ГОЛОВНИЙ СТИМУЛ У ЖИТТІ — ЗРОБИТИ ЩОСЬ ДОБРЕ ДЛЯ СЕЛА
Анатолій Бочкарьов: ГОЛОВНИЙ СТИМУЛ У ЖИТТІ — ЗРОБИТИ ЩОСЬ ДОБРЕ ДЛЯ СЕЛА
Не перестаю дивуватися красою, історією нашої української землі і духовним багатством її людей. Щоб поринути у зовсім інший світ — спокійніший, врівноваженіший — варто від’їхати від столиці всього на декілька десятків кілометрів.
Ми — на лівому березі Дніпра в селищі Велика Димерка. Більше тисячі років цю місцевість заселяли мисливські племена сіверян, які згодом почали займатися господарською діяльністю і відвойовувати землю у лісів.
Особливо багато було тут березових гаїв, де видобували способом сухої перегонки дьоготь, а після спалювання сировини отримували селітру, поташ. Мешканці поселення димерських предків, що виникло на березі озера Міхов у давні часи, займалися також смолокурінням. Упродовж десятиліть піднімалися над селом дими. Це одна із основних версій походження назви Димерка.
Перші згадки про Велику Димерку сягають XIV століття, коли у 1362 році Володимир Ольгердович подарував значні земельні володіння Юрію Половцю, котрий стає володарем земель від Десни до Трубежа.
У 1392 році Димерка входить до складу Остерської волості, що була віддана «Митьке Сокире из рода Ольшанських». Саме цю дату вважають офіційним відліком існування Димерки. У 1482 році кримський хан Менглі-Гірей прийшов під Київ і Чернігів та розорив ці краї: «Град взял... и орнем сожже... Полону незчисленно взял, а землю Киевскую учижи на пустку». Димерці брали участь у визвольній війні під про-водом Богдана Хмельницького.
У 1680 році Димерка за наказом царівни Софії Олексіївни переходить у володіння Києво-Печерської лаври. Не зважала монархиня на те, що на той час на території села проживало багато вільних людей, які належали до козацького стану.
За часів Катерини II було скасовано гетьманське управління Кирила Розумовського. 14 травня 1783 року указом російської імператриці Катерини II за- кріпачено селян Лівобережжя та Слобожанщини.
Чимало знущань зазнали селяни і від лаврських управителів. У 1786 році відбувається одержавлення церковного майна. Село стає казенним, тобто державним. У 1787 році Димерку відвідала цариця Катерина II.
1802 року відбувається адміністративний поділ території тогочасної України. Уся Лівобережна Ки-ївщина, в тому числі і Броварщина, переходить до Чернігівської губернії. У 1861 році скасовано кріпосне право. Селяни отримали особисту свободу, право вільно обирати місце проживання, займатися різними видами ді-яльності.
Через два роки згідно із земельною реформою введено місцеве самоврядування. Першим сільським старостою обрано Гарбузу. Громада мала право займатися благоустроєм, ремонтом доріг, розв’язувати дрібні конфлікти, опікуватися освітою, медициною.
З поваленням монархії в Росії наприкінці лютого 1917 року в Україні також починається революція. У Києві на початку березня створюється Центральна Рада, яка стала виразником інтересів українців. Та втримати під контролем Україну їй не вдалося. Більша частина українських земель була захоплена більшовиками. На відміну від інших сіл району, Димерка підтримала становлення радянської влади. Селяни повірили, що це поліпшить їхнє життя. Як наслідок — отримали непомірні податки, продрозкладку, колективізацію, розкуркулення і Голодомор, що на сьогодні у багатьох країнах світу визнаний як геноцид українського народу.
Вся історія Димерки, аж до наших днів, чудово описана у виданні «Велика Димерка. З часів заснування до сьогодення», яку перед початком розмови подарував мені голова Великодимерської ОТГ Анатолій Борисович Бочкарьов, до якого ми, власне, і приїхали, щоб взяти інтерв’ю, довідатися про успіхи, досягнення, які у громади досить вагомі, та уміння долати труднощі.
Анатолій Бочкарьов — чудовий організатор, знавець і практик місцевого самоврядування. А Великодимерську громаду очолив ще у 1985 році. Особисто я не знаю голову села чи міста, котрий мав би більший «стаж».
Про Анатолія Борисовича нам відомо, що з 1995 року — член ВГО «Клуб мерів» та Асоціації міст України, в складі робочої групи АМУ брав участь у розробці проектів законів України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про містобудування», Земельного та Бюджетного кодексів України.
Член Наглядової Ради при Мінрегіонбуді з розвитку місцевого самоврядування. Належить до колегії Броварської районної державної адміністрації. У 2006 році Указом Президента України на-городжений орденом «За заслуги III ступеня». Відзначений Почесними грамотами Верховної Ради України [2017 р.), Кабінету Міністрів України [2015 р.), Міністерства регіонального розвит-ку та будівництва України [2008 р.)
За період роботи в органах місцевого самоврядування має численні нагороди від Київської обласної та Броварської районної держ-адміністрацій, районної ради. У 2010 році присвоєно звання «Почесний громадянин Броварського району».
— У вас, Анатолію Борисовичу, все життя пов’язане з Великою Димеркою. Не хотілося шукати щастя десь в інших краях?
— Я родом з цього села, яке надзвичайно люблю. Мій край міцно мене тримає в своїх обіймах. Напевно, це доля, а від неї нікуди не втечеш.
Тут минули шкільні роки. Займався боксом. Їздив на тренування до Києва. На той час для Димерки це було дивиною. Спорт в моєму серці і досі. Робив спробу вступити до Київського інституту фізкультури — не склалося.
До армії, після закінчення школи, це був 1973 рік, працював, як і багато моїх односельців, на Київському радіозаводі слюсарем-складальником радіоапаратури. Працювати там було престижно.
У військкоматі запропонували пройти курси водіїв-спеціалістів для авіації. Освоїв управління ще й технікою для обслуговування літаків. Цілком закономірно, що потрапив в авіаційні війська. Відчував себе впевнено, був добре підготовленим і фахово, і фізично. Працював на автотранспорті, обслуговував літаки.
Повернувшись додому, пішов працювати у наш радгосп «Великодимерський». Мав чудових наставників, яких завжди згадую добрим словом. Був водієм головного агронома Миколи Адамовича Гальчинського. Саме він і порадив мені обрати таку ж професію. «А чому б і ні», — подумав я. Батько також завжди наполягав, щоб здобув освіту, тому сприйняв це дуже позитивно. Таким чином, у І979 році закінчив Маслівський радгосп-технікум за спеціаліьностю «Агрономія».
«Посаду» водія змінив на помічника бригадира, а у 1981 року призначили керуючим відділком радгоспу «Великодимерський». Переді мною постали нові, складніші завдання та обов’язки. У червні 1982 році обраний на посаду заступника сільського голови села Велика Димерка, де пропрацював до грудня 1985 року.
З грудня 1985 року — сільський голова села Велика Димерка, а після віднесення села до категорії селищ міського типу (з 2000 року) обіймаю посаду Велико- димерського селищного голови.
Велика Димерка сьогодні — центр ОТГ. Була пророблена велика робота у зв’язку з реформою. Я налаш-товував і своїх помічників, і депутатський корпус на рух вперед, на гідну відповідь новим викликам часу.
До речі, ніколи не вважав, що місто — це щось вище чи краще, ніж село. Зізнаюся чесно, ніколи не стояв перед вибором: залишитися в селі чи шукати долі в місті або ще десь. Мої думки, мрії, плани були пов’язані тільки з рідною Великою Димеркою. Завжди хотів жити тільки тут, працювати, побудуватися, одружитися. Так і склалося. Маю гарну сім’ю, люблю людей і задоволений роботою. Хоча вимоги ставлю все вищі. А до роботи я звик. Працювати — це мій природній стан і спосіб життя. Батьки з дитинства привчили до праці. Було з кого брати приклад Моя мати Параска Микитівна трудилася в радгоспі. Батько Борис Семенович теж пройшов нелегку школу життя. Сам родом з Ташкента. Дитинство минуло в дитбудинку, потім «ФЗУ». Переконаний, що сьогодні цієї абревіатури не знають. Ще за СРСР це були, так звані, школи фабрично-заводського навчання.
Потрапив в Україну. Тут він як зварювальник пра-цював на трансконтинентальному експортному га-зопроводі Уренгой-Ужгород, який проходить по наших землях. Зустрів мою маму. Одружилися. Мама місцева, велика рідня і підтримка. Батько мав багато спеціальностей, був майстром на всі руки. Вмів класти кладку, піч зробити, криницю викопати. Брав мене з собою і всьому навчав.
— Ви стали головою сільської ради на початку «перебудови». Цікавий був час?
— Розпочинав свою роботу як голова сільської ради ще у той далекий час, коли Генеральним секретарем ЦК КПРС став Михайло Горбачов. У сільській раді було 115 депутатів. Депутатський корпус складався з працівників радгоспу, комунальної і побутової сфери, вчителів, лікарів...
Обговорення результатів з’їздів, пленумів тощо були обов’язковими заходами для сільської ради. Вагомою роботою була заготівля молока, картоплі, яєць згідно з встановлених норм. До наших обов’язків належала організація допомоги села радгоспу, а він у нас був великий: понад три з половиною тисячі голів тільки дійного стада, на 600 гектарах вирощували овочеві культури, чотириста гектарів саду. Вирощували також ягоди. Мали свій консервний завод, де виготовляли до сорока найменувань продукції. Одне слово — масштаб. Мали гарні стосунки з шефами з Печерського району столиці, підприємства якого активно нам допомагали. За це вони мали можливість придбати нашу продукцію. Все було чітко, зрозуміло і цілком прозоро. Потім настали непрості 90-ті роки.
Розпочалося роздержавлення радгоспу. У нас було організовано шість КСП. Спрямовували у правильне русло тих, хто мав декілька гектарів землі, але, зрозуміло, сам їх обробити не міг. Регулярно збиралися з активом, для вирішення зовсім нових проблем, які досі були невідомі.
Але, слава Богу, знайшлися молоді керівники, які взяли на себе відповідальність. Стали біля керма і почали організовувати товариства. Великим досягненням є те, що жоден гектар землі не залишився поза увагою. Людям платили орендну плату. Але ця форма управління не давала тих прибутків, які могли б утримувати село на гідному рівні. Як результат — у бюджеті села утворилася велика дірка, і потрібно було думати, як розвивати, а швидше рятувати, населений пункт. Я збирав актив, міркували, обговорювали самі і дивилися, як роблять інші.
Ми перші, на землях, які при розпаюванні відійшли від радгоспу (а це до 15 відсотків: частину віддали людям під забудову, а більшу — залишили для розвитку) зробили в межах населеного пункту промислову зону. Вона охоплювала 260 гектарів. Це не були найкращі землі.
Рішенням сільської ради мали право надати дозвіл на розвиток того чи іншого напряму: промислового чи сільськогосподарського. Це не потрібно було ні з ким узгоджувати. «Приходьте до нас. З нами можна працювати», — заявили ми.
Найбільша, на той час, інвестиція в Україну, яка зайшла із Заходу — це Кока-Кола. В Україні вони отримали декілька пропозицій і вибирали кращий варіант. У нас вони побачили відповідальних партнерів, зрозумілий підхід і чіткі умови. На той час спільно з нашою районною радою ми вирішили зробити все можливе, щоб Кока-Кола зайшла і залишилася.
Перша зустріч відбулася у 1994 році. У наступному — почали енергійно і вдумливо працювати над цією темою, а вже у 1996 — розпочалося будівництво заводу. Отже, наші спільні зусилля з Броварською районною радою, яку на той час очолював також вихідець з Великої Димерки Леонід Слободянюк — увінчалися успіхом. Тоді ж район почав отримувати податки від цієї компанії. Таким чином, кризова ситуація, зокрема з виплатою зарплат бюджетникам, пенсій — поліпшилася. Хоча, в цьому контексті слід зазначити, що довелося провести чималу роботу з населенням, щоб переконати — це безпечне підприємство і шкоди від нього не буде. І вода нікуди не зникне. Пригадую, як представник компанії Кока-Кола Барі Блуфер сказав мені: «Згадаєте мої слова — там, де ми, там будуть й інші великі підприємства». Він мав рацію. Сталося саме так.
Успіхи, як відомо, надихають. І я ще раз переконався, що за умови консолідованої команди можна досягати гарних результатів. Звісно, для цього потрібно було рухатися далі. Не зраджуючи власним інтересам, маємо на своїй території цілу низку іноземних підприємств і є лідерами в Київській області з розміщення бізнесу та надходження іноземних інвестицій. Це Кока-Кола, Рабен-Україна, Рейнарс Україна, Бау міт Україна, Алкобер Україна, Чайна фабрика «Мономах», що зайшла до нас однією з перших. У них тут і виробництво, і склади. Турецька фірма «Адопен» займає друге місце у світі з виготовленню пластику. Вона — теж у нас. А це все визнані світові бренди.
Таким чином, маємо дві промислові зони: північну і південну.
Ми, крім усього, першими організували технопарк. На це відвели 105 гектарів. З 2007 року успішно співпрацюємо з Василем Хмельницьким і, як результат, на цій території знаходиться одна з найбільших сонячних станцій на 57 МВт, що в минулому році була здана в експлуатацію і забезпечує електроенергією, як допоміжна, значну частину Київської області. За даними експертів, Київській області бракувало 120 МВт, майже половину, тобто 60 МВт, перекриває наша станція. В неї були вкладені великі інвестиції.
Наші односельці мають роботу. Але потрібно пра-цювати на рівні світових вимог. Адже такі підприємства потребують спеціалістів високого класу. До речі, Кока-Кола, зокрема, працює з нашими випускниками школи, щоб відібрати кращих і навчити для роботи на своєму підприємстві. Наприкінці 2019 року приїздила до нас делегація із Китаю. Як з’ясувалося, вони про нас знають. Серед посланців Піднебесної — представники різних напрямів науки: техніка, медицина тощо. Ми презентували нашу громаду, підприємства. Очі у них розбігалися, а коли організували екскурсію на Кока-Колу, то гості зізналися, що ніколи не думали, що в Україні може бути таке підприємство. Виявили бажання співпрацювати. Ми теж готові.
Нам є чим гордитися, про що розповісти і що показати.
— Чи спонукала до руху вперед, як ви, Анатолію Борисовичу, кажете, адміністративна реформа, децентралізація і створення ОТГ?
— Ми усвідомлюємо, що цей процес важливий і відповідальний. Не боїмося об’єднуватися і разом вирішувати всі питання. Нині у Великодимерську ОТГ входять Бобрицька, Жердівська, Руднянська, Шевченківська сільські ради. Громади з нами погодилися. Уже три роки минуло, як об’єдналися. Маємо стратегічний план розвитку за європейським зразком на 10 років. Закінчуємо інвентаризацію земель, щоб було зрозуміло, що для сільгоспвиробників, що для соціальної сфери, а що піде під промислові зони.
Інтереси всіх суб’єктів враховано. В усіх чотирьох старостатів вирівнюємо соціальну сферу.
Це робота не на один день, але освіта, культура, медицина тощо мають бути на відповідному рівні всюди. Важливим складником є благоустрій населених пунктів. Над цим теж працюємо.
У поточному році у нас бюджет розвитку ОТГ становить 30 мільйонів, загальний — 200 мільйонів. Два роки поспіль, у 2018 і 2019 роках, у своїй «ваговій категорії», де населення ОТГ сягає понад 15 тисяч, ми займали перше місце з наповнення і раціонального використання бюджету. Факти свідчать самі за себе.
— Відомо, що ви вивчали і закордонний досвід. З цією метою відвідали багато країн.
— Так, довелося. За Союзу, а я можу це порівнювати, сільська рада працювала за вказівками зверху. Проявляти власну ініціативу — було неможливо і навіть небезпечно. Але коли Україна здобула незалежність, з’явилися нові виклики, небачені до цього проблеми, і, водночас, можливість відкрити потенціал громади, проявити власні здібності. Багато залежить від самого себе, команди, уміння думати, приймати рішення, а інколи і ризикувати. Довелося вчитися за кордоном, вивчати їхній досвід. Я одним з перших був у складі делегації з вивчення польського досвіду. З цією ж метою відвідав Німеччину. У Швейцарії вивчав, як функціонують органи місцевого самоврядування у кантонах. Кращий досвід сучасної цивілізації втілюємо у Великій Димерці.
Важливим фактором є мої гарні стосунки з діловими людьми, практиками, які підтримували мене. У тих, вже далеких 90-х, доля звела мене з Володимиром Удовиченком, Валерієм Барановим, Олександром Мазурчаком — всіх не перерахувати. Ми їздили один до одного і обмінювалися досвідом. В Олександра Попова в Комсомольську (сьогодні Горішні Плавні] уже діяли громадські формування із захисту територій. Ми запозичили цей досвід — тепер у нас також працює відповідна служба.
Усі наші зустрічі і в Клубі мерів, і в Асоціації міст України, де я входжу до складу обласного правління, давали тільки позитивний результат. Зараз я вже ділюся власним досвідом з молодими головами. Прошу не соромитися і приїжджати.
— Димерка має вигляд навіть не селища, а охай-ного містечка. Очевидно, доводиться багато пра-цювати над його зовнішнім виглядом та інфра-структурою?
— Я вам зараз розповім, а потім проведу екскурсію селищем. Ви зможете побачити більше, ніж з вікна автомобіля
— Чудово. Дуже цікава і слушна пропозиція.
— Отже, розбудова інфраструктури — це постійний, або, як кажуть, перманентний процес. Маємо в ОТГ п’ять навчально-виховних об’єднань І-ІІІ ступенів — повноцінні школи. Сім дитячих садків, ФАПи, збудована велика сучасна мережа доріг, проведене освітлення. Ми забезпечуємо нормальні умови роботи для сімейних лікарів, медсестер. У Димерці у 2017 році здали в експлуатацію один з кращих дитячих садків на Київщині на сто десять місць — «Барвінок». Тепер плануємо будувати дитячий садок у Тарасівському старостаті. Незабаром з’явиться у Великій Димерці чудова спортивна арена. Футбольне поле вже збудували. У поточному році введемо в експлуатацію повністю весь об’єкт. Допомагаємо релігійним общинам.
Для ЦНАПу підготували приміщення, яке невдовзі будемо відкривати. Знову ж таки, працюємо за своєю системою, яка себе чудово зарекомендувала. Сприяємо в усьому підприємцям. А їх у нас — понад 500.
Дали добро одному підприємцю збудувати приватний молодіжно-розважальний заклад «Алексіс». Там відбуваються всі концерти, зустрічі. Він також є одним з кращих закладів в області.
Працюємо з ним на паритетних умовах. Це нормальна цивілізована практика. Великою популярністю у глядачів в Україні і за кордоном користуються такі наші відомі колективи, як народний аматорський колектив «Калинонька». Його пісні звучали на обласному радіо, у телепередачах. Колектив —неодноразовий лауреат обласних оглядів-конкурсів. Гарні здобутки має самобутній фольклорний гурт «Гречаники», що об’єднав виконавців трьох поколінь віком від 10 до 79 років. Цікавий репертуар має аматорський колектив «Великодимерські баламути». Маємо і дитячі вокальні ансамблі «Перлинка» та «Золотоцвіт». Глядачі пам’ятають незабутні виступи драматичного колектив «Дивослово».
У нас є відомий художник Микола Юта. Він розробив геральдику для Великої Димерки, а потім ескізи з геральдики для всього району. Тепер звертаються і з інших. Його виставки з успіхом проходили в Києві.
Зачаровує своїми роботами вишивальниця Ніна Федірко. У неї — унікальні вишивки.
— Уже 35 років стоїте на чолі громади, не набридло?
— Ні, бо цікаво працювати і побачити, яким життя буде завтра. Адже воно безпосередньо залежить від того, як ми працюватимемо сьогодні.
Спадають на думку слова бабусі моєї дружини, якій на той час було вже за вісімдесят: «Вже і прожила чимало, але цікаво б подивитися, що буде далі». Вона все життя пропрацювала. До останнього дня тримала худобу. Щось і у мене таке є. Люблю життя. Я не розумію, як можна просиджувати цілими днями на лавочці, чи цідити пиво і згадувати, як добре було, коли ми були молодими. Минуле потрібно пам’ятати, але дивитися маємо в майбутнє і працювати заради нього.
Своїх дітей теж з дитинства привчав до праці і нав-чав всьому, що знав. Тепер вони вже самі навчають інших, бо обидві — вчительки.
— Ви в чудовій фізичній формі. Як вдається її підтримувати?
— Щодня вранці роблю розминку, щоб не втрачати спортивних навичків. В минулому я серйозно займався спортом і тому знаю, яке велике значення він має для формування особистості. Тому всіляко підтримую фізкультуру і спорт в ОТГ.
Заготівельно-виробниче приватне підприємство «Регіон–2001» підтримує боксерський клуб «Регіон–2001» у Великій Димерці. Гордимося нашим вихованцем – чемпіоном світу з боксу серед професіоналів Віктором Постолом.
P. S.
Верхня точка Димерки знаходиться на рівні Києво-Печерської лаври. Власне, у Лаврських записах знайшли цікавий факт, що по Димерці відстежували, чи спокійна ситуація в окрузі. Якщо диму не видно, адже тут спо-конвіку варили смолу, то або народ бунтує, або прийшов хтось чужий.
Анатолій Борисович на цю тему вдало пожарту-вав: «Сьогодні з Печерських пагорбів вдивлятися в бік Димерки не варто. У нас — все добре».
Спілкувалася Ганна ГОРЮК
