ШЛЯХАМИ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

З творчого відрядження із Латинської Америки повернувся кореспондент Микола СЕРГІЙЧУК. Своїми враженнями від мандрівки він ділиться з читачами на шпальтах нашого видання.

ПОКЛИК ПРЕДКІВ

Перебуваючи в Бразилії і знайомлячись з місцевими громадянами українського походження, найперше чув від них, що їхні батьки чи діди прибули сюди з України. Вони могли не знати, звідки саме походять предки, але добре пам’ятають подробиці перших років життя українців на новій землі.

Що ж пишуть історичні джерела про це?

Першим документально зафіксованим українцем, який ступив саме на цю землю, можна вважати Юрія Лисянського, котрий як організатор і учасник морської експедиції навколо світу в 1803–1804 роках перебував у Бразилії, про що докладно описав у своєму щоденнику, який згодом був виданий двома мовами: українською та англійською. Але початок більш-менш масової еміграції українців до Бразилії припадає на кінець XIX століття.

Серед перших поселенців – родина М. Морозовича з Галичини, який приїхав до Бразилії із Золочівщини у 1872 році. У 1876 році сюди прибула група з Буковини, яка оселилася на півдні штату Парана. У 1881-му інша група українців з восьми родин прибула до штату Парана і заснувала поселення Санта-Барбара поблизу міст Палмейрас та Понта-Ґросса. Окремі випадки еміграції з Галичини до Бразилії (м. Уніао-да-Віторія) відбулися в 1886 році. У 1891–1892 роках приїхало ще близько 60 українських родин. Вони організували поселення Санто-Інасіо і Томаз-Коильо. Однак у списках імміграційних служб вони значилися як «слов’янські іммігранти», які прибули з території Польщі.

Згодом почалась масова еміграція, яка головно осілася в штаті Парана. Причиною такого явища було невідрадне положення в Галичині та агітація італійських корабельних компаній, що хвалили життя в Бразилії та обіцяли багато землі. Але замість обіцяних 25 гектарів, отримали вони тут дикий ліс, який треба було вирубувати і корчувати, щоб дістати орної землі. Життя цих перших піонерів було дуже важке: непосильна праця, голод, хвороби, брак лікарської опіки, дикі звірі та відсутність урядової помочі.

З початку XX століття, з приїздом нових емігрантів з Галичини й Буковини на будову залізничних шляхів через Парану, почалось відродження культурно-національного життя: створювалися різні організації, будувалися церкви, видавалися часописи і книжки рідною мовою. Перший часопис, виданий у Бразилії, з’явився дня 15-го листопада 1907 року під назвою «Зоря», що був органом товариства «Просвіти». Офіційна статистика не подає загального перепису, тому що багато приїхало під іншими національностями: поляками, австріяками, росіянами, мадярами, і лише малий відсоток їх прибули як українці.

Складна ситуація, непевний стан, труднощі спонукали Антіна Крушельницького 13 травня 1923 року написати у передмові до книги Петра Карманського «Між рідними в Південній Америці» ці сумні й журливі рядки: «Позакидала нас хуртовина світами. Не на день, не на два, не на місяці – на роки цілі, на десятиліття…

Хто з нас побачить ще рідну свою землю? А хто тільки в снах тужливих блукатиме на рідних нивах запашних?..

По волі і по неволі мусимо шукати на чужині своєї України… там, де нас закинула химерна доля, мусимо творити собі свою Нову Україну серед чужих людей… На чужій землі…». В загальному замешкують українці в південній частині Бразилії: Сан-Пауло, Парана, Санта-Катарина, й Ріо-Гранде-до-Сул. Також є скупчення в інших штатах, але їх мало й не зорганізовані. У 1947–1948 роках прибула нова хвиля переселенців з таборів Австрії й Німеччини. Це були переважно ті, що поспішали виїхати з Європи, коли ще не можна було їхати до Канади чи Америки, а потрапили на такий «Безнадійний Край» – земля Тірадентиса. Серед них – багато інтелігенції та професіоналів. Деякі з них прибули до Бразилії тільки на короткий час, а потім від’їхали до Північної Америки.

Окрім Парани, українські емігранти цього періоду розташувалися у штаті Сан-Пауло, в столиці штату та Cао-Каетано-до-Сул. Всього в 1947–1951 роках до Бразилії прибуло більше 7 тисяч українців. Ця хвиля іммігрантів складалася з техніків та робітників, вони були знайомі з багатьма найсучаснішими технологіями та матеріалами, і багато з них належали до прошарку інтелігенції. З 1941 року українська мова починає викладатися в Інституті катехиток Святої Ольги у Прудентополісі.

Найбільшими містами компактного проживання українців у штаті Парана є: Прудентополіс, Куритиба, Уніао-да-Віторіа, Пітанга, Іраті, Круз-Машадо, Ріо-Азул, Маллет, Іваї, Кампо-Моурао, Ронкадор, Понта Гросса, Антоніо-Олінто, Пато-Бранко і Пауло-Фронтін. Окрім цього, в інших 35 муніципалітетах штату проживають бразильці українського походження. В штаті Санта-Катаріна українські громади зосереджені в містах Порто-Уніао, Ітайополіс, Сапоіньас, Трес-Баррас, Мафра, в штаті Ріо-Гранде-до-Сул – у містах Порто-Алегре, Гуарані, Іжуі, Жагуарі та Ерешімі, а в штаті Сан-Пауло українська громада проживає в столиці та муніципалітеті Сао-Каетано-до-Сул.

Багато уваги українцями в Бразилії приділяється питанню збереження в своєму середовищі української мови. З 1985 року в Куритибі при Лінгвістичному центрі Федерального університету Парани діють практично єдині в Південній Америці курси української мови та літератури.

З 1991 року українська мова як іноземна викладається в декількох державних школах Прудентополіса та в навчальних закладах у місцях компактного проживання українців. Українські іммігранти докладають багато зусиль для збереження українських традицій в громаді (наприклад, культ Пресвятої Діви та спільне збереження ікон, які передаються по черзі з одного дому в інший), культурних особливостей фольклорного співу, танцю, писанкарства та вишивки. До сьогодні діють асоціації митців, ансамблі народного танцю, бандуристів тощо. В кулінарії збереглися такі страви, як борщ, вареники, голубці, солонина та ковбаси зі свинини.

На сьогодні українська громада Бразилії на 97 відсотків складається з бразильців українського походження 4-го і 5-го поколінь і не вважається як суспільно-політична чи етнічно об’єднана громада. Причинами цього є їхня природна асиміляція в суспільне життя країни, віддаленість районів концентрації українців від головних центрів, переважна частина яких проживають у сільській місцевості, низький матеріальний та освітній рівень бразильських українців. Завдяки церкві, передусім Українській греко-католицькій, підтримується в її середовищі «український» дух, заохочується вивчення української мови, зберігаються національні традиції, звичаї і фольклор.