Гравітація слова

Юлія БЕРЕЖКО-КАМІНСЬКА

З полегшенням, зітхнувши, вечір

За плечі стиха обійняв,

І, наковтавшись порожнечі,

Ліг вітер в узголів’я дня.

Потоки теплого повітря –

Що пряженого молока,

Перемішалася палітра

В мінливій течії струмка.

Коли ж дозріє передгроззя

І пробіжиться по стерні,

Важкі, як визріле колосся,

Думки заломляться в мені.

І обітнеться щемне коло,

І вийду з нього по слідах.

Я так мовчала довго – голос

Мій став сильнішим, ніж вода.

***

Гори, які димлять...

Стежки різкий залом...

Ти мені дав ім’я,

Мов огорнув крилом.

Вишні – що дукачі,

Котяться на траву...

Вишепочи вночі

Те, як мене зовуть

Тільки птахи і ти,

Тільки вода гірська.

Солодко я гірка –

Острах мій так вродив.

Доля це, а чи збіг?

Лишиться чи мине?

Скільки в мені імен,

Виношених в тобі?

Тільки щоб не було,

Наче гілля відтяв –

Я ж тобі під крилом

Виспівала життя!

Вибрала з полотна

Сяйво вологих трав...

Де ж ти їх назбирав –

Всі мої імена?

***

Я прийшла.

Ось бачиш –

Душа моя вся у латках.

Не знайдеш

Наді мною ні вічності,

Ані стелі.

Тож, Господи,

Дозволь мені

Прожити життя спочатку,

vЩоби стати

Голосом

Віолончелі –

Грудним звучанням дерева

Якогось старого,

Яке й забуло,

Де воно коріння своє лишило.

Я б хотіла так

Розбурхати душу в нього,

Щоби світ зазвучав

У його атрофованих жилах!

Щоби вітер вигудів

Весь нестрункий неспокій,

Показала ніч,

Де папороть її квітне,

Щоби трави,

В яких загублені

Сни і кроки,

Нашептали,

Що ж шукають

Птахи у них

Перелітні.

Я б цим голосом –

Віолончельним –

Дереву б дала проростати

Саме там,

Де ніколи

Його не сягали віти,

Щоби люди ходили

По-своєму дужі й крислаті –

Окорінені дереворити.

Ще життя...

Хіба ж це, Господи,

Нездійсненно?

Я смичком тугим

Перечитала би Ліста.

Але

Не лишилось

Бодай одного ще

Життя для мене.

І Бог

Послав мені

Віолончеліста.

***

Осінь пахне мускатно-пряно,

Губить зорі, голубить трави,

Не шукаючи переправи,

Йде упоперек рік, убрана

В пізнє сонце і ранній холод,

У дощі мовчазні і вічні.

Йде, вдивляючись не в обличчя –

В душу голу!

Вся земля по тобі рахманна,

Тишина по тобі гранична!

Ти відлунююєш потойбіччям,

Болем рваним.

Хто прийняв – той тебе сподобив,

В тому світишся й не холонеш,

І пливеш у його бездонні

В неземній золотій оздобі.

***

Минає літо – ні грибне, ні рибне,

Розлите, як варення на столі...

Воно вже безнадійно не потрібне

Ні людям, ані небу, ні землі.

Заллють дощі його відкриті пори

І збиті коси вичешуть вітри.

Про нього вголос більше не говорять –

Гориш? То вже нарешті догори!

Це п’яте літо пороху, окопів

І куряви розтрісканих доріг.

На стирчаках безхозного укропу

Повисло сонце, кинуте в горіх,

Немов непотріб, спечене до жару,

Немов на слові «Краще б не зійшло!»

Бо що освітить? Безнадію згарищ?

Порожнє місто, згорнуте в село?

Минай же, літо, поки не осяде

Неспокій твій, що в вугіль обгорів.

Колись дістануть із глибоких надр

Твій чорний камінь діти шахтарів.

***

Скільки літ по тобі в борні!

Скільки в Лети просили милостей!

Ти ненавидів.

А в мені

Залишилось те.

Шаленів, закипав нутром,

Припадав до подолу грубого,

А мені – під моїм ребром –

Серце зводить німою тугою.

Випікав тобі очі страх,

Голод їв тебе десь на хортицях,

А мені у холодних снах

Хліба хочеться.

Ти доп‘яна спивав журу

Скрипки, що занивала в потемках.

А я в руки смичок беру –

Плачу подумки...

Грай же, пращуре, свій мотив,

Сагу вічного, неминучого!..

Те, чим гралася доля, – тим

Я й озвучую.

***

Не буде від мене ні кривди, ні мсти,

Я слова шорсткого тобі не закину,

Та ти відчуватимеш легкість у спину –

Це легкість проявленої пустоти.

І збовтані дні якось виберуть час

І виведуть в поле твого передзим’я.

Мені неважливо, згадаюся ким я,

Коли ти востаннє прогнеш свій матрац.

Та те, що від тебе – те буде в мені,

І як би наосліп життя не кидало –

Я все збережу, і мені буде мало,

Як зимного сонця в сухому вині.

***

Як гарно на мені блищить залізна збруя!

Не ранить шкіру в кров, хоч тисне і щемить.

Іду собі, тягну, і думаю – живу я,

І думаю – ще крок, ще тільки мить, ще мить,

А глянула – роки осіли на рамена...

І хто мене жене до хрипу по землі?

І під якими йду знаменами, в стременах

Кого оце несу покірно у сідлі?

І шпори, і батіг знайомі не зі слова –

За сіно? За овес? За стійло розписне?

І скільки я отак під окрики готова

Тягнути те, що все ж не відає мене?

В мені усе живе – і груба непокора,

І дикі правіки, й свобода до узди.

Ніхто мені життя ніколи не повторить,

Ні сил мені ніхто не верне молодих.

І збились дні мої в одну кошлату втому

З благих ненарікань і змовчаних терпінь –

Оце і є мені мій терен усвідомлень –

Можливо, я – і кінь.

Але – крилатий кінь!

***

День увіткнувся в ніч, а мені – однаково.

Десь визрівають ріки у повноводдя...

Зорі-лампадки світло тримають м’яко –

Якось воно та й буде, як перебродить.

В тиші цієї ночі доходять ягоди,

Солодом наливається пізня вишня,

Серце зійде на спокій, бо прагне злагоди –

Слухає непочуте, далеке, стишене.

Я обернусь на місяць, замру над водами,

Дихати буду хвилями повногрудо,

І – де ніхто не бачить – дрібними сходами

Вийду на білий берег і перебуду.

Там відпущу волосся і крила випещу.

Там розкажу вітрам, що змовчати страшно.

І, як розвію смутку останню пригорщу,

Спробую на світанні, чи крила справжні.

***

Тут сходжені мости.

Тут ріки перебиті.

Тут вітер напролом виказує незгоду.

І, мабуть, не знайти в проявленому світі

Такі скупі слова на подих і на подив.

Тут стигне чорторий, заметений травою,

І клякне тишина між стовбурами сосен,

І голос без луни між мною і тобою

Іще іде, але

Навстріч уже не просить.

Вихлипують дощі щось зовсім особисте,

Збирається туман у ложі опівнічнім,

І втримують дуби обм’яклу пам’ять листя,

Коротку, як життя, і як розлука, вічну.

***

Сама не знаю, як воно далось

І чим сплачу за розкіш благородну –

Іти за словом, що, мов рання осінь,

Таке ж прекрасне і таке ж гіркотне.

Воно мене підносить і жбурля,

Заходить у найтонші капіляри,

Вона мені – і небо, і земля,

За всі скарби дісталося й задарма.

Воно мені – жарина під ребром,

Мій літній вихор, яблука під снігом,

Мій сильний голос і його надлом,

Моя цикута, і моя утіха,

Дитина із заплаканим лицем

І цілим сонцем у руках,

А значить –

За вірші можуть вибачити все!..

Й за них мені нічого не пробачать.

***

Так сухо, що трави на шепіт зійшли,

І вітер надихався пилу і жару,

І степ полинами повітря пропарив

Й лежить на спині в остюках ковили.

І бродять отари по небу грузькому,

І губляться десь за чужими лісами,

І марять дощами – живими дощами

В заломах зірниць і в оглушенні грому.

...Закинуло літо свої постоли...

Ріка причаїлась і на мілководді –

Оголені корені, наче з городів

По кісточки верби у воду зайшли.

Так сухо і тихо, і сонно, і кволо,

І котиться колесо днів і Дажбога,

І водить по колу та вічна дорога

Над полем і степом.