НЕМОЖЛИВЕ – СТАЄ МОЖЛИВИМ
Юрій ГРИМЧАК, Заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України:
НЕМОЖЛИВЕ – СТАЄ МОЖЛИВИМ
У нашій державі відбуваються складні процеси, які інколи важко оцінити з позиції сьогодення, але все-таки – це рух уперед. І тільки упереджена людина не побачить, що з подоланням чергової проблеми, вирішення нового, щораз складнішого завдання, ми все ж піднімаємося на новий щабель розвитку.
Не заперечую, що інколи важко розібратися у всій круговерті подій, але це необхідно. У цьому допоможе політик, який, судячи з попередніх публікацій, у вас, шановні читачі, викликає довіру, практик, але водночас людина з енциклопедичними знаннями, який дасть фори любому економісту, історику чи філософу – Юрій ГРИМЧАК.
– 22 січня Україна відзначила День Соборності. Саме сто років тому відбулося проголошення Акта Злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки в єдину Українську державу.
Як не дивно, і сьогодні знаходяться ті, хто хотів би принизити значення цієї великої історичної події, на противагу тим, хто небезпідставно вважає, що День Злуки ще і ще раз засвідчив віковічне прагнення українців до створення власної держави. І приписувати збирання Українських земель у 1939 році тому ж Сталіну – вульгарне викривлення історії. Яка Ваша думка, Юрію Миколайовичу, щодо цього?
– Почнемо, напевно, з того, що державотворення – це комплексний довготривалий процес, спрямований на утвердження держави, який включає політичні, національні, соціальні, культурні, міфологічні, релігійні та інші чинники. На моє переконання, державотворення не обмежується часовими рамками – це процес перманентний.
Період, коли постала Українська Народна Республіка, був особливо складним в силу об’єктивних обставин, що змінювалися із калейдоскопічною швидкістю внаслідок суб’єктивних факторів.
За неймовірно короткий період – від 23 червня 1917 року, час виходу І Універсалу, до 22 січня 1918 року – ІV Універсалу – Українська держава пройшла шлях від автономії до незалежності.
Так склалося історично, що Західна Україна і, так би мовити, Велика Україна багато століть жили окремо і входили до складу інших імперій. Менталітет цих частин України теж різнився. Але нація пам’ятала, що колись мала єдину державу – Київську Русь, і бажання до об’єднання і створення власної держави було нестримним. Мрія відчути себе дітьми єдиної Соборної України жила в серцях кожного справжнього українця. І тому, коли випав сприятливий історичний момент, – Україна проснулася.
Більше того, 20 січня 1918 року Законодавча Рада Самостійної Кубанської Народної Республіки ухвалила резолюцію про прилучення Кубані на федеративних засадах до Української Народної Республіки, але через агресію радянської Росії це об’єднання не відбулося. Отже, День Соборності – ще один аргумент, що заперечує лжеісториків, котрі інколи і понині кажуть, що української нації не існує, а мову українську вигадали в Австрійському штабі. Смішно, чи не правда?
Так, ми в чомусь різні, але в головному однакові: ми – українці. Ми доповнюємо одне одного, тому – багатогранні.
Виступаючи на телеефірах, я відштовхуюся від цієї події і стверджую, що ми нині робимо те, чого не зуміли зробити наші попередники 100 років тому. Тоді ми не створили потужної армії, автокефальної помісної церкви, майже втратили свою мову – і тільки зараз усе це надолужуємо.
Підсумовуючи ваше запитання, з упевненістю констатую, що найбільшим лихом, яке спіткало Україну у ХХ столітті, – була втрата державності. Голодомори, геноцид, репресії, розстріляне Відродження, війна і навіть Чорнобильська трагедія – це все лише наслідок. Держава Україна може бути не дуже облаштованою, але коли маєш власну державу, є шанс її підняти, привести до ладу, а коли цього немає, – жодного шансу на краще не буде.
– Згадкою про виступи на телебаченні Ви перекинули місток у наш час. Попереду – президентські вибори. Ось і на сьогодні кількість претендентів можна рахувати не окремо, а десятками. Кожен на свій смак хоче облаштувати Україну. Як пояснити таку велику кількість кандидатів у президенти, а серед них багато тих, хто не має ні відповідної освіти, ні досвіду? На що вони розраховують: адже зрозуміло, що нормальна людина не ляже на операційний стіл до шарлатана без освіти і не сяде в літак, за штурвалом якого опиниться божевільний, який, можливо, вперше в ньому опинився? Напевно, ні. Що ж це коїться, врешті-решт?
– Розглянемо це питання спокійно. Велика кількість претендентів на найвищу посаду – засвідчує демократизм нашої держави. Маєш гроші, відповідаєш необхідним критеріям – іди і балотуйся. Водночас, з точки зору державного управлінця, дивлюся на деяких кандидатів і сумніваюся, чи вони розуміють, на що йдуть. Чи знають вони, що таке держава, як вона функціонує, які першочергові обов’язки президента і за що він відповідає.
Один з телеведучих якось мене запитав: чи готовий я йти в президенти? Я відповів, що ні. Це викликало в нього здивування, оскільки кого він не питав – всі готові й завжди готові. Уявіть, що було б, якби у чотирнадцятому році непідготовлена людина стала президентом – це був би кінець держави. Дехто має коротку пам’ять. Вони забули, що ми були на межі. Те, що вистояли, – справжнє чудо. Воно проявилося у волонтерах, в армії, яка народилася в боях, у лікарях, у наших прекрасних людях, які здатні були на самопожертву. Але це все відбувалося не спонтанно, а під керівництвом Президента України Петра Порошенка, якого обрали в першому турі, бо усвідомили, що не можна гаяти часу. В цьому – мудрість нашого народу. Так має бути і цього разу.
Сто років тому УНР зазнала поразки саме тому, що народ повірив брехливим обіцянкам більшовиків, які, як мантру, пов-торювали: земля – селянам, фабрики і заводи – робітникам.
Все отримали сповна. А коли народу дійшло – було вже пізно. Вірю, що сьогодні ми стали мудрішими. Маємо вчитися на помилках минулого, так само, як не забувати і про успіхи. Сто років тому були закладені основи державного будівництва, дипломатії, військової справи, логістики, розвідки і контррозвідки. Тим же Гетьманом Павлом Скоропадським було зроблено досить багато. Україна досягла певних успіхів у галузі науки, освіти та культури. Універсалами Скоропадського були створені Українська Академія Наук, українські університети – у Києві та Кам’янці-Подільському та 150 українських гімназій. Також вийшло друком кілька мільйонів примірників українських підручників; засновано широку мережу загальнокультурних закладів та установ – Національний архів, Національну галерею мистецтв, Національний історичний музей, Національну бібліотеку, Український театр драми та опери, Українську державну капелу, Державний симфонічний оркестр тощо. Влітку 1918 року в армії України було введено погони та військові звання, затверджено текст урочистої присяги на вірність Гетьману, заборонено політичну діяльність у військах, забезпечено перехід до схеми підготовки офіцерів: кадетський корпус – загальна козацька військова школа – Академія Генерального штабу.
Але ж знову боротьба за владу на фоні агресивної більшовицької Росії, зневіра народу призвели до катастрофи.
Доречно, в цьому контексті згадати теж генерал-лейтенанта царської армії Густава Маннергейма. Фіни його підтримали. Спершу він став маршалом Фінляндії, а згодом її президентом. Зберіг державність, і сьогодні Фінляндія – одна з найуспішніших країн Європи. За великим рахунком, побудова Української держави розпочалася п’ять років тому, коли Президентом України обрали Петра Порошенка. Так, ці роки не були легкими, але ми чітко знали: куди йдемо і що будуємо.
Процитую Льва Подерв’янського: «Я відчуваю кайф від того, що у мене є держава». Я теж це відчуваю. І це не тільки якесь метафізичне відчуття, воно підкріплене реальними здобутками. Асоціація з Євросоюзом, безвіз, отримання Томосу. Це події історичної ваги. Ми є їх очевидцями й учасниками. Нам є чим пишатися.
– Для мене як для журналіста Верховної Ради цілком очевидно, що Петру Олексійовичу Порошенку народ має дати мандат і на другий термін. Дуже небезпечно було б для держави і для кожного з нас перервати його успішну ходу. Але якщо цього не трапиться? Боюся бути свідком незрілості, інфантильності мого народу, що неминуче призведе до здачі важко здобутих позицій.
– Мене це також хвилює і тому, зокрема, і в ЗМІ, і в приватних бесідах пояснюю людям, що ризики зміни курсу існують. Згадаймо Помаранчеву революцію. Після неї здавалося, що вже повернення до минулого не буде. Що Рубікон перейдено. Але, на жаль, ми помилялися. Ба, навіть Януковича багато хто не сприймав як людину, що може піти зовсім іншим курсом, вважаючи, що на троні немає зрадника. З’ясувалося, що є. Це для мене стало застереженням на все життя. Петро Порошенко навпаки всім довів, що він є не проукраїнський, не проросійський а саме Український Президент.
За 5 років ми вирішили стільки питань до яких раніше навіть не ризикували наближатися. Почнемо з декомунізації. Пригадайте заяви регіоналів, які зводилися до того, що, мовляв, не чіпайте Косіорів і Постишевих, не потрібно нер-вувати бабусь і дідусів. Якось я прогулювався Києвом зі ще малим сином і, побачивши пам’ятник Лєніну, він запитав: «Хто це?». Я не знав що відповісти. Якщо сказати, що це злочинець і вбивця, який закатував мільйони людей і знищив мою країну, – то чого він тут стоїть? Недаремно хтось сказав, що пам’ятники виховують наших дітей. Правда, ще Віктор Ющенко видав указ про знесення пам’ятників, але ніхто його не виконував. Якщо немає політичної волі, то й указ не указ. А квоти щодо української мови на радіо і телебачення. Я не часто, але слухаю радіо. Музика не є моїм вподобанням, але з’ясовується, що у нас надзвичайно багато талановитих музикантів і виконавців. В чатах мільйони переглядів. Раніше через засилля російської попси наші губилися.
А безвіз? Сьогодні сів у літак чи потяг і ти вже безперешкодно у Варшаві чи Парижі. Є й такі, що нарікають на безвіз, який, на їхню думку, сприяє тому, що з України виїжджає багато людей. Хоча чудово розуміють, що безвіз права на роботу не дає. І все ж нагадаю, що на початку двотисячних у Донецьку не було водіїв тролейбусів – усі виїхали до Москви, бо там платили більше. І не тільки водіїв. Шість мільйонів поляків покинули Польщу. Виїхали багато і з країн Балтії. Це вічний пошук кращого життя і можливості самореалізації. Цьому може тільки перешкодити залізний занавіс. Але ми це вже проходили. Українці за кордоном заробляють непогані гроші. Є одними з найбільших інвесторів в економіку України, багато повертається додому з європейським досвідом і європейськими цінностями. Чимало з них фінансує навчання за кордоном в престижних університетах своїх дітей. Безперечно, чи не найголов-нішим є і матеріальний фактор. Під час однієї із зустрічей Петра Олексійовича Порошенка з трудовим колективом керівник підприємства поскаржився, що люди виїжджають з України. На що Петро Олексійович резонно запитав: чи не думає він збільшити зарплату, щоб люди не покидали його підприємство?
Отже, попереду в нас багато викликів. Петро Олексійович фактично єдиний, кого Путін категорично не хоче бачити і далі Президентом України. Це дуже красномовно. Вірю в мудрість народу, в його колективний розум. Ми ж не хочемо знову слухати одне, а насправді бачити зовсім інше.
Ситуація складається так, що ще п’ять років президенства Петра Порошенка путінська Росія може і не пережити.
– Події в Азовському морі свідчать, що Росія хоче встановити над ним пов-ну гегемонію. Чи здатні ми цьому завадити, чи вистачить військової потуги?
– У нас є армія. У минулому році проводилися навчання в Азовському морі із залученням військової авіації. Сьогодні ми готові відбити будь-які спроби висадки десанта з моря.
– Чи адекватна реакція світу на події в Азовському морі?
– Є Резолюція ООН, розробляються додаткові санкції з боку ЄС та США за захоплення кораблів і військових моряків. На наш погляд, потрібно б реагувати рішучіше. У світі нічого швидко не робиться, але це швидше, ніж можна було очікувати.
– Чи є поступ за п’ять років, що минули, у зниженні рівня корупції, якщо є, в чому конкретно?
– «Звіт інституту економічних дослід-жень та політичних консультацій: Україна проти корупції: Економічний фронт», – надзвичайно цікавий документ, який відповідає на одне найголовніше питання: що таке боротьба з корупцією в сучасній Україні і чи є вона?
У 2014 році на казначейських рахунка було, тільки вдумайтеся, всього 100 000 гривень. Але пенсії виплачували регулярно, зарплати бюджетникам – теж. За ці роки ми не збільшили податки, по деяких пунктах знизили, а деякі відмінили. Звідки взялися гроші, щоб все це платити і розвиватися? «Економічний фронт» дає відповідь. Щорічно, чого раніш не було, газовий ринок дає близько 3 мільярди доларів США, податкова реформа принесла 1 мільярд доларів, ефект від державних закупівель – понад 1 мільярд доларів. Ефективно спрацювала реформа тендерного процесу в публічних електронних та державних закупівлях в Україні ProZorro. Неважко порахувати прибуток.
– Напевно, важко заперечити, що низка депутатів – залежна від олігархів і слухняно виконують їхню волю.
– Такі депутати є, але вони не становлять більшість. Ну, відмовився голова однієї з фракцій голосувати за бюджет, та й нічого не трапилося – проголосували і пішли далі. Отже, Верховна Рада не змогла б бути такою ефективною, якби всі залежали від олігархів.
Олігархи втрачають рівень впливовості, і це теж заслуга команди Президента. Очевидно одне, що вони ніколи більше не будуть вирішувати долю України. Додам – за президентства Петра Порошенка. І тому я хочу, щоб у нас було більше заможних людей, але які б не могли кардинально впливати на стан справ в Україні.
– Отримання Томосу – це неймовірна, епохальна подія, коли зійшлися всі зірки. Але вони чомусь зійшлися, як і підписання безвізу, євроінтеграції саме за Президента Петра Порошенка. Що це – уміння відчути і максимально скористатися моментом, феноменальні аналітичні дані, промисел Божий, чи все разом? Ваша думка, Юрію Володимировичу.
– Це – все разом. Таке могло відбутися раніше, але не відбулося. По-перше, Україні поталанило на визначні постаті, яким є, наприклад, Святійший патріарх Філарет. Створити Українську православну церкву помісною, автокефальною – його висока місія. Але однієї цієї постаті було б недостатньо, якби не Президент України Петро Порошенко, який чітко відчуває пульс часу, знає що потрібно робити, коли і як. Останнім часом я починаю по-іншому дивитися на внесок Віктора Ющенка як Президента України. Я його критикував, бо вважав, що можна зробити було значно більше. Але потрібно йому віддати належне і визнати, що без його перебування на найвищому посту держави багато чого не вдалося б зробити сьогодні. Якби не він, то, скоріш за все, ми були б такою собі південною Білоруссю. Те, що не вдалося Віктору Ющенку, зміг надзусиллям волі зробити Петро Порошенко. Отримання Томосу – це насправді епохальна подія. Це не вперше за триста років, а взагалі за всю історію України-Руси. Ми стали 15-ю помісною церквою. Неможливе стало можливим. Ці слова належать Дмитру Менделєєву. Вони викарбувані і на гербі До-нецької області.
Сподіваюся, що ми ще станемо свідками багатьох прекрасних подій, які вважалися неможливими.
Потрібно в це вірити і натхненно працювати.
Спілкувався Ігор КРАВЧУК
