Слово редактора

КОГОРТА ПАСІОНАРІЇВ

Висвітлювати заходи, до яких сам причетний, – надзвичайно приємно, але й дуже складно, бо важко бути об’єктивним.

Цього року святкували 30-ліття двох подій, що відіграли велику роль на шляху України до Незалежності, – утворення Народного руху України та проведення Фестивалю української пісні «Червона рута».

Під час зустрічі з учасниками РУХу та представниками Української Гельсінської Спілки відзначив одну характерну особливість: ніхто не розповідав про своє особисте – чоловіків, жінок, дітей, внуків, болячки, чи навіть про власні досягнення, як це заведено в таких ситуаціях. Усі ділилися спогадами: як піднімали синьо-жовті прапори, проводили мітинги та марші, скликали віча, якими надіями жили. Обговорювали, звісно, політичне й економічне життя сучасної України. Ми залишилися патріотами, державниками і про сьогодення та майбутнє країни – теж мали однакове бачення. Побратими, хоча всі колись були піонерами, комсомольцями, зуміли зламати стереотипи, що їх вдовбувала в голови (згадайте хоча б стократне повторювання піонерських «рєчовок») надпотужна совєтська ідеологія, знайшли в собі волю піти проти течії. А для цього потрібно було мати сміливість, рішучість і безмежну віру в Україну. Усі ми тоді розуміли – ситуація може змінитися блискавично і не на нашу користь.

Уявіть, що трапилося б з усіма національно-визвольними рухами імперії, якби перемогло ДКНС, і очолив би його заражений імперською бацилою якийсь біснуватий, але хитрий і вольовий фанатик? Питання риторичне. Та й, погодьтеся, попри все, «нєрушимий» міг би існувати ще не одне десятиліття. Усвідомлюючи це, ми все ж вирішили: будь-що буде і стали на прю.

Горджуся, що належу до цієї когорти пасіонаріїв.

Слава Україні! Героям слава!