Мелодія слова Тетяни ПИШНЮК

Весна була, мов крик,

– коротка й спрагла...

І непомітно щезла, наче дим...

Поки слова втискала в рамки рим –

Не вмітила, як втома засичала

І час згорнувся вужиком тугим.

Рясним дощем

кипіла моя осінь.

А вітер жовтий накип обтрусив...

Душа упала в розсипи роси

(Хотіла залишить мене назовсім),

Але вернулася: зачаєна, без сил.

Вона згадала –

літа ж не було!

Ще не цвіли магнолії і липи,

Не божеволів медоносний липень,

Ще сто зірниць не краяли небес!

І як вона без мого тіла звикне?..

Воскресла я вночі…

Волхви молились.

Північний півень тричі прокричав.

Отямилася серед вічних трав.

Собі вернула Душу, як молитву.

Хто б ще і мою Долю відшукав?..

31.01.13

Голі нерви зчорнілих дерев.

Ніч від подиху зими холоне.

Падає сніг і, наче білий лев,

Лапами чіпляє за балкони.

Знову світ замолює гріхи –

Пошепки виповідає Богу.

Перетнулися земні шляхи,

Мостить сніг у Небеса дорогу.

Я на шибці знайшла букет –

Скрижанілі мальовані квіти.

Цей зимовий простий сюжет,

Як і Душу, не відігріти.

***

Я філософію свою жіночу

Не позичала в дядька Фройда.

Я не синя панчоха, не хвойда

Й не завжди роблю те, що хочу.

Я філософію свою жіночу

Вибудовувала, як вежу.

І до тих жінок я належу,

Що і вгадують, і пророчать.

Ні, не відьма я, не гадалка,

І живу у місті, не в лісі.

(Це, звичайно, як чайка у стрісі,

Чи, як на асфальті фіалка).

Я філософію свою жіночу

Не вигадую, а добуваю

Кожним днем, своїм пеклом і раєм,

І своїми самотніми ночами.

Не судіть мої промахи зримі,

І не заздріть моїм перемогам.

Я ще вмію любить до знемоги,

Просто літо затримали зими.

Я філософію свою жіночу

Перегляну сьогодні згорда...

І, напевне, звернуся до Фройда,

Щоб узавтра робити, що хочу.

***

Страху – по горло.

Сміху – по коліна.

По вінця – жалю.

А жаги – з верхом.

Цей світ мене, як дівчинку пригорне,

Затулить білим снігом від утом.

Сховаюсь у собі, як у альтанці,

cтворю останню магію зі слів.

І ти прийдеш мелодією вранці

із тих далеких потайних світів.

Твої страхи

загуснуть у туманах.

Мої сміхи

розіллються, як ртуть.

Жага озветься стиглими громами

І блискавиці тишу розірвуть

На до і після...

За гірке мовчання

Тобі солодким криком заплачу...

Скресає ранку зоряне вінчання,

Пора прозріння, сміху і плачу.

***

П’ю стигле високосне літо,

Мов добре встояне вино.

Все тіло, спрагою налито,

Так не палало вже давно.

Дощів покоси високосні

Миють зелене тіло трав.

І відступає моя осінь

У літнє марево отав.

Мої роки, забудьте втому,

І у життя візьміть кредит

На всі порушення закону

Про заборону на візит

Туди, де ще вирує пристрасть,

Де ще дрімає стиглий страх,

Де дівчинка, як ранок чиста,

Біжить на тонких каблучках.

Зриває роки, наче квіти

І сипле росами до ніг.

Туди, де просто так радіти

І веснам, і, що випав сніг...

Туди… Та все вже пережито!

Вже сонце випило росу.

Лише свій досвід, як молитву,

На крилах стомлених несу.

5.02.13

***

Сьогодні містом літає білий птах –

Мокрі сліди лишає на шляхах.

Мабуть і ти літатимеш також

Серед снігів міських, серед порош.

А я сиджу, як у підпіччі гном.

Лиш ворухка картинка за вікном

Нагадує, що наш життєвий плин,

Із почуттів, а не з чужих картин.

Плету сюжети, як сестра піджак.

Але сьогодні все мені не так.

Думки минають, супиться чоло, (

Такого ще зі мною не було)

Кава не та! З вагою негаразд!

Верховна Рада впала у маразм!

Рука тремтить і згадуються сни.

Я знаю!

Просто хочеться весни!

6.02.13

***

На останній приступці трамваю

Мчу я на роботу, мов до раю.

Моя шубка із чорненьких норок

Обшмугляла хутро все об морок.

Жалюгідно, мабуть, виглядаю

На останній приступці трамваю.

Оптимізму все ж я не втрачаю,

Заодно і прес собі качаю,

Бо за браком часу, а чи волі,

Стали мої м’язи дуже кволі.

На мені лежить якийсь дідисько,

Дише в писок неприємно близько

І на зауваги не зважає.

Це мене не дуже розважає.

І уже терпіння я втрачаю

На останній приступці трамваю.

А життя, мов вагон по колії,

Без відхилень. Це вже не приколює.

Вліво хочеться розгойдатися,

Чи продатись, чи так віддатися...

Ну, звичайно, це я перебільшую.

Захотілося стати іншою –

Без обов’язків, без умовностей,

Не писати романів і повістей,

І не сипати всюди віршами...

Та хіба я тоді стану іншою?

На роботу щоранку летітиму

На трамвайчику на побитому.

На останній приступці трамваю

Їду я і рими підбираю.

***

Осінь клеїть листя на машини.

Ними ж і калюжі прикрива.

Причаївся Гном у комірчині.

На столі святковім Покрова

Запалила свічку.

Грію руки С

поминами про твоє тепло.

І шугає в голові, як круки,

що було...

Та більше не було...

Загусають воском на долоні

Всі мої замовчані слова. З

лива на сусідському балконі

Музику у відра розлива