ЧЕРВОНА РУТА – НАШ ФЕСТИВАЛЬ
Тридцять років тому в Чернівцях відбулася подія, яка сколихнула всю Україну, засвітила зірку Надії на незалежність, укріпила слабодухих і неабияк налякала ворогів – це Фестиваль української пісні «Червона рута».
Пройшли десятиліття, але ті, ні з чим незрівнянні п’янкі, щемливо-бентежні почуття легкості та свободи, які подарував Фестиваль, – переконаний, не полишають усіх причетних до нього. Тоді раптом всі Чернівці заговорили українською мовою, сміливо звучало вітання «Слава Україні!», то тут, то там з’являлися синьо-жовті прапори, які провокували спалахи адреналіну, усміхнені обличчя та наряди розгубленої міліції, яка виглядала як рудимент совєтської системи, як якесь непорозуміння. Хоча це нам так лише здавалося. Вони виривали прапори на стадіоні під час концерту, виставляли кордони перед локаціями, де проходили заходи, навіть затримували дівчат-львів’янок, які були у синьо-жовтому вбранні, на що висловили протест прямо зі сцени, розбили голови Тарасу Чубаю та Георгію Гонгадзе.
На той час у Чернівцях потужно діяла Українська Ґельсінська спілка (УҐС), та Народний Рух України (НРУ), створення якого відбулося напередодні у Києві і делегатом якого я теж був. У місті й області ми проводили велелюдні заходи: мітинги, віча, марші, співали на них «Ще не вмерла…», розгортали синьо-жовті прапори, і було таке враження, що всі нас підтримують. До речі, під час фестивалю на стадіоні улюблений мільйонами співак Тарас Петриненко, який був і членом журі, виконав пісню про Народний рух, яка не передбачалася сценарієм, через що мав неприємності.
Участь у фестивалі «Червона рута» взяли близько 50 вокально-інструментальних ансамблів, майже 40 поп-музикантів, 30 рок-гуртів, 50 бардів. Загалом було понад 500 виконавців. На повну силу заявили про себе «ВВ», «Кому вниз», «Брати Гадюкіни», «Тризубий Стас», «Гуцули», виконавці Віка Врадій, Марічка Бурмака, Андрій Миколайчук, Едуард Драч, Віктор Морозов, Василь Жданкін, Андрій Панчишин. Це були зовсім інші пісні, відмінні від совєтської попси і за мелодикою, і за гармонією текстів. Вони були продовженням Володимира Івасюка, який незримо, але відчутно був присутній.
М айже в останній момент і я вирішив брати участь у фестивалі. Пройшов відбірковий обласний конкурс, виступив на фестивалі, у жанрі «співана поезія». Виступити вважав за честь. Брати участь на тій же локації, в парку біля готелю «Черемош», разом із Віктором Морозовим, Едуардом Драчем, Марійкою Бурмакою – вже невимовною радістю. А коли до мене на вулиці Кобилянській підійшов усміхнений журналіст Володимир Фінів, і привітав із перемогою, – я не повірив. – Біжи хутчій, – штовхнув мене в плече, – у парку через пів години буде нагородження.
Виросли крила, долетів за п’ятнадцять хвилин. Уже чув голос ведучого Василя Ілащука про початок нагородження. Та переді мною стояв кордон міліції. Більшість мене знали як угаесівця, тому ніякі мої доводи, що я, не тільки вмію прапори піднімати і ганити останніми словами комуністів і совєтську владу, але ще й співаю і став переможцем фестивалю – не переконували. Звернувся до майора Миколи Харабари – він, попри все, нормально ставився до рухівців, очевидно все розумів, – і мене пропустили. Біг проходом, штовхаючи глядачів, вискочив на сцену, якраз коли пролунало моє ім’я як дипломанта першого фестивалю української пісні «Червона рута» та ще й отримав «Приз симпатії Українських митців» за краще виконання авторської пісні. Це була картина «Три плачі по урваній струні» (присвята Володимиру Івасюку) відомого нині в Україні і світі художника Романа Романишина зі Львова.
До проголошення Незалежності залишалося трішки менше двох років. Ми чекали її і здавалося: «Ось відбудеться ця найграндіозніша подія в житті кожного з нас – і все бути по-іншому».
«Червона рута» стала великим поступом у здобутті Незалежності і відстоюванні її ідеалів і сьогодні. Серед тих, хто був у Чернівцях на фестивалі, потім брали участь у Революції на граніті, Помаранчевій революції, Революції Гідності. Зустрічав їх і нещодавно – 14 жовтня в лавах, що йшли Хрещатиком під гаслами «Ні капітуляції». Вже посивілих, але з молодечими лелітками в очах та рішучістю не поступитися завойованим. А в холодних окопах на Сході червонорутяни зігрівають душі воїнів.
Ігор КРАВЧУК
