього двобою, залежить наш подальший поступ на десятиліття, якщо не на століття. Повірте, що, незважаючи на складність моменту, ми маємо всі передумови вийти переможцями.

– Можете конкретизувати передумови?

– Насамперед, я б відзначив ріст національної самосвідомості, у нас з’явилася власна гідність, мужність, готовність до самопожертви заради своєї країни, родини. Так, ми чули про звитяги русичів, козаків, але лише з книжок. А героїзм наших сучасників на Майдані, в зоні бойових дій – це все відбувається на наших очах. Кардинально змінюються цінності: на перше місце виходять не рахунки в банку, вілли, яхти і літаки, а те, що ти зробив для України. І тому проста жіночка яка накупила продуктів, можливо за останні кошти, і везе їх, ризикуючи життям, бійцям в АТО, викликає найбільшу повагу і шану.

Мене не покидає переконання, що наш народ випереджає у своїх діях керманичів. Від керівників держави залежить надзвичайно багато. Кредит довіри отримали чималий, але мають пам’ятати, що він не безмежний. Потрібні реформи і ще раз реформи. Народ має бачити чіткий план дій і незламне бажання наших керманичів його реалізувати. Мойсей зі Старого Заповіту вірив і знав, що робить, тому і привів свій народ до землі обітованої.

Давайте розглянемо процес євроінтеграції. Угода про асоціацію з Європейським Союзом – це наша дорожня карта. Але потрібно її реалізувати. Нас підтримують не тільки морально, а й економічно, фінансово великі країни. Боюся, щоб не трапилося так, що вони втомляться від нас. Ми відстаємо в цьому аспекті і від Грузії, і від Молдови.

– Валерію Івановичу, логіка, як кажуть, у вас залізна. Дійсно, серце кров’ю обливається, коли згадуєш про втрачені можливості. Але, як казав відомий класик: «маємо те, що маємо». А маємо війну. Не хотіли тоді розбудовувати країну крок за кроком, то доводиться сьогодні йти семимильними кроками і ще й у надскладних обставинах.

– Розумієте, інколи важка ситуація мобілізує. Хоча, звісно, краще б такого, як ми маємо, – не мав ніхто. Найстрашніше - це втрата молодих хлопців - найкращих, найхоробріших. Їх уже не повернути. І це дуже сумно.

Але ж знову не можу чути оці нікчемні просторікування деяких політиків, що ми, мовляв, не сподівалися, що Росія на нас нападе. Хіба вони не розуміли, що внутрішній поклик кожної імперії, хай і останньої, хай і в ХХІ столітті – це експансія. Ну, нехай – це політологія, але ж ми бачили, як Росія вдерлася в Грузію, по-звірячому нищила Чечню. Росія прагне скрізь створити заморожені конфлікти, як принаймні в Придністров’ї, для того, щоб гальмувати розвиток країни, і мати плацдарм для подальшої агресії? Навіть прибалтійські країни, які вчасно вирвалися з-під опіки Росії і є повноправними членами НАТО, теж не застраховані від сюрпризів навіженого монстра. І тому закономірно вживають додаткових заходів безпеки, посилюють обороноздатність своїх держав, щоб мати можливість дати гідну відсіч окупанту.

Зухвалі дії Росії можна пояснити, але не виправдати відцентровими процесами, активізацією на її території радикального ісламізму, профашистських організацій. Це наслідок загальної духовної й економічної кризи нашого північного сусіда. Не останнє місце займає і чисто суб’єктивний фактор: наполеонівські амбіції Владіміра Путіна. У такій ситуації для Росії просто необхідний образ зовнішнього ворога, через якого, мовляв, всі біди. Це один із її найулюбленіших прийомів упродовж всієї її історії. Прикладів можна наводити дуже багато.

Тому хай вони не розповідають нам про якісь Новоросії, ЛНР чи ДНР.

Маємо чітко усвідомити, що наше сьогодення і майбутнє залежить тільки від нас. Провести реформи, навести лад у власній хаті - це наш обов’язок. В іншому випадку від нас відвернеться світ. Та й у самій Україні можуть вибухнути нові протести. А це вже катастрофа, яка буде на користь тій же Росії. Ще раз наголошую: маємо діяти осмислено але рішуче.

Уявіть собі ситуацію: ми пливемо у великому човні, і раптом виникла пробоїна і замість того, щоб її негайно залатати і вичерпати воду, починаємо розмірковувати і чухати потилицю: варто це робити вже, чи можна відкласти на потім. Зрозуміло, що такими діями ми піддамо і себе, і оточуючих смертельній небезпеці. Ось у такому становищі ми можемо опинитися, знехтувавши подарованим історією часом на перебудову нашого корабля під назвою Україна.

– І все-таки Україна не одна супроти агресора. На її захист виступили не тільки наші сусіди, які знають, не з фільмів, що таке Радянський Союз, – це Литва, Латвія, Естонія, не тільки сусідня Польща, наш адвокат в Європі, але в цілому Європейський Союз, Сполучені Штати, Канада та інші країни світу. Як ви бачите, Валерію Івановичу, конфігурацію цього трикутника: Україна-Росія-Світ?

-Господар Кремля відкрив скриньку Пандори, знехтувавши умовами Будапештського меморандуму, і цим порушив геополітичну рівновагу. При цьому забув про властивість бумерангу – повертатися до того, хто його запустив.

Він створив прецедент, анексувавши Крим, далі намагається відірвати від нас ще частину території, не замислюючись над тим, що цим веде людство до Третьої світової війни. На виправдання агресії Путін вигадує якісь ірреальні теорії, наприклад, що Україна як самостійна держава не може існувати, бо це невідомо що за утворення. Якщо йти за його логікою, можна договоритися до того, що Москву, всю Росію треба віддати наступникам Золотої орди – Монголії та Казахстану. Давайте тоді поговоримо про Кубань і Ставропіль, адже це споконвічні українські території. Японці, скажімо, висунуть свої претензії на всі Куріли, Камчатку, Сахалін. Китайці дійдуть до Уралу. Лише кілька років як вщухли суперечки щодо арктичних територій. Але сучасна цивілізація пропонує інший підхід – чітке дотримання угод щодо офіційно визначених кордонів та посилення економічного розвитку і взаємодії між усіма країнами світу, задля поваги до прав і свобод громадян. Тим і відрізняється сучасний демократичний світ від Росії, бо для першого найголовнішою цінністю є Людина, а для Путіна – імперія. Він навіть не замислюється скільки горя приніс не тільки українським родинам, а й російським.

А про те, яке благополуччя несе Росія у зони воєнних конфліктів, можна судити з ситуації в Придністров’ї, де вже 20 з лишком років люди обмежені в своїх правах. Паспорт громадянина Придністров’я недійсний. Щоб виїхати за кордон, треба отримати молдавський. А ще дошкуляє низький рівень життя, корупція і злочинність.

Та в Путіна, виявляється, ще є план «Б», згідно з яким він хоче посунути кордон Росії мало не до Львівської області. Йому потрібен суходільний коридор до Криму. Стратегічні заяви про будівництво моста через Керченську протоку – міф. На це потрібні шалені кошти, яких у Росії немає, бо якби були, то вже збудували б.

Мені незрозуміло, невже не краще було б Путіну мільярди, які він витрачає на війну, вкласти в розвиток Росії?!

Адже варто від’їхати від Москви на якихось 100-150 кілометрів, як потрапляєш у такий собі Тьмутаракань. Середній вік життя росіян - 45-47 років, багато людей знаходить розраду у спиртному, невпинно зростає рівень еміграції, самогубств.

Конкретний приклад – голова Ради Федерації Росії Валентина Матвієнко, яка разом з десятком інших членів-українців (таких собі Павликів Морозових) цієї інституції благословили вторгнення російської армії на територію власної Батьківщини. Заперечити цю експансію у них не вистачило ні сміливості, ні гідності, бо цар-батюшка може розсердитися.

Путін, мабуть, не усвідомлює, що протипоставив себе світові, який підтримав Україну, належно оцінив її роль у Європі і вважає, що наша держава є своєрідним локомотивом у прагненні до миру. Розв’язання конфлікту на сході України - це запобігання війни на всьому континенті.

Очевидно, саме тому міністр «иностранных» справ (цікаво: чому іноземних, а не закордонних) Сергій Лавров не захотів спілкуватися з пресою після завершення одних з переговорів на міжнародному рівні. Мабуть, вичерпав запас брехні.

– Яка роль міжнародних організацій, зокрема ОБСЄ?

– Коли почув про те, що контроль на кордоні між Україною і Росією здійснюватимуть спостерігачі ОБСЄ, то відразу стало зрозуміло, що сподіватися на їхню ефективну роботу – марна справа. Цей пункт домовленостей недієвий і нереальний. Колективні органи безпеки працюють неефективно, а тому не можуть гарантувати недоторканність кордону України. За таких умов наче і є відповідальність, але ніхто конкретно її не несе. Саме через це проблема не вирішується. Варто згадати про високу оцінку європейськими спостерігачами здійснених діючим урядом зусиль з укріплення кордонів.

Також маємо подякувати міжнародним силам оперативного космічного спостереження за інформацію про проникнення на нашу територію живої сили та техніки з Росії. Це створює потужну фактичну базу для визначення офіційної позиції більшості країн світу щодо реальних учасників збройного конфлікту, є обґрунтуванням для претензій у міжнародних судах та застосування потужних економічних санкцій, внаслідок яких сукупний капітал РФ вже опинився на рівні з власністю однієї лише компанії Apple.

– Валерію Івановичу, боротьбу з корупцією недаремно називають другим фронтом. Ви працюєте над реалізацією антикорупційних законів, чи можливо взагалі подолати корупцію і чи достатньо плідно ми працюємо на цій ниві?

– Питання не тільки у прийнятті правильних законів, але насамперед у їх втіленні. Закон, що тепер вступив в дію, – чисто декларативний і популістський. До нього треба вносити істотні зміни. Завдання – впровадити успішно апробованих іншими пострадянськими країнами механізмів «відкритого» уряду. Інакше все знову впиратиметься у підкилимні рішення окремих високопосадовців. Але це ми вже проходили. Скажемо так: у цьому аспекті – непочатий край роботи. Зрозуміло одне, зупинятися не можна. Ми маємо новообраний парламент, і якщо вони усвідомлять своє високе призначення, то і питання щодо імплементації антикорупційних законів в життя буду проходити успішно. Як це буде відбуватися – побачимо вже найближчим часом.

– До антикорупційних законів дотичний закон про люстрацію?

– Безперечно. Але хочу навести один приклад.

Коли на ХХ з’їзді Микита Хрущов розвінчував культ Сталіна, його запитали із залу: «А де були ви, коли коїлися усі ці неподобства?».

«Там, де зараз ви, – у залі», – відповів компартійний вождь.

Або скажімо. Ось певна людина змушена була проживати на тимчасово окупованій території і працювати на загарбника, а за це її відправляли в заслання. А як було їй вижити? Помирати з голоду? Звісно, мусила та чи інша особа працювати, щоб заробити шматок хліба. Якщо вже так сталося, то й керівництво держави, яке допустило ворога на власну територію, мало б бути піддано репресіям.

Щось подібне відбувається у наш час. Маю на увазі окремі положення закону про люстрацію. Один з його пунктів вимагає відставки усіх, хто навчався, наприклад, у російських училищах прикордонних військ. А що, подібні навчальні заклади тоді були в Україні?

Це ж саме можна сказати про тих, хто працював на керівних посадах, коли при владі був Янукович. До цього треба підходити виважено і розглядати кожен випадок окремо. Нещодавно мав розмову з представником прокуратури. За його словами, усі прокурори і їхні заступники, які працюють у Києві, 26 жовтня цього року, мали б бути звільненими. Теж саме стосується і міліції. Прикро, але іноді звільняють кращих. Деякі гарячі голови вимагали звільнення головного податківця Києва, з боку якого жодного факту порушення не було виявлено. Ми знайшли зацікавлених, хто стояв за цим. З’ясувалося: профінансувала все це людина, яка сама хотіла обійняти його посаду.

За часів Азарова приймалися закони, які мали зворотну силу. У такий спосіб екс-прем’єр-міністр розоряв людей. Усіх прагнули втягнути в злочинну систему, щоб наповнювати бюджет Сім’ї. Треба застосувати амністію, вчорашнього не чіпати, бо люди майже не мали можливостей зробити вільний вибір. А от корупційні схеми необхідно ліквідувати, адже, по суті, мало що змінилося, ланцюжок зловживань не перервався. Так, прийшло в структури багато нових молодих людей. Але ж, скажімо, у штаті Міністерства доходів і зборів чимало залишилося старих кадрів, які втягують новачків у протизаконні схеми. Хто не згодний з таким станом речей, його система просто викидає зі своєї обойми, і тому потрібні рішучі зміни в самій системі, що детально прописані і по кожному напрямку в Угоді України з ЄС, що має стати основою нового цивілізаційного курсу України.

Не секрет, що корупція присутня в усіх структурах. В інших країнах за таких умов, як правило, виникає великий скандал. Політик іде у відставку і аж потім старається відстояти своє чесне ім’я в судах. У нас же правопорушника «беруть на гарячому», а він ховається в лікарні і відкуповується.

А все тому, що процвітає корупція у правоохоронних і судових органах.

Так, Революція гідності змила диктатора, але ж система не змінилася. Продовжуються випадки прийняття «потрібних» рішень. За них несуть хабарі як компенсацію, винагороду за послугу. Звісно, за таких умов пересічний громадянин правди ніколи не знайде, бо правосуддя бездіє. Необхідний потужний громадський моніторинг й сучасне фахово-експертне забезпечення.

Доходить до абсурду. Подвійне громадянство у нас заборонено законом. Проте у вищому ешелоні влади окремі чиновники мають потрійне громадянство, та ще й кепкують, що в законі нічого не сказано про потрійне громадянство.

Скажу відверто: упевненості, що люстрація пройде гладко, у мене немає. Знайдеться обов’язково шпаринка, якою неодмінно скористаються негідники. А вони є серед суддів, прокурорів, депутатів. Проте усі …недоторканні. Сподіваємось новообраний парламент проявить принциповість і в цьому питанні. Інакше все залишиться тільки добрими намірами, якими, як відомо, вимощена дорога до пекла.

– Очевидно, щоб викорінити це зло, потрібна політична воля зверху і суворий контроль знизу?

– Проблему треба вирішувати активними діями, а не деклараціями. Потрібна не тільки нова команда, потрібні нові правила організації ринку – за стандартами, директивами, міжнародними угодами, що ретельно опрацьовуються і вимагають не лише високої правової та ринкової культури, а й потужного інноваційного, інтелектуально-технологічного забезпечення. Тоді відійде стара система природнім шляхом, будуть заблоковані її носії, які передають бацили молодим, незаангажованим. Адже зрозуміло, що людина працює в системі, а не навпаки. Ось тут і постає запитання: де знайти потрібні кадри, кого треба звільнити, а кого залишити чи відновити після несправедливих утисків? Прикро й те, що за часів Януковича кращі люди звільнилися, а на їхнє місце прийшли «смотрящіє».

Систему не зміниш зміною людей. Спершу треба запровадити нову систему без утисків, ввести нові правила, а вже потім міняти кадри, які працювали б на народ.

Але для цього потрібні зверху політична воля та чітка програма реформ, а знизу – підтримка новими кадрами та сучасними експертними системами громадського нагляду – саме в цьому вбачаю найголовніші перспективи та можливості ефективних змін. Наша нація – вперта, стійка. Українець терпить до певної межі, але, коли допече, то його вже не стримати.

Згадайте мудрість Захара Беркута, відвагу Юлія Мамчура та його воїнів, які в захопленому Бельбеку пішли голіруч, з державним прапором і Гімном на устах, на озброєних російських загарбників, стійкість козака Михайла Гаврилюка, героїв Небесної Сотні і захисників Донбасу, льотчицю Надію Савченко, яка глузує над небезпекою і ворогами, які безсилі перед нею. І таких прикладів можна навести тисячі.

Вони – символи духу єдиної незламної нації, які мають надихнути новообраний парламент і все суспільство на усвідомлення складних викликів часу, на конструктивні і рішучі дії, на розуміння високого призначення України у світі і власну роль у ці буремні часи.

Ось тоді перемога обов’язково буде за нами.

Спілкувався Ігор КРАВЧУК