ЮРКО ТЮТЮННИК
39-річного генерал-хорунжого армії УНР Юрка Тютюнника розстріляли 20 жовтня 1930 року у Москві Юрій Йосипович Тютюнник народився 20 квітня 1891 року в селі Будище Звенигородського повіту Київської губернії у родині колишніх кріпаків Йосипа та Марини. Генетичний українець, авантюрник. За материнською лінією був онуком сестри Тараса Шевченка — Ярини. У сім’ї було 9 дітей, але дорослого віку досягли 5 (4 сини і дочка).
Старші брати Юрка належали до партії соціалістів-революціонерів. У травні 1902 поліція арештувала всю родину Тютюнників, бо брати Іван і Макар розповсюджували між селянами заборонену партійну літературу; матір і малолітніх дітей того ж дня відпустили.
Навчався у сільській школі, закінчив агрошколу в Умані. На військовій службі з 1913 року. Спочатку служив у 6-му Сибірському полку в Владивостоці. З 1914 року брав участь у Першій світової війни спочатку в чині унтер-офіцера, потім офіцера. Командування полку запропонувало Юрію навчатися в військовому училищі. Після двомісячної підготовки успішно склав іспити до 1-ї Київської гімназії. Потім був посланий на Кавказ, де в 2-й половині 1915 року закінчив військову школу в місті Ґорі.
Зі школи знову відбув у 6-й Сибірський полк. У листопаді 1916 р. потрапив до Сімферополя в 32-й запасний полк, де прослужив до Лютневої революції. Після утворення Української Центральної Ради взяв активну участь в українізації частин російської армії.— член полкового комітету, обраний заступником голови гарнізонної ради солдатських депутатів. У березні-квітні 1917 р. організатор українського «Першого Сімферопольського полку імені Гетьмана Дорошенка».
У середині травня 1917 року в Крим прибув Олександр Керенський, який запропонував Юрію перехід у Штаб Одеського Воєнного Округу на високу посаду, але Тютюнник відмовився. 31 травня загальне засідання українського Сімферопольського клубу під головуванням прапорщика Тютюнника постановило: «негайно відтелеграфувати військовому міністру про те, що зорганізувався український запасний полк м. Сімферополя в кількості 5811 солдатів і 36 офіцерів, які просять затвердження». На Другому Всеукраїнському військовому з’їзді Юрко був обраний членом Центральної Ради, залишився в Києві і почав працювати. Восени 1917 р. організував у Звенигородці кіш (батальйон) вільного козацтва, став його командиром (отаманом).
29 грудня 1917 отримав призначення до Політичної ради при Генеральному Військовому Секретаріаті.
«Пісня про Тютюнника», створена у ті часи:
Гарматним димом розкотилися луни
І вітер степами гуде, гей,
Літає мов сокіл, кружляє Тютюнник.
Тютюнник на Київ іде.
Гей, гей, гей, гей |
Тютюнник на Київ іде | (2)
Напоїмо коней із синього Дону,
Самі нап’ємося з Дніпра, гей,
У Києві ворог, і жах охолоне
Героїв чакає сестра
Гей, гей, гей, гей |
Героїв чекає сестра | (2)
Тримайтесь, герої — за нами святий Юрій
У тяжкім нерівнім бою, гей,
Послав нас до бою, гей, Симон Петлюра
Боротись за матір свою
Гей, гей, гей, гей |
Боротись за матір свою | (2)
В нерівнім бою протремтіли гранати
І кулі степами прогули
Героїв походу відплакали мати.
Що як грізний вихор пройшли.
Гей, гей, гей, гей |
Що як грізний вихор пройшли | (2)
Гей прийде пора і година розплати,
Для ворога нагло впаде, гей, .
З мільйонами стане під Київ карати
Тютюнник з Сибіру прийде.
Гей, гей, гей, гей |
Тютюнник з Сибіру прийде
Розгромив у Бобринську 8-тисячну групу Михайла Муравйова.
9 листопада 1918 Тютюнника як учасника підпільника Революційного штабу Києва заарештували, знаходився в Лук’янівській в’язниці в камерах поруч із отаманом Палієнком та сотником Андрієм Вовком. У грудні 1918 Тютюнника мали розстріляти за наказом Головнокомандувача військами Гетьманату князя О. Долгорукова. В ніч проти 14 грудня 1918 отаман Палієнко, Андрій Вовк і Юрко Тютюнник підняли повстання у Лук’янівській в’язниці та після звільнення вирушили назустріч військам Директорії. В січні 1919 Тютюнника було вирішено розстріляти в штабі батальйону Правобережної Червоної армії, проте після промови генерала батальйон перейшов до Чорноморської дивізії військ УНР.
У травні 1919 року Тютюнник і Григор’єв повернули зброю проти більшовиків. 8 листопада головний отаман Петлюра призначив Ю.Тютюнника командувачем армії УНР. З 6 грудня 1919 р. до 5 травня 1920 р. Тютюнник брав участь у Першому зимовому поході як помічник генерала Михайла Омеляновича-Павленка. Юрко Тютюнник отримав орден «Залізного Хреста» за номером два, а його дружина, сестра – жалібниця Віра Тютюнник-Левицька нагороджена Залізним Хрестом номер п’ять. У жовтні 1920 Тютюнник підвищений до генеральського звання. Після інтернування українських частин у Польщі Тютюнник не склав зброї.
16 червня 1923 р. було проведено операцію ЧК, що заманила Тютюнника до більшовиків. Після переправи через Дністер генерала-хорунжого Юрка Тютюнника заарештовано. Публіці повідомили, що він здався добровільно, погодився на співпрацю з урядом У.С.РР. Москва наполягала на розстрілі, українське керівництво переконало в необхідності збереження авторитетного на Заході генерала в політичних цілях.
Генерал вирішив загнутися, але не прогнутися, тому чекісти влаштували йому побачення в камері з дружиною і малою донькою з ультиматумом: або лист, або усім смерть. 15 серпня Тютюнник оприлюднив звернення «До всіх українських вояків, перебуваючих на еміграції» та написав покаянного листа В.Затонському.
Він працював сценаристом на Одеській кінофабриці, написав сценарій фільму «Звенигора» (1927), спільно з Майком Йогансеном і Олександром Довженком. Грав себе в українських фільмах: у художньо-документальному «П. К. П.» («Пілсудський купив Петлюру»), у першому варіанті «Звенигори» тощо). Харківський адвокат Олександр Семененко про «ПКП» писав:
«Замість історичної драми, де вони брали участь як воїни, їм довелося на баских конях перед кіноапаратами витанцьовувати образливий для їх гідності водевіль. У цій країні переможені не мають права на честь і минуле. Своє минуле вони мають самі спаплюжити і спотворити.»
Під час роботи на Одеській кінофабриці Юрко Тютюнник потоваришував з Юрієм Яновським і той на основі спогадів створив роман-думу «Чотири шаблі».
Після роботи на Одеській кінофабриці Тютюнник перейшов до Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ) у Харкові. З колишнім комісаром Центральної Ради Надією Суровцовою працював в одному кабінеті; вона залишила спогади про редактора художніх фільмів і сценариста Тютюнника.
Смертний вирок ухвалила колегія ОГПУ 3 грудня 1929 року з приміткою: «вирок не виконувати до особливого розпорядження». Суд дозволив йому листуватися. До серпня дружина Віра Андріївна Тютюнник-Левицька отримувала через ГПУ листи від чоловіка, продовжувала добиватися помилування. В серпні 1929 продала піаніно, щоб поїхати в Москву на побачення з чоловіком та прийом до судового керівництва.
У кінці 1930 року Тютюнник-Левицька звернулася до владних органів із проханням повідомити про його долю, живий чи ні. 1932 року отримала повідомлення про виконання вироку. Реабілітований 28 листопада 1997 року постановою Генеральної прокуратури України.
Відомо, що Віра Андріївна лишилася з двома дочками (старша донька: Тютюнник Ольга Юріївна (1918 р.н.) до 1932 року проживала на станції Кущівка Північно-Кавказького краю.
Ганна ЧЕРКАСЬКА
