ПОЧАТОК ШЛЯХУ
Артур ГМИРЯ – цьогорічний випускник Ірпінської загальноосвітньої школи №17. Народився і виріс у Горлівці – місті, яке нині знаходиться на тимчасово окупованій території Донецької області. Мріє про опанування журналістського ремесла. Тому й збирається навчатися цій спецальності у вищому навчальному закладі. Хлопець уже має певні творчі доробки. З деякими з них часопис знайомить своїх читачів.
ДО КОЖНОГО ІЗ ВАС
Дім. Другий поверх. Стара бібліотека, що пережила вже не одне десятиліття. Книги, всі в гарних обкладинках, з прекрасними палітурками, стоять давно померлі-неживі. Сумує дівчина-покритка Катерина, нікому прочитати та вислухати філософські пісні Сковороди та його прекрасну байку про ідею «спорідненої праці», звертається Франко до українського люду, як той пророк, що ходив сорок років по пустелі, але ніхто не чує. Прометей Лесі Українки згас у більшості людських сердець, віковічний Київ нашого неокласика став іншим, забулася боротьба та стійкість справжнього українського патріота і захисника нашого слова, який провів майже половину життя за гратами на колимськім морозі, сумуючи за далекою, сонячною Батьківщиною. Навіть слова Шевченка для мертвих і живих, і ненарожденних залишилися десь там, на запорошених полицях українського слова.
Крісло. Сидить хлопець років шістнадцяти, напевно, та гортає мережу. Йому ніколи не була цікава та література, та й кому вона потрібна в нашому величному столітті. Бібліотека залишилася від діда з бабусею, як і весь дім. Старий, він знаходився у маленькому селищі поблизу міста. Книги були нікому не потрібні тільки тому й залишилися ще тут, все цінне вже давно було вивезене або продане.
Хто ж нас скував? Ми незалежні, а кайдани так і залишаються на наших руках. Чи станемо ми вільними? Як були підніжками, так і залишаємося. Забули ми слово рідне, перестали згадувати своїх героїв, забули свою історію, втратили справжню еліту. Гірше будь-якого загарбника пожирають, як чума, Україну її ж сини. Народе мій, я ніхто, я лише ніхто, але я молю тебе, народе, врятуй Україну. Досить крові, досить смертей, досить зрад. Україна в нас єдина, тому бережіть нашу Берегиню, нашу Батьківщину.
Дубові сходинки, що вели на другий поверх, сумно скрипіли, куток, у якому стояла стара ікона, мовчки сумував за образом Діви Марії, який був проданий на аукціоні українцю з Канади, який виклав за неї немалі гроші, бо вони дуже люблять привозити все українське до себе. Стара репродукція серії офортів Шевченка «Мальовнича Україна», якій було вже майже двісті років, викликала неабиякий попит в Інтернеті, де її й придбав німець, який так любив східнослов’янський колорит. Божник, який колись майстерно вишила бабуся, гордо висів біля кутка з іконами, все ж таки знайшов своє місце в домі її нащадків. На жаль, тільки рушник та старенька Біблія продовжили йти в спадок у цьому роді, все ж інше було втрачене назавжди в обмін на гроші, які так схожі на папір у нашій вбиральні.
«А потім питай: як усі наші скарби опинилися за кордоном або у приватних колекціях?», – проходячи, промовив чоловік поважного віку.
ПРО КОЖНОГО З НАС
Людина, з клеймом душевнохворої, є тотожною тварині або випадає з нашого суспільства. Вона ж небезпечна – впевнено стверджують «нормальні індивідууми» без жодної краплі сумніву. Оце і вся наша гуманність. Вона витікає десь із нашої моралі та закінчуєтся за першої незручної ситуації, в якій гуманність відразу відлітає на запорошені полиці мозку, забувається, як річ непотрібна, другосортна. Мені шкода, але такий світ нашого пострадянського середовища. Саме суспільство народжує психів, а потім сприймає їх, як бродячих собак, без даху над головою. Так, це ми, бісові бродячі пси, яких неможливо зрозуміти та тим паче пробачити. Я завжди намагався не виправдовувати себе, не попускати пасок, йти до кінця, не опускаючи крил, але, знаєте, як і кожна людина, я повільно здавався.
Ти починаєш розпинати самого себе за те, що лише існуєш, не можеш знайти місця для свого буття. Пробач світе, але ти створив мене таким, який я є сьогодні. Я – це мільйон «я» всередині мене, які кожного дня беруть участь у кривавому бенкеті, у моїй свідомості, за можливість існувати в цьому світі.
ЕФЕКТ ЖИТТЯ
Пошарпані, старі багряні двері, як моя душа, хоча двері молодші за мене, але життя випробовувало їх набагато частіше. Коли я дивлюся на них, бачу свою тінь – неживий силует, який віддзеркалює мій попелястий образ. Протягом часу своєї служби двері отримали в подарунок порізи, вм’ятини, подряпини, у деяких місцях вже сповзав лак, який наслідував своїм кольором загуслу кров. Замок у них гойдається, немов моя голова, коли мені погано, а на петлях бруд, пил та павутиння. Бідолашні двері. Коли ж прийде їх довгоочікувана весна, й який-небудь майстер полагодить старенькі дверцята та пофарбує знов. Славні будуть двері. На жаль, із людиною все набагато складніше.
СЕРЦЯ КРАЙ
Іду вулицею, усе цвіте, біля мене рідна бабуся, яка піклувалася про мене літніми днями, коли я був ще зовсім малим. Наспівую собі пісеньку та роблю це так по-дитячому, ніби знову став маленьким шестирічним хлопчиком, без важких та складних думок, з легкістю в серці й прозорим розумом. Ми повертаємося додому. На вулиці весна.Тополя знімає з себе своє хутро, яке падає всюди та викликає в мене постійне чхання й закладає ніс так, що аж важко дихати. У повітрі пос-тійно відчувається важкість, пил та забруднення – ці фактори часто ставали збудниками хвороб легень та нирок людей нашої місцевості.
Природа небагата на ліс та воду, літом, при температурі в сорок градусів, вийти на вулицю в день здавалося походом у пекло. Йду з бабусею далі, ми пірнаємо в поворіт – і потрапляємо в бульвар Димитрова, де залишається вже менше ста метрів до домівки. Бабуся несе свіжий хліб, який ми, як завжди, купили по дорозі з ринку. Я вже не можу втриматися від скуштування того дива. Мені весело та приємно, серце радіє й душа сміється.
Прокидаюся і розумію, що все це було лише сном. Мені вже далеко не шість років та й розум мій вже не дитячий. Туга підступно зробила свій напад на мене тієї ночі, журба за рідним краєм, далеким і втраченим, за краєм, який можу знайти лише уві сні. Деколи я йду по вулиці й сотні дерев говорять навколо мене після кожного подиху вітру – дивуюсь, згадую небо і поле, які так закарбувалися в мою дитячу пам’ять, коли батько возив мене за місто, така картина простягалась, аж до самого небокраю, де сонце світить своїм золотим промінням на пшеницю, а вона поглинає те тепло Всевишнє та також стає нашим золотом.
Вже як шість років не був я в рідному краї, став він рубцем на тілі України, пече їй тіло, випалює шкіру. Топчуть «наші брати» український цвіт, але й ми відповідаємо тим же. Люди, винні й невинні, помирають. Перший, другий, третій, десятий, сотий – для нас це стає лише статистикою, яку транслюють кожного дня по телебаченню.
Втрачена земля кожного дня йде далі й далі від мене, іноді здається, що це лише міраж мого розуму, але потім тобі телефонує бабуся розповідає про постріли, смерть, страх і найгірше – безвихідь свого положення.
О, земле, я сумую за тобою та вірно чекаю твого повернення, щоб знову відчути тебе у своїх руках, як найцінніший скарб, і під своїми ногами, як справжню опору для себе і нашої країни.
