СПОВІДЬ «П’ЯТНАДЦЯТИРІЧНОГО» ПОЛКОВНИКА
Полковник Олексій САВИЧ – один з тих, хто зі зброєю в руках у відповідальний час став на захист рідної країни на її східних рубежах. Командир батальйону «Київська Русь», заступник керівника одного з спеціальних органів управління Генерального штабу ЗС України, голова ради Спілки миротворців України у розмові з нашим кореспондентом ділиться своїми думками щодо особливостей «гібридної» війни, ситуації на передовій.
– Олексію Олексійовичу, чому Ви обрали героїчну професію офіцера?
– Знаєте, це в мене родинне. Мій батько теж військовий. Скажу більше, в історичних джерелах за 1649 рік згадується козак-доброволець Савич, який вступив до лав Ніжинського полку Війська Запорозького, що формувався гетьманом Хмельницьким для захисту України. Можливо, то мій далекий пращур, адже батько родом з Ніжинського району. Мати походить з Миколаївщини, зі старовинного козацького містечка Новий Буг. Тож, виходить, козацький дух здавна витає у нашій родині.
Що ж до мене, то народився у Східній Німеччині в 1963 році, де батько служив офіцером у Групі радянських військ. Прожив там сім з половиною років, після чого переїхали у Ленінградську область. Продовжуючи сімейну традицію, перейняв від батька естафету – здобувши середню освіту у Ленінградському суворовському військовому училищі, вступив до Орджонікідзевського (зараз місто Владикавказ) загальновійськового училища. Потім була служба в армії на офіцерських посадах у різних краях та країнах. Пройшов шлях від командира взводу до відповідальних посад у високих ешелонах армійського керівництва. У 38 років став полковником. Так що з висоти мого нинішнього віку я вже «п’ятнадцятирічний» полковник.
– А як доля привела у зону антитерористичної операції?
– Коли нависла небезпека зі Сходу, добровольцем пішов на передову. Прийняв безпосередню участь у формуванні військової частини, яку згодом й очолив. Після Слов’янська (славнозвісна гора Карачун) та подальшого походу на Схід, де практично відвоювали кілька населених пунктів, зайняли першу лінію оборони Дебальцево. Нерідко вдавалися до вилазок у розташування позицій противника.
«Гідно» зустрічали ворога, що наступав на наші позиції. Особливо «теплий прийом» влаштували відбірним підрозділам російської морської піхоти та формуванням найманців.
Успіху сприяли умілий вибір позицій, постійне, цілеспрямоване та якісне ведення розвідки, досвід ведення бойових дій, чудова взаємовиручка і підтримка один одного, суворе дотримання військової дисципліни багатьма бійцями. Саме тому з боїв вийшли з мінімальними втратами. І це попри те, що у батальйоні головним чином перебували люди старшого віку та з певними вадами здоров’я. Так, на час зміни особового складу під час ротації батальйон втратив дев’ять бійців, з яких бойових втрат – сім (один загинув у дорожньо-транспортній пригоді, один – у наслідок необережного поводження зі зброєю).
– Як досвідчений військовий, які уроки винесли з боїв на передовій?
– Найперше, це вбоге, я навіть сказав би, жалюгідне оснащення наших бійців. Значна частина особового складу гинула або зазнавала поранень через брак бронежилетів та надійних касок. Відтак у розпалі бою ці втрати заповнити не було ким. Тож коли нас змінювали під час ротації на передовій воїни інших військових частин, ми їм віддавали свої бронежилети, інше спорядження та навіть зброю і військову техніку.
Прикро й те, що до оновлення військової техніки у нас ставилися як до залишкового принципу. Бойові дії на Сході засвідчили хибність такої позиції. Бо ж танки, бронетранспортери, гармати, що знаходилися на консервації, у низці випадків виявилися застарілими і неготовими до ведення бою через вихід із ладу та відмову агрегатів, або ж невмілу їх експлуатацію (в авральному порядку за кермо бойових машин сідали водії автомобілів та автобусів, які досі навичок управління складною бойовою технікою не мали). Ще й донині нерідко ремонтується пошкоджена техніку завдяки допомозі волонтерів.
За таких умов (а минуло вже майже півтора року з початку війни), гадаю, боєздатність нашої армії мала б зрости у декілька разів.
Для успішного виконання поставлених перед підрозділами завдань нам конче необхідно оснастити Збройні Сили сучасним устаткуванням і технікою, засобами протитанкової боротьби тощо. Усе це, помножене на мужність і героїзм наших бійців-патріотів, здатне принести успіх і перемогу в боротьбі з сепаратизмом та підступним агресором.
– Чим зараз займаєтеся?
– На даний момент перебуваю на лікуванні в госпіталі. Як тільки одужаю, відразу ж постараюся повернутися в стрій, готовий бути там, де з найбільшою користю для країни зможу застосувати свої знання і досвід. Зрештою, я – миротворець. Тож моє ремесло – творити мир на землі.
Хочу зазначити – будь яка війна може тривати дуже довго. Війну починає та закінчує не армія, а політики! Всі це розуміють і на це сподіваємось...на скоре та гідне для України закінчення цієї війни.
Микола ПРИБЕРЕЖНИЙ
