ЗЕМНЕ ТЯЖІННЯ
Штрихи до портрета генерального директора ПрАТ «Укргіпроцукор» Євгена ШКАБАРИ
У мальовниче село Тадіївку, що у Володарському районі Київської області, Євген Шкабара навідується мало не щотижня. Тут мешкає його 85-річна матуся, тому сумлінно виконує свій синівський обов’язок – регулярно провідує, привозить гостинці, виконує необхідні роботи по господарству. Та й, зрештою, самому приємно пройтися знайомими з дитинства стежками, погомоніти з односельцями, вдихнути чистого повітря, відчути щемний і до болю милий запах рідного краю.
У таку мить Євген Іванович відчуває якесь особливе тяжіння до землі, на якій зростав, працював у дитинстві. А тому поїздка в село для нього стала своєрідною потребою. Тут, за його словами, він черпає енергію і силу, заряд бадьорості на наступний трудовий тиждень.
Коли заходить у рідний двір, де пломеніють барвисті квіти, панує п’янкий запах споришів і пахучих трав, відразу пригадується нелегке, але щасливе дитинство. Та пора назавжди вкарбувалася в пам’яті. Якось копали грядку на присадибній ділянці. Батько вправно орудував заступом. Утомившись, обіперся на держак, витер кашкетом спітніле чоло і звернувся до сина:
– Бачиш, Женю, нелегко жити й працювати біля землі. Тому тобі моя порада: добре вчися, здобуть спеціальність, щоб була тобі до душі. Бо немає на світі нічого кращого, як займатися улюбленою справою.
Відтоді минуло багато часу. Уже вісім років, як немає батька (помер у 76-річному віці, вічним сном спочиває на сільському цвинтарі), але Євген Шкабара й досі пам’ятає ті напутні слова, зримо бачить перед собою батька з добродушною посмішкою.
І хлопець сумлінно вчився, наполегливо опановував науку, готувався стати на свою життєву стежку.
ХОДИЛИ МИ ПОХОДАМИ
Після закінчення Пархомівської десятирічки Євген, як і багато інших однокласників, подався до столиці України вступати до вишу. На жаль, там спіткала невдача, тому повернувся у село, пішов працювати на виробництво. Трудова діяльність виявилася короткою – незабаром призвали до лав Збройних Сил. Разом з друзями опинився у Дарницькому збірному пункті. Познайомився з ровесниками, з якими став обговорювати можливі адреси місця служби.
Раптом перед ними постав капітан 3 рангу і так бадьоро звернувся:
– Хлопці! Хто бажає у підводники?
На якусь мить запала мовчанка. І раптом один юнак із гурту, в якому знаходився Євген, вигукнув:
– Я!
– Що ж, пішли зі мною.
Ледве за ними зачинилися двері, як Євген звернувся до приятелів:
– Давайте і ми туди, будемо служити разом.
– А що, дійсно, давайте, – підтримали його і всі рушили до дверей, куди щойно пішов їхній товариш.
Коли зайшли, побачили, що той оформляє якісь папери.
– А вам чого? – запитав офіцер.
– Ми теж у підводники, – загомоніли навперебій призовники.
– Даруйте, але я вже набрав команду, – відповів капітан 3 рангу.
Хлопці зніяковіли.
У цю мить їх покликав інший старший офіцер, який, узявши документи, урочисто виголосив:
– Воїни! Вам дуже повезло – ви служитимете на надводних кораблях.
Як потім виявилося, то був їхній майбутній командир навчального загону з Кронштадта, де упродовж восьми місяців опановували особливості нелегкої служби моряка.
Після навчання Євген отримав призначення на Чорноморський флот. Кілька його друзів відразу прописалися на одному з кораблів. А йому сказали чекати, поки прийде з ремонту судно, на якому він служитиме. І коли його корабель «Борис Челікін» прибув на базу, потяглися суворі і напружені будні. Їхній борт був своєрідною коморою на воді. Доставляли воду, продукти, пальне, озброєння на військові кораблі, що несли бойове чергування в акваторіях океану.
Якось отримали завдання доставити необхідні вантажі в Червоне море (час у дорозі зайняв 43 доби), де наші фахівці розміновували підхід до Суецького каналу.
Прибувши на місце, кинули якір в порту Бербері (Сомалі). І відразу ж узялися до роботи.
Спершу очистили лопатами корабель від солі, якою був вкритий весь борт, після чого приступили до розвантаження. Довелося одночасно завантажувати необхідними матеріалами відразу три кораблі. І моряки успішно упоралися з цим завданням. Інколи виручала кмітливість та винахідливість. Так, коли вийшов з ладу гідравлічний насос, що забезпечував роботу лінії вивантаження сухих вантажів з одного судна на інше, оперативно знайшли вихід із складної ситуації: тимчасово замінили його плунжерним, знятим з іншого агрегату. Завдяки цьому темпи робіт не знизилися. А Євген Шкабара разом із запоріжанином Миколою Усановим (саме вони запропонували цей варіант) були відзначені короткотерміновою відпусткою додому. Та все це було потім, а тоді треба було звільнити від підводних бомб акваторію моря – на це пішло багато часу. Пізніше корабель з дружнім візитом відвідав низку портів Африки. Виконавши відповідальне завдання, команда повернулася до Севастополя. Після цього Євген ще кілька разів брав участь у морських походах, аж поки не звільнився у запас.
СТУДЕНТСТВА ЩАСЛИВА ПОРА
Прибувши з флоту в рідне село, хлопець довго в ньому не затримався. Відпочивши та допомігши рідним по господарству, вирушив до Києва. Влаштувався учнем токаря на редукторному заводі, де згодом йому присвоїли другий розряд. А коли настала весна, взявся за книги, став готуватися до вступу до вишу. Цього разу довго не розмірковував, куди вступати. Оскільки батьки працювали на цукрозаводі, вирішив не зраджувати сімейній традиції, подався до Київського технологічного інституту харчової промисловості. Лекції в аудиторії та практичні заняття поєднував з підробітками у вільний час. Ось так у вихорі білопінних весняних заметілей, золотих осінніх листопадів та студених зимових хурделиць минали дні, тижні, місяці, роки. Т
ам же, у стінах своєї «альма-матері», зустрів свою долю – чудову дівчину Наталію з Дніпропетровська, з якою побрався у 1979 році. А в наступному в молодого подружжя з’явилася первісточка Наталя, ще через п’ять років – Альонка.
З БРАТОМ МЕТРА
1981 року Євген Шкабара отримав диплом інженера і прийшов у проект-ний інститут «Укргіпроцукор», де, подолавши усі щаблі професійного росту (інженер, провідний інженер, керівник групи, головний інженер проекту, головний інженер інституту, голова правління, генеральний директор), до сьогодні продовжує сумлінно працювати в галузі. І на всіх ділянках діяльності проявив високий професіоналізм, працелюбність, відповідальність, великі організаторські здібності.
Євгену Івановичу повезло в житті на зустрічі з порядними, чуйними, мудрими й щирими людьми.
Так, доля розпорядилася таким чином, що тривалий час йому довелося працювати пліч-о-пліч з братом всесвітньовідомого футбольного фахівця Валерія Лобановського Євгеном, котрий очолював колектив інституту, був для Шкабари і старшим товаришем, і наставником, і порадником. Працювали тандемом, і справа в них спорилася. Разом наполегливо працювали над реалізацією виробничої програми, вирішували соціально-побутові питання своїх працівників. Саме тому колектив інституту був згуртований, кожен відчував постійну турботу про себе, в «Укргіпроцукорі» майже не було плинності кадрів.
БОРОТЬБА ЗА КОЛЕКТИВ
На початку 90-х років різко погіршилась ситуація в цукровій промисловості України: посівні площі буряків зменшилися в 2,5, а виробництво цукру скоротилося в 4,5 раза. Цей період був означений боротьбою за сфери впливу, переділом власності, збереженням життєдіяльності підприємств і господарств. Майже усі цукрові заводи опинилися в руках власників, які по-різному вирішували їх долю. Чимало з них збанкрутували й припинили виробничу діяльність.
Не оминула ця гірка чаша і проектний інститут «Укр-гіпроцукор». Значно зменшилася кількість замовлень, почав коригуватися кадровий склад колективу. Одному тільки Євгену Шкабарі та його найближчим друзям відомо, скільки терпіння, витримки, стійкості довелося проявити, аби зберегти колектив, робочі місця.
Вихід з даної ситуації був один: приватизація інституту колективом, який у 1997 році взяв у свої руки процес виживання та добився успіху.
Очоливши установу, Євген Іванович з головою поринув у самовіддану працю, знаходив замовників, партнерів, з якими укладав угоди на здійснення невідкладних робіт, посилив виробничо-технічну базу, підвищив якість проектів. Була переглянута структура, об’єднані споріднені підрозділи, а вивільнені площі віддали в оренду.
Усі ці роки «Укргіпроцукор» не припиняв проектної роботи і послідовно розробляв проекти реконструкції і модернізації заводів за їх замовленням.
З метою забезпечення належних умов праці співробітників здійснили необхідні ремонтні роботи та подальшу модернізацію технічного оснащення. Важливо, що, незважаючи на всілякі негаразди, вдалося зберегти висококваліфікованих спеціалістів, завдяки чому інститут і на сьогодні може якісно, у повному обсязі та на високому технічному рівні виконувати весь комплекс робіт з проектування, будівництва та монтажу цукрових заводів. Нині тут працює 60 чоловік, а річний бюджет становить 10 мільйонів гривень.
За останні роки «Укргіпроцукор» розробив документацію з реконструкції та модернізації об’єктів на 23 цукрових заводах України, 11 – Росії, 3 – Білорусії, 1 – Киргизії.
Особливо тісні стосунки склалися між «Укргіпроцукром» та цукровими заводами Республіки Білорусь. Починаючи з 2003 року, інститут бере участь у плановій реконструкції Жабінковського цукрового заводу з поетапним доведенням його потужності від 3 до 10 тисяч тонн переробки цукрових буряків за добу. Роботи здійснюються на базі сучасного обладнання від європейських виробників із запровадженням прогресивних технологічних схем, раціонального використання тепла і свіжої річкової води. Як наслідок – завод досяг високих техніко-економічних показників і поліпшив якість цукру-піску. У своїй роботі ПрАТ «Укргіпроцукор» плідно спів-працює з провідними європейськими фірмами з проектування цукрових заводів і силосів цукру: АВ-Техно (Польща), IPRO Industrieprojekt GmbH (Німеччина), «Інжинірінг Консультант» (Австрія), «AERMEC» (Італія), SVS Project Menagement (Англія).
Значний вклад Євген Іванович вніс у розвиток виробничо-технічної бази «Укргіпроцукор»: впровадження автоматизованої системи проектування, використання сучасної комп’ютерної техніки, програмних засобів, реконструкція будівлі і приміщень інституту, підбір і збереження кадрового складу. За сумлінну працю, активну життєву позицію, благочинну діяльність генеральний директор ПрАТ «Укргіпроцукор» відзначений десятками грамот, подяк, нагород.
ВАЖКІ ЧАСИ СОЛОДКОЇ ГАЛУЗІ
В Україні цукрова промисловість – одна з найстаріших і найважливіших галузей, продукція якої до 1914 року, поруч із збіжжям, була найважливішим предметом експорту.
Якщо звернутися до історичних джерел, перші цукроварні збудовані 1824 року в селах Трощині (тоді – Канівського повіту) й Микишині на Чернігівщині.
З початку 1840-х років цукроваріння швидко розвивалося. Це пов’язано з вигідними природними умовами для вирощування цукрових буряків (клімат, ґрунти) та наявністю дешевої робочої сили (селяни-кріпаки).
В Україні цукор вироблявся головним чином з цукрових буряків. З середини 1950-х років деяка, щораз більша (тепер до 35 відсотків) кількість – з цукрової тростини, яку привозять із Куби.
Половину цукру в Україні споживає населення, частина є сировиною для низки галузей харчової промисловості.
Здається, ще зовсім недавно в Україні виробляли 6,5 мільйона тонн цукру з цукрових буряків та ще переробляли 3,5 мільйона тонн сировини. Таким чином, вихід продукції становив майже 10 мільйонів тонн солодкої продукції. На власні потреби використовували 2–2,5 мільйона тонн, решта йшла на експорт. Нині, на жаль, вже немає такого ринку збуту. А тому виробництво цукру скорочується. Як наслідок – зменшуються не тільки посівні площі під цукристими, а й кількість заводів. Так, із 192 підприємств, що були в Україні на початку 90-х років минулого століття, на сьогодні залишилося десь 50, з яких у минулому виробничому сезоні були задіяні тільки 32.
Принагідно варто зазначити, що в Росії працює 96 подібних підприємств. Така статистика, звісно, відбивається на діяльності ПрАТ «Укргіпроцукор», але в колективі з розумінням ставляться до такої ситуації, пропонують свої послуги в інших сферах переробної промисловості і знаходять надійних замовників.
ОСІННІЙ ЮВІЛЕЙ У КВАДРАТІ
Свого часу активний розвиток цукрової промисловості сприяв створенню спеціального проектного інституту «Укргіпроцукор», що був заснований у 1944 році. За 70 років існування колектив має багаторічний досвід проектування та будівництва цукрових заводів в Україні, Росії, Білорусії, Молдові, на Кубі та в інших країнах. Тут є потужна виробничо-технічна база, висококваліфікований колектив спеціалістів, що дозволяє виконувати якісно, в повному обсязі та на високому технічному рівні увесь комплекс робіт з проектування, будівництва й монтажу цукрових заводів та інших підприємств.
За проектами інституту збудовані 44 цукрозаводи, проведена реконструкція та модернізація понад тисячі об’єктів на 157 цукрових заводах.
Наші фахівці, – розповідає Євген Іванович, – упродовж 70–90 років минулого століття здійснили реконструкцію і технічне переоснащення тростинно-цукрових заводів на Кубі. Важливо відзначити, що цукрові заводи та інші підприємства, введені в експлуатацію за проектами інституту, працюють з високими економічними показниками.
Основними напрямами діяльності інституту сьогодні є проектно-пошукові, будівельно-монтажні та пусконалагоджувальні роботи технологічних, теплоенергетичних об’єктів, газопостачання, водного господарства, транспортних споруд та інших об’єктів промислового і житлового призначення цукрових заводів; проведення технічного аудиту з подальшою розробкою конкретних заходів з підвищення ефективності виробництва при мінімальних витратах на впровадження; проектування і будівництво силосних складів як із залізобетонними, так і з металевими ємкостями від 5,0 до 6,0 тисячі тонн для зберігання цукру-піску.
Цієї осені генеральний директор ПрАТ «Укргіпроцукор» Євген Шкабара зустрічає свій 60-річний ювілей. Він лише на 10 років молодший від колективу, якому присвятив понад 30 років свого життя. Працівники закладу, з якими довелося поспілкуватися, в один голос відзначають, що їм дуже повезло з керівником. Бо Євген Іванович фанатично відданий своїй справі, вболіває за долю колективу, його виробничі показники. А ще проявляє турботливість про тих, хто працює поруч, завжди намагається посприяти своїм підлеглим у вирішенні невідкладним соціально-побутових питань.
ТЕПЛО РОДИННОГО ВОГНИЩА
Якими б напруженими не були будні Євгена Шкабари, справжній відпочинок він знаходить у колі родини. Виросли обидві доньки, повиходили заміж, подарували йому з дружиною Наталею по внуку.
Тож тепер у п’ятирічному Андрійкові та однорічному Дмитрику дідусь з бабусею знаходять розраду, живуть їхніми маленькими клопотами.
– Оце кілька днів тому старший Адрійко сказав, що допомагатиме мені в домашніх справах, – з теплотою розповідає Євген Іванович. – І щоб ви думали? Справді допомагає. А ще проявляє неабияку допитливість – найчастіше звертається із запитаннями: що і чому? Крім того, ходить на плавання, відвідує футбольну секцію.
При цих словах в очах генерального директора спалахують веселі іскорки, а обличчя розпливається у щасливій посмішці.
ЖИТТЯ ВДАЛОСЯ
Євген Шкабара, як і кожна людина, має свої захоплення й уподобання. У вільний від роботи час любить посидіти з вудочкою на водоймі (це хобі узяв з дитинства). Останнім часом долучився до козацького руху, входить до Міжнародної громадської організації «Козацтво Запорозьке», яку очолює Верховний отаман України та Діаспори, Гетьман козацтва Запорозького, маршал Дмитро Сагайдак. Переконаний, що цим приносить користь суспільству. Крім того, поволі втягує до цього процесу внука Андрійка, влаштовує близьким і знайомим корисне і приємне дозвілля на лоні природи у вихідні дні, що супроводжується рибалкою, спортивними змаганнями.
– Вам усе вдається, Ви щаслива людина? – запитав у Євгена Івановича напередодні його шістдесятиріччя. –
Скажу відверто: усе, про що мріяв, досяг. Отже, життя вдалося… – відповів ювіляр і загадково посміхнувся.
Микола СЕРГІЙЧУК
