ФОРМУЛА ЩАСТЯ ОЛЕСІ СІНЧУК
У людини повинно бути багато доброго і красивого. Це – беззаперечна аксіома.
Та не кожному вдається досягти гармонії в житті, відчути себе щасливим в усіх сферах життєдіяльності. Однак є з-поміж нас такі, справжні улюбленці долі, яким завжди все вдається, за що б не бралися, обов’язково доведуть розпочату справу до кінця. І взагалі вважають себе щасливими.
До них, на мою думку, можна зарахувати композитора, піаністку, флейтистку, співачку, художника-графіка Олесю СІНЧУК. Адже, незважаючи на порівняно молодий вік, вона вже встигла у житті зробити дуже багато. Уже той факт, що є одночасно членом трьох національних творчих спілок (композиторів, театральних, а також естрадних діячів), говорить сам за себе.
– З чого розпочалося сходження на мистецький Олімп, – цікавлюся в Олесі.
– Перші кроки у світ слова прийшли у далекому сонячному дитинстві. Якось моя мама поїхала на курси підвищення кваліфікації, а мене відправили в оздоровчий заклад у Боярку. Там я, тоді ще восьмирічна дівчинка, дуже сумувала за рідними, блукала у лісі серед солодких суниць та розкішних дерев.
Та невимовна туга за домівкою гнітила. Ось тоді якось мимоволі на думку спали поетичні рядки, присвячені матусі:
«Знов ти приходиш до мене
В зоряні ночі яскраві.
І тихо лягають на мене
Руки твої ласкаві...».
– Слухаючи, з якою теплотою згадуєте про родину, неважко здогадатися, що рідні значать дуже багато для Вас.
– Так, я зростала у чудовій сім’ї, де свято шанують народні звичаї й обряди, а надто пісні. Праця і пісня завжди були поруч. Скільки себе пам’ятаю, ми співали: вдома, надворі, коли ішли дорогою до бабусиного села або збирали в лісі гриби. За спогадами старших, гарний голос мали бабуся Ганна Яківна та прабабуся Марія Родіонівна Лінійчук. Чудово співає і моя матуся, берегиня сім’ї Галина Іванівна. За фахом вона філолог, до виходу на пенсію була методистом районного відділу освіти, часто брала участь у виступах художньої самодіяльності Любарського району.
А ще вона неперевершена вишивальниця, перейняла це ремесло від прабабусі. Тато мій, Володимир Іванович, також філолог та історик, був директором школи, редактором «районки», відомий поет, а крім того, чудовий садівник.
Я дуже щаслива людина, бо постійно відчуваю любов і турботу з боку рідних і близьких мені людей.
До речі, моя сестричка Людмила також наділена неабияким талантом: пише вірші, чудово малює, має успіхи у сфері дизайну одягу та взуття. А донечка Зореслава, восьмикласниця, навчається на фортепіанному відділі Київської спеціалізованої музичної школи імені Лисенка, неодноразово перемагала на міжнародних конкурсах, також пише вірші та казки.
– Хочеться все ж таки більше дізнатися про особистий творчий шлях.
– З ранніх шкільних років мріяла стати актрисою. Ще в другому класі мені припав до душі фільм «Циган». Після перегляду стрічки сама собі дала обіцянку, що теж буду так гарно грати ролі, як Клара Лучко.
У музичну школу потрапила випадково, просто провела туди однокласницю. І почула музику звідусіль – фортепіано, баян... Я була вражена, здивована, і вдома написала оповідання «Королівство музики».
До речі, керівник навчального закладу Лідія Семенівна Пушич заслуговує на особливо тепле слово.
Саме вона добилася зведення просторого триповерхового приміщення школи мистецтв у Любарі. Коли я там навчалася, школа була невеличким будиночком, де займалися музикою ледве півсотні дітей. Тепер же її відвідує майже півтисячі хлопчиків і дівчаток, які опановують творчість на відділеннях хореографії, художнього мистецтва, музики. Перша значна відзнака прийшла до мене у восьмому класі (1995 рік), коли перемогла в Кіровограді на Всеукраїнському конкурсі юних авторів віршів про мир.
Пізніше, мабуть, завдячуючи своїм учителям, усе ж таки вирішила присвятити своє життя музиці. Після восьмирічки вирушила до Житомирського музичного училища імені Віктора Косенка. Після його закінчення влилася в чудову сім’ю студентів музично-педагогічного факультету Національного педагогічного університету імені Драгоманова, який закінчила з відзнакою. Багато цікавого у галузі фортепіанного мистецтва отримала від чудового викладача, доцента Наталі Ігорівни Лисіної.
Під час навчання з успіхом виступала у Всеукраїнському фортепіанному конкурсі Сергія Рахманінова, міжнародному конкурсі Клода Дебюсі.
– Якою була творча доля після закінчення навчання?
– Узагалі ще під час навчання мене запросили у Полтавську школу «Академія». Один раз на два тижні виїздила до Полтави. У навчальний процес сміливо запроваджувала новаторські ідеї. Учні пізнавали світ музики за допомогою занять, що проходили у формі фестивалю чи уроку-концерту.
На одному із Полтавських музичних фестивалів познайомилася з майстром, що виготовляє сопілки, Іваном Козаченком, отримала сопілку в подарунок, і закохалася без меж у цей прадавній інструмент. Зараз використовую сопілкові мелодії у піснях, маю багато творів для сопілки, дуету сопілки та гітари, а ще – для дуету сопілки та гусел, які, до речі, власноруч виготовив мій чоловік Олексій і сам на них грає, хоча за фахом він інженер-програміст, закінчив Московський автодорожній університет.
У якийсь момент відчула потяг до графіки: мені спадали на думку цікаві ідеї, які втілювала у своїх замальовках – зв’язок минулого і теперішнього, поєднання культур різних народів, просто відчуття щастя і краси.
Творча доля складалась із конкурсів, фестивалів, цікавих зустрічей... Наприклад, 2009 рік був для мене щедрим на приємні творчі подарунки – на Всеукраїнському літературному конкурсі «Коронація слова» зайняла третє місце у номінації «Пісенна лірика про кохання». Того ж року стала дипломантом двадцятого ювілейного конкурсу «Червона рута» у номінації «Авторська пісня».
А 2011 рік запам’ятався сольним концертом у Будинку актора, на якому була присутня генконсул Польщі Дорота Дмуховська. Після виступу вона запропонувала допомогу у виданні диску. А вже через рік, її наступник Рафал Вольський влаштував його презентацію.
– А як же із мрією стати актрисою?
– Потихеньку збувається! Наприклад, на Всеукраїнському фестивалі «Лесині джерела» у Новоград-Волинському читала уривки з «Лісової пісні», почергово виконуючи ролі Мавки, Лукаша, Лісовика...
У 2001 році грала роль русалки у фільмі Наталі Бондарчук, присвяченому творчості Пушкіна. Зовсім нещодавно відчула себе у ролі соціального працівника, який опікується дітьми, у фільмі «Дитина напрокат».
2010 року стала лауреатом Першої премії на Міжнародному конкурсі «Кедри, що дзвонять» у номінації «Акторська майстерність». А ще мені довелося грати саму себе у фільмі Бориса Квашньова «Берегиня», присвяченому моїй творчості, на телеканалі «Культура».
Крім того, мої концерти теж більше схожі на театральні дійства, моно-вистави, бо там звучать і вірші, і власні фортепіанні твори, і авторські пісні... При цьому задіяно чимало інструмен-тів – фортепіано, гітара, сопілка, дримба.
– Ви часто виїжджаєте на гастролі. Розкажіть, будь ласка, про цей бік своєї творчої діяльності.
– З дитинства мріяла про подорожі, часто уявляла себе в ролі мандрівної артистки, тому обожнюю гастролювати! Кожна творча поїздка для мене – велике відкриття і насолода.
Насамперед обходжу всі музеї, які є в тому краї, потім обов’язково йду до річки, моря чи до озера... І прошу у хвиль, щоб передали привіт Дніпру, Случі, своїм маленьким річкам... А у води ж, знаєте, свій, безпровідний так званий «інтернет» існує, то вони швидко, думаю, передають.
А вже після цього – репетиції, виступи...
Я побувала з концертами у багатьох містах України, Білорусі, Польщі, Чехії, Італії, Росії, Прибалтики. Кожна подорож – наче нове життя, новий світ, що відкривається у своїй неповторності. Часто дивуюся – як багато схожого в усіх культурах – мелодійність пісень, візерунки вишиванок... Одного разу йшли із чоловіком після концерту по місту Чебоксарах, обоє в українських вишиванках. До нас підходить якийсь чоловік і з повагою каже: – О, чудово, яке гарне національне чувашське вбрання! А ми йому: – Та ні, це українське, ми з Києва приїхали. Він був надзвичайно вражений. Але ж вишиванки справді схожі!
З великою симпатією ставлюся до Польщі. І не тому, що маю по татовій лінії польське коріння (його бабуся – графиня Марія Закревська знала 8 мов, володіла родовим помістям під Варшавою). Просто мені комфортно в цій країні. Нас чудово приймала українська діаспора в Щеціні. Тут з успіхом пройшли мої сольні концерти.
З радістю згадую міжнародний конкурс імені Марії Конопницької у Пшедбожі, в якому змагалася й здобувала призові місця у номінаціях співана поезія (2005 рік) та авторська музика (2008 рік). Там ми вдруге зустрілись із пані Раїсою Недашківською. Вона розповіла мені про ідею вистави на слова Шевченка, і запропонувала бути композитором проекту. Згодом ми багато разів виступали із цим твором, у національному музеї Шевченка, Хмельницькій філармонії, а торік, саме 9 березня, у 200-у річницю з дня народження Кобзаря – Київській міській раді. Дуже гарні враження у мене про організаторів міжнародної премії «Філантроп», ініціатором якої є відомий актор Юрій Соломін.
У 2010 році я стала лауреатом у номінації інструментальне виконання. Забігаючи наперед, зазначу, що згодом (у 2014 році) моя донечка також стала лауреатом премії «Філантроп». Незабутнє враження справив на мене і міжнародний фестиваль етнічної культури, що відбувся в Італії й продемонстрував усім мелодійність і співзвучність української та італійської мов.
Чудові були гастролі до Чехії, на фестиваль східних і західних слов’ян «Єден ствол» (Чехія, Словаччина, Польща, Україна, Росія).
Представники кожної з країн дарували свої пісні, танці, обряди, добре розуміли один одного без перекладачів.
Не можу приховати свого захоплення іспанською культурою.
Як наслідок – авторська моно-вистава, присвячена творчості Федеріко Гарсії Лорки. Та, напевно, найяскравішими творчими мандрівками у моєму житті були подорожі із сонячними бардами. Я з дитинства захоплювалася їхнім мистецтвом. Не дивно, що сама давно пишу й виконую свої пісні, а коли зустрілась із надзвичайно цікавими мені людьми – «Караваном сонячних бардів» – відразу вирушила з ними у творчу подорож, переїжджаючи від міста до міста. І хоча з-поміж них головним чином переважають аматори, свою справу вони виконують потужно – відновлюють настрій людям, зцілюють їх піснями, творять прекрасний образ нового світу, закликають до екологічної чистоти, до процвітання землі, поглиблюють родинні й сімейні почуття.
Приємно, що кожен намагається не тільки співати, а й жити так, як співає, тобто пісня – це прояв життя, що є повнокровним, щасливим, гармонійним, нат-хненним.
Творити ці благородні чинники і є, мабуть, найбільшим щастям для кожного, хто не тільки бажає, а й конкретними справами робить усе для цього.
Спілкувався Микола СЕРГІЙЧУК
