До тебе я, Тарасе, йду…
Ще під час нашого перебування в Буенос-Айресі Юрій Данилишин, рухаючись широкою вулицею, раптом скерував автомобіль у затишну паркову зону. Проїхавши кількасот метрів, ми зупинилися.
– Ідіть до Кобзаря, – сказав пан Юрій, вказуючи на монументальну композицію в парку.
Підходимо ближче і впізнаємо в постаті на п’єдесталі Тараса Шевченка.
В цю мить на думку чомусь спали рядки з відомої пісні:
В дні перемог і в дні поразок,
Щасливі дні і в дні сумні
Іду з дитинства до Тараса,
Несу думки свої земні.
Коли в душі моїй тривога,
Коли в душі пекельний щем,
Іду до нього, до живого
У всесвіт віршів і поем…
Ми прийшли на це святе місце для кожного українця, який мешкає в Аргентині, через тиждень після того, як усе прогресивне людство відзначило 200-річчя від дня народження Великого Пророка.
Урочистості з нагоди ювілею Тараса Шевченка відбулися в усьому світі, у тому числі в Аргентині і Бразилії, де ми мали нагоду побувати. Відтак ще раз переконалися, що Тарас Шевченко належить до тих небагатьох людей, пам’ятники яким встановлено в усьому світу, а їх кількість перевищує 1000. Варто зауважити, що за одне XX століття його пам’ять вшанували не лише в Україні, а й на американських континентах, в Австралії, Європі, Азії. Зокрема, ще в другій половині XIX століття почалася заокеанська еміграція з терен сучасної України, де люди, вдалині від рідного краю, шукали кращої долі. Вони, якнайшвидше, старалися побудувати власну церкву чи капличку та відзначати різні святкування, як це робили вдома.
Одними з таких святкувань була пам’ять про Тараса Григоровича.
Останні десятиліття минулого століття можна назвати «Шевченковими» в Аргентині, адже в цей період у низці міст країни відбулися урочистості з нагоди відкриття пам’ятників нашому Кобзареві.
Наприклад, повідомлення про відкриття пам’ятника Тарасові Шевченкові у Буенос-Айресі знаходимо на першій шпальті в однойменній статті українського щоденника «Свобода» за серпень 1971 року, у якій Василь Іваницький та Осип Кузьмич, відповідно голова та секретар Комітету з спорудження пам’ятника Шевченкові у Буенос-Айресі, запрошують все українське громадянство в діаспорі на велике національне свято української спільноти в Аргентині, щоб в цей історичний день перед мовчазною бронзовою постаттю Великого Кобзаря прилюдно перед цілим вільним світом підтвердити повсякчасну вірність його Заповітові та національним ідеалам. Автори висловлювали віру, що українці у вільному світі, а особливо в Канаді і США, докладуть всіх зусиль, щоб відкриття пам’ятника Тарасові Шевченкові в Буенос-Айресі перетворилося у всенаціональну маніфестацію Вільних Українців, солідарності з українським народом на рідних землях в його преважкій боротьбі за своє національне й соціальне визволення та здійснення тих безсмертних загальнолюдських ідей, за які боровся і страждав Тарас.
Після цього розпочалася діяльна підготовка до відкриття пам’ятника. Українці всього світу з нетерпінням чекали цієї урочистої події, призначеної на 5 грудня 1971 року.
Ось як засоби масової інформації висвітлювали цю подію: «Українська громада в Аргентині подарувала цій державі пам’ятник генія та Кобзаря України Тараса Григоровича Шевченка. Він складається з двох частин: на високому постаменті стоїть молодий Шевченко, праворуч – велика кам’яна брила, на якій у горорізьбі представлена символічна тематика найвизначніших історичних поезій Шевченка…
У цьому величавому святі взяло участь понад 10 тисяч осіб, які прибули не лише з різних куточків Аргентини, а й з Європи, Бразилії, Парагваю, Уругваю, Венесуели, з Канади прибуло 500 осіб, а з США – 100…
Перед урочистим відкриттям пам’ятник та плоскорізьба Гайдамаки були під накриттям, яке в часі святкової програми, після виконання міським оркестром національних гімнів Аргентини та України, під звуки Заповіту, який заінтонували хори Українського Товариства «Просвіта» та Центрального українського комітету, його було відслонено. Тоді голова Комітету пам’ятника Тарасові Шевченкові Василь Іваницький відкрив урочистість, згадуючи, що пам’ятник подарувала українська спільнота Аргентини на згадку 75-річчя прибуття перших емігрантів тієї національности до цієї країни та з вдячности за численні добродійства, що їх вони тут зазнали, зокрема за добродійства, які не мають ціни: мир і волю».
«Тої пам’ятної неділі, 5-го грудня 1971 року, посол США в Аргентині, колишній губернатор штату Коннектикут Джон Дейвіс Ладж виголосив промову, у якій звернув увагу на те, що Шевченко на цьому пам’ятнику вказує рукою на поставлений в тому ж парку пам’ятник Дж. Вашингтонові, та сказав, що «й Україна колись діждеться свого Вашингтона з його праведним законом» , наголосив, що в його країні є два мільйони українців, які невтомно змагаються в обороні волі. Амбасадор Ладж розпочав свою промову, яку виголосив по-іспанськи, українським «Вітаю вас» та завершив українським «Хай живе Україна!». Разом з послом Ладжом на урочистостях була присутня його дружина, яка не прикривала свого захоплення та зворушення. Також промовляв канадійський амбасадор в нашій країні, сеньор Альфред П. Біссонет, який привітав 500 канадійців українського походження, що прибули сюди спеціально для участи в урочистості…».
Другий пам’ятник Тарасові Шевченкові в Аргентинській Республіці в місті Апостолесі виконав скульптор Рауль Деляві – місцевий мешканець. Він спорудив бюст до пам’ятника на підставі публікацій, які зображують Тараса Шевченка з козацькими вусами і в шапці, адже ця постать Кобзаря найбільш популярна.
Відкриття та посвячення пам’ятника Тарасу Шевченку в Апостолесі 28 серпня 1977 року за участю кількатисячної публіки не тільки з провінції Місіонес, а також численних делегацій з Буенос-Айресу, інших провінцій та представників від українських поселень з Бразилії й Парагваю пройшло дуже величаво. Програму започаткували архиєрейською Службою Божою в церкві Отців Василіян. Її відправили владики Кир Андрій Сапеляк та Кир Єфрем Кривий при асисті нашого духовенства.
Відповідну проповідь виголосив Кир Андрій, а привіт від української Єпархії в Бразилії склав Кир Єфрем «висловлюючи побажання для всієї і української спільноти в провінції Місіонес». «Акт посвячення пам’ятника започаткував військовий оркестр, який виконав національні гімни Аргентини та України в супроводі співу присутніх. Офіційне відкриття пам’ятника виконали губернатор провінції, капітан маринарки Родольфо Рамон Полєтті, інтендант міста дон Габрієль Жіляберт та голова Української центральної і репрезентації п. Володимир Котульський при асисті хорунжих з прапорами від присутніх і делегацій.
Після посвячення пам’ятника владиками в асисті всього присутнього духовенства голова Комітету п. П. Михаленко відповідною промовою передав пам’ятник Кобзарю під опіку і власність міського уряду».
Під час перебування в Апостолесі ми побували біля погруддя безсмертного Пророка, потім зустрілися з подібним пам’ятником в Обері, встановленому на площі Україна 9 липня 1978 року.
Тут представники української діаспори щороку урочисто відзначають День Незалежності України. Спроектував пам’ятник один архітектор на прохання отців Ореста Карп’юка та Миколи Ґембаровського.
Пам’ятник Тарасу Шевченка ми бачили також у Посадосі й Леандро Н. Алемі в провінції Місіонес.
Живе пам’ять про Кобзаря і в Бразилії. У 1988 році було створено канадсько-американський Комітет з спорудження пам’ятника Шевченкові в Прудентополісі, який узяв на себе відповідальність із виготовлення, доставки та встановлення пам’ятника Тарасу Григоровичу.
Комітет Прудентополіса отримав у своє розпорядження від освітнього товариства імені Святого Василя ділянку, що розташована на розі вулиць Сао-Жозафат та Кандідо-де-Абреу (в центрі міста, неподалік від величного українського католицького собору Святого Йосафата). На цьому місці було вирішено збудувати Площу України, встановивши тут пам’ятник Тарасу Шевченку, автором якого став легендарний український скульптор Лео Мол (Леонід Молодожанин) з Канади. «3 грудня 1989 року «мрія українців Прудентополіса сповнилася». Президент Світового Конгресу Вільних Українців Юрій Шимко, скульптор Леонід Молодожанин, д-р Василь Іваницький та п. Володимир Жирий у присутності численних гостей з Бразилії, України (тріо «Світлиця» з Києва та письменник Бровченко), Парагваю, Аргентини, Канади, США, представників церковної та світської влади відкрили величний пам’ятник нашому Кобзарю, що «стало одним з найважливіших відзначень 175-ліття народження нашого великого сина України у всій діаспорі». У день відкриття пам’ятника владика Єфрем Кривий відслужив із 37-ма священиками Службу Божу, а потім благословив пам’ятник у сослуженні священиків обох українських церков у Бразилії. Співав хор з Куритиби, яким диригував Адам Баран.
Під час цих святкувань депутат Віра В. Ажіберт промовляла від імені губернатора штату Парана Альваро Діяса, виступили також президент СКВУ Юрій Шимко, п. Володимир Жирий – голова Комітету будови пам’ятника в Прудентополісі, д-р Василь Іваницький, префект міста Вілсон Сангіні, п. Євгенія Б. Мазепа від імені секретаря культури та зачитано привіти, з нагоди цих урочистостей, від патріарха Мирослава Івана кардинала Любачівського та митрополита Мстислава Скрипника. Варто наголосити на тому, що гості з України зложили грудку землі з Канева, а діти з Прудентополіса склали вінок квітів.
Статую Тараса Григоровича вилито з бронзи у Німеччині, через Канаду привезено до Фош ду Ігуасу, а звідти – Прудентополіса.
Встановлення пам’ятника Тарасу Шевченкові – велика культурно-національна маніфестація, якої тут досі ніколи не мали. Вона дала занепалим українським душам міцний національний поштовх і показала, що українська діаспора має те, чого інші не мають: у єдності сила народу!».
У Куритибі пам’ятник Шевченку встановлено 29 жовтня 1967 року за ініціативи місцевої громади на площі України. Це перший пам’ятник Кобзареві у Південній Америці. Тут облаштовані затишні кафе, а тому завжди людно. Коли я вже сфотографував фігуру поета з Державним прапором України, закріпленим на п’єдесталі кимось з українських патріотів, до нього саме підійшла, взявшись за руки, молода пара і зацікавлено почала розглядати монумент та напис на ньому. А мені знову спали на думку рядки з відомої пісні:
Я не один іду до нього –
Ідуть до нього тисячі,
Неначе грішники до Бога,
Свої печалі несучи.
І доки в римах Заповіту
Вогонь поезії не згас.
Той рух до сонця не спинити,
Бо зветься сонце те Тарас…
Пам’ятники Кобзарю в Південній Америці відкривали, як правило, з нагоди визначних для українського народу подій. І якщо є в світі людина, яка заслуговувала б на таке всесвітнє пам’ятникове увічнення, то це, без сумніву, Тарас Шевченко, наш Шевченко, який возвеличив «малих рабів німих», перетворивши їх в модерну, одну з найбільш заавансованих націй, поставивши на її сторожі своє полум’яне слово. Шевченкові ідеали – ідеали волі і справедливості, це вселюдські ідеали, а тому цілком правильно і справедливо, що пам’ятники Шевченкові, як смолоскипи тих ідеалів, опоясують сьогодні Землю.
