ГЕТЬМАНША

У 1862 р. французька газета «Independent Belge» писала: «У Полтаві на зборах головує чарівна жінка. А обговорює питання про… відокремлення Малоросії від Росії. А новоствореною державою знову буде керувати гетьман, як за часів Мазепи…». Публікація натякала, що Україна може мати гетьманшу, не гетьмана…

Милорадович Єлизавета Іванівна, графиня, тітка гетьмана Павла Скоропадського, народилася 12 січня 1832 р. на хуторі Тростянець на Чернігівщині. Батько – Полтавський губернський предводитель І. М. Скоропадський, мати – з козацького роду меценатів Тарновських. У родинному маєтку зберігалася велика колекція українських старожитностей, зокрема портретів українських гетьманів.

16-літньою Лізу віддали заміж за нащадка гетьмана Павла Полуботка графа Лева Милорадовича, найбагатшого поміщика Полтавської губернії. Чоловік був старшим за неї майже на 30 років, тому Лізавета називала його дідом, але подружжя жило у взаємній повазі. Вони обоє горювали, коли померла маленькою донечка Олександра. Гідно виховували єдиного сина Грицька. Графиня уважно стежила за політичними подіями в Європі, уболівала за народи, які боролися за свою свободу, замовила для Гриця гарібальдійське вбрання. Раділа, що син Григорій став успішним дипломатом, і, слава Богу, не дізналася, що його стратили більшовики.

Вона була жвавою, симпатичною жінкою, мріяла про казкове кохання і творила його. Коли ж це почалося? Либонь, у Петербурзі навесні 1859-го, коли вони з чоловіком пішли відвідати графа Григорія Милорадовича, племінника по чоловікові, який тоді закінчував Пажеський корпус. Потім вони разом відвідували парки, впивалися бузковими пахощами; на званому балу тішилися білими ночами. Молодь невтомно ходила, милувалася природою, танцювала, а чоловік «дід» з насолодою дрімав. Після танцю з Грицем Лізавета задивилася у воскове обличчя чоловіка від якого повіяло цвинтарним барвінком. Перевела погляд на хлопчика (він же на сім років молодший за неї!), те обличчя бризкало юністю, принаджувало буянням життя, навіть пахло зацілованим сонцем персиком... І запаморочилося від бажання доторкнутися до нього. Глибоким зітханням їй удалося вийти з того стану.

Згодом вони з чоловіком поїхали до Відня: театри, бали, але Гриць не забувався, його лице стояло перед очима. Почалося їхнє багаторічне кохання-листування... Гриць писав, що у липні дістав звання поручика Кавалергардського полку; і закінчив: «Целую тебя нежно-нежно…».

– І чого це він тебе цілує? – раптом запитав Милорадович. Виявилося, що чоловік перечитував усі листи, перш ніж віддати Лізаветі її кореспонденцію.

– Хто цілує?

– А граф Григорій Олександрович – обізвався чоловік.

Єлизавета подзьобала небожа: він, нащадок Полуботка, пишається «усердной службой на сторожах у тела императрицы». Нагадала, що його призначення «быть полезным человечеству, а не потешать романовское отродье». Поіронізувала: «До тебе прихильна, дарма що кавалергард» (слова написала українською) і попрохала писати французькою, бо дідо читають кореспонденцію; а замість «цілую» писати «кланяюсь».

Отак і жила, чекаючи листи кохання, обтяжена опікою діда. Душу відводила читанням про чуже життя, бо своє було неповноцінним. Єлизавета присвятила себе українській громадській і культурній справі. Вона не нила, що Україна не має державності, що всі українці працюють на російську імперію. Вона знала, що її позаочі називають «гетьманшею» – і була нею. Єлизавета Милорадович допомагала щедрими пожертвами недільним школам, жіночій гімназії, подарувала будинок полтавському реальному училищу, українським виданням і бібліотекам. Заснувала на свої кошти і утримувала народну школу в с. Рибці під Полтавою. Полтавський маєток подружжя Милорадовичів у освічених колах називали «центром мистецтва».

Не поділяла графиня Милорадович українців на східняків і західників. У дні підписання Валуєвського указу на знак протесту проти антиукраїнської політики царизму вона зробила перший внесок у заснування у Львові Товариства імені Т. Шевченка (внесла 9000 гульденів (20000 австрійських крон). Вона фінансувала львівську «Просвіту» та журнал «Правда».

У 1863 році після підписання Валуєвського циркуляра в Україні розпочинаються репресії, арешти й заслання. Чимало неприємностей за українські симпатії довелося зазнати і Єлизаветі Милорадович.

З 1873 р. очолювала Полтавське філантропічне товариство.

Померла 58-річна Єлізавета Милорадович-Скоропадська 14 лютого 1890 року в Полтаві, де й похована.

Григорій Милорадович зробив блискучу кар’єру. Він повернувся в армію, дослужився до звання генерал-лейтенанта, отримав купу орденів, був призначений сенатором.

Милорадович став визначним істориком, автором важливих генеалогічних досліджень.

На жаль, його праці не перевидаються… Архів, у якому був унікальний щоденник 1875–1905 років, утрачено...

Ганна ЧЕРКАСЬКА