ЖИВ ЗА СВОЇМИ ЗАКОНАМИ
27 січня 1927 року на хуторі Їжівка, Донецької області, народився Олекса Тихий, український дисидент, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи.
Він крокував звичним шляхом гвинтика СРСР: школа, три дипломи – транспортного та сільськогосподарського інститутів, філософського факультету Московського університету. Міг би мати стрімку кар’єру, але повернувся в село, де викладав історію, був завучем і дуже чесною людиною.
Коли під радянськими танками опинилася свобода Угорщини, Тихий написав свій протест проти агресії та відправив його в Москву. За такий «наклеп» Олекса Тихий отримав 7 років таборів.
Після таборових університетів пан Олекса працював слюсарем, вантажником. Він створив родину, продовжив рід двома синами. Для дітей Тихий збирав вислови видатних людей про мову, уклав словник покручів української мови.
У 1977 р. усі «забугрові» радіостанції подавали матеріал про суд над Олексою Тихим і Миколою Руденком. Їх судив закритий суд за створення Групи сприяння Виконанню Гельсінкських угод. Прокурор обурено засуджував О. Тихого за те, що цей «отщепенец и терорист» писав статті, де виставлялися вимоги: «хочу, щоб школа виховувала й навчала дітей, які б у майбутньому не стали міщанами й бюрократами, щоб ніхто не сидів у в’язниці за слухання «радіо голосів». Найгуманніший суд світу відміряв українцеві 10 років концтаборів.
Зеки поважали шляхетного та доброго в’язня, який вогнем власного тіла хотів розтопити кригу національного рабства: відчайдушно збирав і передавав на волю матеріали для самвидаву. Друзям О. Тихий говорив: «Я знаю, що загину, але хтось мусить бути першим».
З останнього слова О. І. Тихого на суді 29 червня 1977 року: Я громадянин СРСР, українець, ні до яких партій не належав. У КПРС мене не приймуть. Та я й не хотів би бути її членом через деякі пункти у її статуті. У вісімнадцять чи дев’ятнадцять років я прочитав повне зібрання творів Леніна. Я завжди дивився на життя своїми очима. Я пам’ятаю 33-й рік, голод, пам’ятаю війну, фашистів, пам’ятаю облави, біженців, як вішали і багато іншого.
Я вчився в транспортному і сільськогосподарському інститутах, працював на будівництві у Златоусті. Вже тоді моє кредо було: «Путь к свободе лежит через тюрьму». Потім був Московський університет (філософський факультет, кафедра педагогіки), робота в школі. В школі я знайшов своє покликання. Я працював у сільській школі, бачив село зблизька, зсередини. Вже тоді я мав зустрічі з Міністерством внутрішніх справ. Тоді до «бунтаря» тільки приглядалися, але «неуживчивость с бюрократами» не знайшли достатньою підставою для арешту. З передмови до рукопису книжки «Мова – народ»: ...Книга у першу чергу адресується вам, товариші вчителі української мови та літератури, а вже через вас учням та їхнім батькам. Думається, що в ній знайдуть щось корисне і люди, не зв’язані із школою, особливо інтелігенція... Хочеться думати, що книга якоюсь мірою сприятиме піднесенню авторитету української мови як серед українців, так і серед інших, що часом мають на неї неправильні, міщанські, а то й шовіністичні погляди. Думається, що в книзі є матеріали, які спонукають до думання, співставлення, аналізу...
У 12 розділах книжки – від «Класики марксизму-ленінізму про національне питання» до «Трохи статистики» – зібрано документи та висловлювання понад 250 авторів.
У Пермському таборі йому поставили діагноз: рак шлунка з метастазами. Знеболюючі йому пропонували в обмін на покаяння.
6 травня 1984 р. 57-річний Олекса Тихий відійшов.
19 листопада 1989 року в Києві, на Байковому цвинтарі були поховані тлінні останки Василя Стуса, Юрія Литвина, Олекси Тихого, перевезені з далекої Пермської землі. Тисячі людей прийшли на перепоховання, яке перетворилося в урочисту демонстрацію під національними прапорами, з палкими промовами і молебнями. У 1988 році в Канаді вийшов збірник праць Олекси Тихого «Роздуми».
Ганна ЧЕРКАСЬКА
