Love story
Леся Леонідівна і Владлен Володимирович ЛЕПСЬКІ – щаслива сімейна пара, друзі і однодумці. Це – міцний тандем двох талановитих особистостей, які не конкурують між собою, а доповнюють одне одного. У них, шановні читачі, можна багато чого запозичити, щоб і самим жити комфортно і бути успішним.
– Пані Лесю, які риси Владлена Володимировича Вам імпонують найбільше?
– Усі. (Усміхається – Ред.) І це, дійсно, так. З перших часів нашого знайомства мене вразив унікальний дар Владлена Володимировича, який дуже рідко зустрічається, – надавати людям можливість, шанс для реалізації. Не я вигадала, що Всевишній допомагає через людей. Я зрозуміла, що ця місія Владлену Володимировичу дарована Богом. Він бачить людей, які хочуть зробити щось велике, гарне, потрібне суспільству, а не можуть, з різних причин, то Владлен Володимирович допомагає. І люди щасливі, бо змогли реалізувати свою мрію, і справа на загальне добро зроблена.
Владлен Володимирович дуже поважає дружбу – не забуваючи старих друзів, набуває нових. А це, повірте, рідкісна риса характеру. З роками ми обмежуємося колом сім’ї, родини, ну, і ще хіба колегами по роботі. Він же не забуває шкільних друзів, тих, з якими навчався, лікарів, побратимів-рятувальників, учасників ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, друзів родини. Це – фантастично! Куди б ми не поїхали по Україні чи подорожували за кордоном, – він завжди знаходив друзів, і вони з радістю й щирістю нас приймали.
Тому і в нашому будинку завжди багато любих серцю людей. Ми цінуємо щире спілкування й обмін позитивними емоціями. Для нас з Владленом Володимировичем це є незгасним джерелом енергії, яким ми надихаємося і ростемо духовно. Все це і є сутністю нашого буття.
– Усім відомо, що за успішним чоловіком зав-жди стоїть успішна жінка, яка створює гарний настрій, умови для праці чоловіка.
– Саме це я і намагаюся робити. Адже його інтелектуального і творчого потенціалу вистачило б на багатьох. Уміння організувати роботу, наладити зразкову дисципліну, не через страх бути покараним, а через уміння донести важливість дорученої роботи, підтримувати і дбати про велику кількість людей, бути небайдужим до чужих страждань – захоплюють.
– Коли Ви познайомилися, Владлен Володимирович ще не був ні професором, ні головним лікарем. Ви повірили в нього?
– У Владлена Володимировича вже тоді відчувалася статусність, мужність, уміння приймати рішення, гармонійність. Мені цього було достатньо. Безперечно, я надзвичайно горджуся його сьогоднішніми досягненнями і тим, ким він став. Наші почуття потрапили в добрий ґрунт взаєморозуміння, поваги – і закріпилися. Наше знайомство змінило мене. Я вчилася і прагнула бути кращою. Хоча, звичайно, поганою я себе теж не вважала, але увага Владлена Володимировича була для мене, як аванс, і я старалася відповідати тому образу, в якому він мене бачив. Відверто: боялася послизнутися і зробити щось не так.
І з кожним прожитим роком я все більше і більше ним захоплююся: як батьком нашої донечки, науковцем, творчою людиною, яка ніколи не зупиняється на досягнутому, а тому завжди готова зробити для нього неможливе. Коли мені кажуть: «Бережіть Владлена», я відповідаю, що це і роблю. Адже зрозуміла одну істину, якою поділюся з читачами: чоловік насамперед любить жінку за той стан, який відчуває поруч з нею.
Щодня у Владлена Володимировича я відкриваю щось нове і прекрасне. З ним ніколи не буває нудно. Особливо радію, коли ці риси помічаю у донечки. Велика річ – гени. Ці відкриття мене не тільки радують, а й надихають.
– Цікаво спостерігати за Вашою донечкою Аннушкою. У ній відчувається інтелігентність і водночас розкутість. Вона не замкнута, як це буває у такому віці. Поділіться ще й методами виховання?
– Не напружуйтеся особливо у вихованні дітей і не напружуйте їх. Вони будуть схожими на вас. Навчайте власним прикладом. Живіть, поводьте себе так, будьте такими, якими б ви хотіли бачити свою дитину. Рецепт простий і складний водночас.
А ще потрібно, щоб дитина розуміла, що світ складний, бувають і труднощі, різні перепони. Тоді, зіткнувшись з ними, вона буде готовою до їх подолання. А дитину виховує все: сім’я, оточення, люди, світ. Ми з Владленом Володимировичем, вже маючи досвід виховання наших старших дітей, беремо все краще.
– Пані Лесю, Ви розповідаєте так само захоплююче, як і пишете. Чи плануєте серйозно зай-нятися літературою? Перші кроки у Вас дуже вдалі. На мій погляд, вже духовно до цього дозріли, а ваші зовсім не тривіальні роздуми про життя, відносини чоловіка і жінки, материнство за мелодикою, приреченістю на кохання нагадують сімейну сагу бестселер «Віднесені вітром».
– Відчуваю, що творчість надзвичайно інтимна річ. Потрібен час і особливий стан, щоб зануритися у відчуття, а потім вже пливти на їх хвилях. Кожен день переживаю, як історію. Народжуються різні варіанти.
Найцінніший ресурс – це час. І якщо Всевишній дасть мені його вдосталь, то все можливо.
– Обов’язково дасть. Але всерівно не відкладайте.
– Постараюся.
Спілкувався Ігор КРАВЧУК
