ВІЧНИЙ БОРЕЦЬ ЗА СВОБОДУ
Україна втратила одного з найвидатніших своїх синів сучасності. Пішов за межу видатний сучасний український публіцист і літературознавець, активний учасник національно-демократичного руху, його інтелектуальний лідер Євген Сверстюк.
Селянський син (народився 13 грудня 1928 року у селі Сільці Горохівського району Волинської області) з юнацьких років став на шлях боротьби за свободу і незалежність рідної України та її народу. І цей шлях пройшов гідно до свого останнього подиху.
Після закінчення в 1952 році філологічного факультету Львівського університету ступив на тернисту стежку борця. Досить сказати, що до 1965 року його чотири рази звільняли з роботи з політичних мотивів. До захисту кандидатської дисертації не був допущений.
З часу виникнення в 1960 київського Клубу творчої молоді, що став центром неофіційного культурного й громадського життя Києва і всієї України, Євген Сверстюк – один з найактивніших його учасників, поруч і в тісному зв’язку з такими відомими діячами української культури і мистецтва, як А. Горська, Г. Се-врук, Л. Семикіна, В. Симоненко, І. Світличний, І. Дзюба, Л. Костенко, І. Драч, В. Стус, Л. Танюк та інші.
Одним із найгостріших і найпопулярніших творів українського самвидаву 60-х років був анонімний памфлет про спалення бібліотеки «З приводу процесу над Погружальським», що його написали, як пізніше стало відомо, Сверстюк у співавторстві, в тому числі з І. Світличним. Важливими подіями національно-культурного життя були його неофіційні публічні виступи, зокрема, на вечорі пам’яті В. Симоненка (1964). Про характер протистояння багато говорить відкритий лист (разом з А. Горською, Л. Костенко, І. Дзюбою та В. Некрасовим) до ґазети «Літературна Україна» у зв’язку з ґазетним цькуванням В. Чорновола. Широко розповсюджувалися в самвидаві відомі його есе «Собор у риштованні», «Іван Котляревський сміється», «Остання сльоза», «На мамине свято».
Затриманий 14 січня 1972 під час масових арештів серед української інтеліґенції. Більшість заарештованих було засуждено восени того ж року, а слідство у справі Сверстюка затягнулося більше як на рік, хоча справа була чисто «літературною». Засуджений Київським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР 16–24 квітня 1973 на максимальний термін – 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. Йому були інкриміновані як антирадянські згадані есе, публічні виступи перед працівниками освіти в 1965 з критикою ідеологічних стереотипів і системи неправди в роботі школи, розмови зі знайомими, окремі висловлювання.
Відбував термін у 36-му і 35-му таборах у Пермській обл. Брав участь у численних акціях протес- ту – голодуваннях і страйках, перебував під особливим наглядом, його систематично кидали до карцеру.
На засланні (селище Богдарин Бурятської АРСР) працював столяром геологічної експедиції. Звільнений у жовтні 1983. У Києві мав таку ж столярну роботу, якої позбувся в 1988 у зв’язку з поїздкою в американське посольство на зустріч дисидентів.
Починаючи з літа 1987, Євген Сверстюк брав активну участь у роботі напівлеґального Українського культурологічного клубу, зокрема, виступив з лекцією в зв’язку з 50-річчям загиблого в таборах В. Стуса й оголосив, що передав текст Лондонському центрові Міжнародного ПЕН-клубу.
З 1989 – незмінний редактор християнської ґазети «Наша віра». Відстоював позиції Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), що не бажає бути Церквою державною.
З 1989 – президент Української асоціації незалежної творчої інтеліґенції, яка присуджує щорічні премії імені В. Стуса. У 1993 році обраний президентом Українського Пен-клубу. Численні статті й публічні виступи Євгена Сверстюка перед інтеліґенцією, студентами, школярами, по радіо й телебаченню впливали на подолання інерції страху в суспільстві, на відродження національних духовних цінностей. Перебуваючи поза політичними організаціями, він, проте, впливав на формування ідеології національно-патріотичного руху в цілому й особливо на духовне відродження України.
Лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка (1995). Дійсний член Української Вільної Академії Наук (США, 1996).
Після проголошення незалежності України був активним ідеологом дерадянізації країни. Широко відомі його публікації, присвячені подоланню радянського спадку в духовному житті.
Нагороджений Орденом Свободи «…за видатні заслуги в утвердженні суверенітету та незалежності України, мужність і самовідданість у відстоюванні прав і свобод людини, плідну літературно-публіцистичну діяльність та з нагоди Дня Свободи…».
Один з учасників ініціативної групи «Першого грудня» – створеного у 2011 році об’єднання українських інтелектуалів та громадських діячів. У її складі був одним з авторів Національного акту свободи – пропонованого Верховній Раді України суспільного договору, який був опублікований 14 лютого 2014 року і мав на меті знайти шляхи виходу з політичної кризи.
Очевидно, є щось символічне в тому, що Євген Сверстюк відійшов у потойбічний світ якраз 1 грудня, у непростий час української історії. Відчувши на собі «теплі обійми» політики керманичів Кремля і Луб’янки, він попереджав і застерігав нас у своїй публікації 23 серпня 2009 року про зазіхання Москви на суверенітет Української Держави.
«23 серпня, – писав Євген Сверстюк, – ми маємо дату, яку в Україні недооцінюють. Вона повинна бути постійно на перших сторінках газет і на телебаченні. 23 серпня було підписано Пакт Молотова-Ріббентропа. І то не просто документ – то є початок нової світової війни.
І після підписання цього пакту зразу почалася окупація Польщі західної Гітлером, а східної частини Польщі Сталіним. Окупація західних країн, і з боку Радянського Союзу окупація Литви, Латвії, Естонії, Бессарабії і, звичайно, Фінляндії. Але на Фінляндії зуби поламали. І таким чином перед цілим світом Сталін показав, що його перша країна соціалізму є колос на глиняних ногах.
Я впевнений, що поразка совєтів у Фінляндії була дуже великою спокусою і прискорила наступ Гітлера…
… Друга світова війна була розв’язана і започаткована не випадково, а через змову Сталіна з Гітлером.
Сьогодні Кремль діє за тим самим сценарієм.
І сьогодні для нас надзвичайно важливо знати про це, тому що багато подій, які знову плануються Кремлем, розгортаються за тим самим сценарієм. За тим сценарієм розгорталася агресія проти Грузії минулого року.
І я б сказав, що зухвале і брутальне звернення російського керівника Дмитра Медведєва до Президента України Ющенка теж дуже і дуже мусолить гітлерівську карту про «захист нашого населення за кордоном» – про захист там було німецькомовного, а тут російськомовного населення.
Все повторюється на дуже примітивному рівні.
Я думаю, що звернення Медведєва до Ющенка було по суті зверненням до українців. Він висуває звинувачення.
Я повинен сказати, що це всі ті звинувачення, які мені особисто, і Василеві Стусові, і В’ячеславу Чорноволові були записані у вирок.
І дуже цікаво, що в КГБістській голові абсолютно нічого не змінилося. Здається, що вони проспали той момент в історії, коли русло змінилося, і вони не зрозуміли, що історія не знає ходу назад.
Я думаю, що це дуже велика їхня поразка. Вони йдуть зухвало, вони йдуть дорогою в нікуди.
Я думаю, що агресивна позиція, яка постійно в різних формах виявляється, позиція невизнання української незалежності, позиція неповаги до народу і неповаги до правди повинна викликати в українців почуття настороженості, небезпеки і відповідальності.
Ми повинні розуміти, що живемо в дуже небезпечний час перед обличчям дуже небезпечного і некон-трольованого сусіда.
І кожен громадянин повинен розуміти, що ми живемо в країні незалежній. І перед нами є перспектива: або відстоювати свою свободу і незалежність, або повертатися в рабство. Причому нам обіцяють рабство навіть без такої помадки, як «інтернаціоналізм», а просто шовіністичне, брутальне заганяння рабів у хлів…».
Пам’ятаймо ці слова вічного борця за свободу Євгена Сверстюка.
Земля йому пухом…
