Крок назустріч
Анастасія Дученко – на сьогодні школярка. З дитинства дружить з художнім словом, регулярно відвідує літературні вечори, різні мистецькі заходи. Мріє стати журналістом. Увазі читачів пропонуємо невеличкий твір п’ятнадцятирічної дівчини.
Урок історії у сьомому класі був у розпалі, коли раптом двері рвучко відчинилися і на порозі з’явився директор школи Віталій Петрович з невідомим хлопчиною. Невисокий на зріст, трохи капловухий, з кирпатим носом, одягнутий у синьо-жовту куртку новачок з цікавістю почав оглядати класну кімнату і присутніх у ній. У свою чергу, двадцять з лишком пар очей семикласників з непідробним інтересом спрямували свої погляди на нього.
– Знайомтеся, – звернувся директор до школярів, – це – Ілля Василенко. Віднині він навчатиметься разом з вами. Тому прошу допомогти йому освоїтися у вашому колективі. Директор вийшов, а в класі загомоніли.
– Тихіше! – сказав учитель історії Сергій Вікторович і, звертаючись до новачка, додав. – А ти займи вільне місце он за тією партою.
Той слухняно пройшов кілька метрів у вказаному напрямі і сів поруч з Іриною – милою, сором’язливою ученицею, яка поспіхом згребла перед Іллею підручник, що лежав на сусідній половині парти. Однак зробила це якось незграбно, тож книга впала додолу.
Обоє рвучко нахилилися і мало не зіткнулися лобами. Все ж Ілля виявився спритнішим і, взявши підручник, подав Ірині. На якусь мить їхні погляди зустрілися, від чого обличчя дівчини зашарілося: щоки почервоніли, немов потерпали від лютого морозу, руки неприродно затремтіли.
– Візьми, – просто сказав юнак.
Між тим, продзвенів дзвінок на перерву.
Після уроку всі обступили парту новачка, почали розпитувати: хто, звідки, яким чином?
Ірина залишилася сидіти на місці, а тому мимоволі опинилася в епіцентрі знайомства однокласників з новачком. Відтак довідалася, що приїхав він з іншого міста з батьками, яких перевели сюди на роботу, захоплюється спортом, любить сучасну музику. Для себе відзначила, що новий сусід по парті поводиться невимушено, щирий і відвертий. Ці риси імпонували їй, а тому почала уважніше вивчати Іллю.
Вже через кілька днів відчула, що її думки неодмінно снують навколо нового однокласника, при зустрічах ніяковіла, обличчя заливалося рум’янцем, не могла приховати хвилювання, коли розмовляла з ним.
Стало зрозуміло, що Ілля заволодів серцем юної дівчини. Вона не знаходила спокою. В такі хвилини її єство палало від сорому, тремтіла від думки про те, що хлопець розкриє таємницю, яку вона намагалася приховати всіма силами.
Зрештою, він і сам це зрозумів, коли почав помічати на собі її вкрадливі погляди. І тоді вирішив зробити крок назустріч.
Якось після уроків вони вийшли зі школи разом.
– Знаєш, – звернувся Ілля до Ірини. – Я вже більше місяця мешкаю тут, а по-справжньому міста не знаю. Як ти дивишся на те, щоб познайомити мене ближче з ним, показати його визначні місця.
Завтра – вихідний. Давай зустрінемося.
Від цих слів дівчина зашарілася, усе єство її заспівало від радості і щастя. Ілля їй ще щось говорив, але вона того вже не чула.
– Так ти згодна? – нарешті, донеслося до неї запитання хлопця.
На якусь мить Ірина розгубилася, занер-вувала, не знала, що сказати. Зрештою, зібралася з духом і якимось чужим голосом вимовила:
– Звичайно, я обов’язково прийду…
Анастасія ДУЧЕНКО
