РУШНИК
Вже ніхто й не пам’ятає скільки років у дальньому куті подвір’я, під двома розкосими березами, стоїть стара койка з іржавими залізними пружинами. Щоліта на ній лежать якісь лахи: поношені куртки; стара ковдра, притоптана подушка і дуже часто чиясь книжка із закладинкою з якої-небудь бадилинки чи квітки на потрібній сторінці.
Там, зазвичай, хтось із домочадців спочиває у затінку з книжкою. У цій сім’ї читають усі. За назвою, або й просто за обкладинкою, можна визначити – хто сьогодні залишив свою книжку й побіг у негайних справах. Іноді робота затягнеться до пізнього вечора і натомлене сімейство йде до сну, а книжка до ранку лежить сама під зорями.
На світанку мама Рая, виганяючи корову на пасовисько, підбере її, як завжди загляне на сторінку із літньою закладинкою, посміхнеться, упізнавши сюжет. Бо найбільше читає саме вона.
Цієї ночі густо впали роси і книжка зволожилася. Рая торкнулася вологої палітурки й прочитала вголос.
– Варава Пер Лагерквіст... Це ж хто в нас таке читає?
Мабуть Богданка, бо Оля, як тільки вільна хвилинка, вишиває. Пригадала, коли вперше береш до рук книжку, треба відкрити навмання і прочитати.
Таке своєрідне гадання – що прочитаєш, те й буде. Розгорнула.
– Ми, карлики, не народжуємо дітей, ми безплідні за своєю природою. Не наша справа народжувати рід, і ми цього не хочемо. Нам нема потреби дбати про нащадків, бо люди самі народжують карликів, отже, це не наш клопіт. Наш рід продовжують тільки вони, інакше ми не з’являємося на світ. У нашій безплідності є глибокий сенс. Ми належимо до людського роду й водночас не належимо до нього. Ми в цьому світі гості.
Старі, зморшкуваті гості, гості впродовж тисячоліть, довічні гості… – Відірвалась від читання і дивилися перед себе зовсім спантеличено. – Оце погадала!
Цей глибокий сенс безплідності карликів уже відомий навіть їм, сільським людям, які відправили на війну своїх синів і чоловіків. Тільки безплідні карлики могли придумати безглузду гібридну війну. Хто безсилий створювати – той руйнує. Кожен прагне якогось процесу. А безумці обов’язково намагаються ним і керувати. Ще ранок не всіх підняв на ноги, хоча вже вигулькнуло сонце з-за старої черешні й виціловує перші розквітлі айстри в квітнику. Рая спостерігає як швидко щезають на них росянисті краплі. Просто на очах! Не лишається й сліду.
Якийсь несамовитий, одчайдушний жіночий крик донісся несподівано серед ранкової тиші. Книжка випала, наче сполохане кошеня вистрибнуло з рук.
Кричала Зоська.
Такий відчай не спричиняє страх.
Так кричить біда.
Вибігла з веранди Оля і щось намагалася пояснити, але звуки не складалися в слова і дівчина лише плакала і махала телефоном. Раптом замовкла і прислухалася до
Зосьчиного крику. Показала рукою в той бік.
– Вітька везуть… – нарешті вимовила.
– Куди везуть?
– Додому… Убили… Славко везе…
У Раї серце чи то зупинилося, чи вискочило та й побігло, полишило жінку не питаючи. Стало так, наче хто вирізав її середину.
Бігла до сусідів і находу ковтала сльози. Не знаходила жодного слова, яким би можна було притлумити біль втрати найріднішої людини. І шукати намарне. Але якось же треба обізватися до Зосі. Що сказати жінці, яка щойно втратила внука?
Зося із Петром сиділи на порозі. Чоловік дивився в одну точку незмигно, лише гойдався взад-уперед, мов розгойданий вітром. А жінка, розірвавши на грудях плаття аж до середини, кричала. Той крик шматував болем село.
Рая міцно обняла тітку й притулилася до її мокрого лиця. Їхні сльози змішалися в один біль. Село вже забуло, що значить – хоронити воїнів.
Село не хоче до цього звикати знову, бо кожен боїться за свого сина, брата, чоловіка.
Село принишкло, злякалося смерті, яка так підступно вповзла зі сходу.
Кожен зачаївся у своїм дворі, у хаті, наче відгородився від тієї смерті й боїться зробити хоч порух, аби не привернути до себе її страшної уваги.
Якось треба підняти, наче прицвяшкованих до порогу, убитих горем стареньких. Рая підбирала фрази, але всі вони їй здавалися недолугими. І вона ще довго сиділа біля них німуючи, тулила до себе стару Зоську і хустиною витирала сльози – то їй, то собі.
– Встаємо! – Раптом скомандувала й піднялася. – Досі привезли дитину, а нас немає. Недобре то… Наче ми сховалися від біди й перечікуємо тут на порозі. Там ваша донька і їй не легше, ніж вам… Треба її підтримати. Двоє старих одночасно піднялися й мовчки направилися на вулицю.
– Чекайте-но… – показала на розірване Зосьчине плаття Рая.
Побігла в хату й за кілька хвилин винесла чорну одіж: спідницю, кофту й хустку.
Помагала старій перевдягатися тут же у дворі. Та слухняно й беззвучно повільними рухами натягала на себе вдяганку, наче пірнала у вічну печаль, яка для неї вже не закінчиться ніколи.
Петро дивися на Зосю й сльози пропікали зістарені аж почорнілі щоки.
– Як шкода , Зосю, що наше життя закінчується похороном внука, а не його весіллям, – озвався хрипло чоловік.
Зося мовчала. Вона, мабуть, викричала весь голос. Уже й не плакала, лише зіпання час від часу виривалось із середини, як дикий звір і роздирало двір страшним згуком.
Вулиця завмерла. Люди виглядали з-за парканів, але ніхто не виходив з подвір’я, поки що не були готові зустрітися зі страшною бідою цих людей, які, мов дві сомнамбули, йшли зустрічати труну зі своїм онуком.
У полудень в’їхало дві військові машини. Тихо зупинилися навпроти воріт і якусь мить ніхто з них не виходив. Отой перший крок до батьків їхнього побратима, якого привезли з бою в труні, був дуже тяжким.
Зрештою, ще не старий, але виснажений війною і втратами комвзводу вийшов з машини першим і запитав, озирнувшись назад:
– Славку, може ти?..
Славко зістрибнув зі східці, ступив непевно кілька кроків до подвір’я і зупинився.
– Не можу… – спрагло плямкнув губами. – Ми тут, на цьому місці ще недавно обоє обнімали тьотю Лесю і обіцяли вернутись живими… Давай краще ти, командире…
Із хати вийшли люди.
У дворі став надривний плач.
Уселенська туга оповила село.
Батьки, підтримуючи одне одного, зустрічали сина першими.
Прощалися зі своїм героєм навколішки усім селом. Устеляли дорогу квітами, відплакували, обіцяли перемогти несподіваного ворога, який одібрав життя у сотень молодих українців. Майоріли прапори, духовий оркестр захлинався болем. А мати припадала до труни, тулилася до холодного лоба сина, вже зовсім знеможена не відпускала, не давала бійцям закрити віко домовини.
Яблука падали зі старої яблуні на свіжу землю, вириту з могили копачем Федором.
Батько підняв одне і поклав у домовину.
– Яблука достигли, сину… Ти їх так любив… Обняв дружину, притис до себе міцно й плечі його затрусилися в нестримному риданні.
– Відпусти сина, Лесю… Йому пора.
***
Славко мовчки гладив то Олину руку, то рушник. Вірніше, одне його вишите крило, що барвилося різноколірно, розстелене на дивані. Дівчина й собі не озивалася. Не те, що не було про що говорити, просто було про що мовчати. Вона розглядала сумне обличчя хлопця і намагалася пізнати того Славчика, якого в березні проводила на війну: веселого, впевненого і говіркого. Вони з Вітьком обнімали проводжаючих і запевняли, що скоро повернуться з перемогою. Повернулися…
У травні мали відгуляти весілля. Та вже покосили й змолотили пшениці. А вчора похоронили найкращого друга, який мав бути свідком при їхньому шлюбі.
– На День Незалежності у районі відкривають пам’ятник Шевченку, – раптом озвалась Оля.
– Жаль…
– Що жаль ? – не зрозуміла дівчина.
– Вітька… Це була його мрія…
– То ж мрія збулася, Славку.
– Але без Вітька…
Узяв Олині руки і підніс до губ. Притулився гарячим диханням і знову мовчки розглядав рушника.
– Красиво… – мовив стиха й вперше по приїзді щось мелькнуло схоже на усмішку.
– Тут закодоване наше життя, Славчику…
– На рушнику?
– Так… Ось поглянь на ружі… Це наше кохання. Золоті кільця – шлюб. А голуби… – замовкла і глянула йому в очі.
– То ми?
– Ми… – всміхнулася. – Бачиш, вони сидять на гілочках? То наше сімейне кубелечко. Ось ця мережена доріжка – твоя дорога на війну. А ця – з війни. Тут кожен хрестик не просто кольоровий стібок, а знак долі. Я на цьому рушникові закодувала нам щасливу долю і твоє обов’язкове повернення додому.
– Значить це твій рушник мене вивів із пекла… Звідти вийшло не багато… Там горіла земля і розривало на шматки наших хлопців. Усі, хто був біля мене, загинули… –
Притулився до рушника губами. – Я ніс на руках уже мертвого Вітька і не сподівався, що зможу вийти живим… Просто йшов… Коли нас з Вітьком знайшли, хлопці не могли повірити, що живий… Я й сам не вірив… І досі час від часу піднімаю і опускаю перед себе руки, аби переконатися, що рухаюся. А Вітьок…
Притулився до худенького плеча дівчини і зовсім по дитячому заплакав. Плечі його здригалися, голос здушувався від болю утрати найкращого друга і побратимів, яких на його очах розривало вибухами снарядів.
Оля гладила й тулилася вустами до його голови. Сльози застигли у її великих сірих очах і блищали з-під довгих вій.
Вона сьогодні не може плакати, не сміє.
Вона сьогодні витре сльози своєму воїнові.
Вона сьогодні одна з багатьох, хто гоїть душевні рани живим солдатам своїми руками і диханням, своїм терпінням і любов’ю.
Вона сьогодні не одна, перед ким плаче той, хто ніколи не плакав.
Славко притих, наче застиг, завмер на півдиханні.
– Вибач, Олю… – Поглянув у очі дівчині. – Я не маю права розкисати.
– А ти й не розкисаєш… – Запевнила та. – Цей біль повинен вийти з тебе, щоб дати тобі далі жити…
– Тяжко…
– Вірю. Але ми разом. Ти ж не покинеш мене?
– Покину? – Вдивлявся в очі дівчині. – Ну, тепер уже не зможу… Ти ж вишила наше спільне життя… – Уперше посміхнувся.
– Я ще не вишила друге крило… – Притулилася до хлопця.
– У тебе буде час…
– Знаю, ти повернешся на фронт. А я у вільний час буду знову вишивати і закодовувати в мережку твоє повернення додому, свою любов і наше майбутнє. Як би я хотіла вишити кінець війни і нашу перемогу…
– Не вдається?
– Я спробую…
Тетяна ПИШНЮК
