УМІННЯ ЧУТИ ЛЮДЕЙ – НАЙВИЩЕ МИСТЕЦТВО

Геннадій ДИКИЙ:

УМІННЯ ЧУТИ ЛЮДЕЙ – НАЙВИЩЕ МИСТЕЦТВО

Наша журналістська команда знову в Білій Церкві, в незрівнянному місті-красені на Росі, яке заворожує неповторним образом, характером і захоплює своєю долею. Його історія — це злети і падіння, розквіт і занепад, перемоги і поразки видатних особистостей, але знову і знову білоцерківська земля народжувала нових героїв, надихала новими ідеями, дарувала силу і наснагу, рішучість і відвагу для оборони і утвердження України-Руси. Якщо П’ємонтом Західної України справедливо називають Львів, то Центральної, безперечно, є Біла Церква.

Власне, великий князь Київський Ярослав Мудрий Білу Церкву збудував як фортецю проти кочівників (половців, печенігів тощо) у 1032 році. Фортецю назвали Юр’їв, християнським іменем князя. У 1050 році він спорудив на Замковій горі єпископську церкву. Поставлена високо на горі, церква стала помітною прикметою поселення, а коли татари знищили Юр’їв, то нове місто, що постало на згарищах, дістало назву Біла Церква.

У часи визвольної війни 1648—1657 років Біла Церква, що була тоді центром староства та полку і мала понад 1000 дворів, стала одним з найважливіших опорних пунктів козацького війська. Довгий час Богдан Хмельницький з основними силами перебував у Білоцерківському замку. 18 (28) вересня 1651 року тут було укладено угоду між польсько-шляхетським урядом і гетьманом Богданом Хмельницьким, яка отримала назву Білоцерківський договір.

У 1663 році під час битви між польським військом і загонами Івана Сірка замок у Білій Церкві майже зруйнували. Але вже наступного року його відбудували знову, укріпивши за найсучаснішими правилами фортифікаційної техніки. Він став практично неприступним.

Пам’ятає Біла Церка звитягу і незламність полковника Семена Палія (над Россю в Білій Церкві є Палієва гора, а сучасна міська козацька організація названа саме на його честь). Поряд з Білою Церквою в родовому помісті Мазепинці народився великий гетьман і будівничий Іван Мазепа.

Цей край він вважав своєю малою батьківщиною. У 1703 році гетьман жив у Білоцерківському замку.

Уже згодом, в черговій борні за незалежність України, зусиллями Євгена Коновальця у серпні–вересні 1918 року в Білій Церкві було засновано Окремий Загін Січових Стрільців, а в листопаді — почалося збройне повстання під керівництвом Симона Петлюри та Володимира Винниченка. Тут відбувалося формування основних сил Директорії, вперше було надруковано повідомлення про відновлення влади незалежної УНР.

У Білій Церкві неодноразово був Тарас Шевченко. Зокрема, в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», написаній у 1856 році, він розповів про своє перебуванню у цьому місті, що стало батьківщиною багатьох діячів науки, культури, мистецтва і спорту.

У Білій Церкві жили і працювали: Шолом-Алейхем (Ш. Рабінович) — класик єврейської літератури, К. Сте-ценко — композитор, Л. Курбас — театральний режисер-новатор, В. Кучер — письменник, М. Грищенко — професор, педагог, В. Лебедєв — вчений-селекціонер, Є. Вотчал — фізіолог, засновник української школи фізіологів, академік, М. Вавілов — ботанік, генетик, селекціонер, географ, академік, П. Попович — льотчик-космонавт, А. Голуб — блискучий педагог, учений-хімік...

Голова йде обертом. Фізично відчуваєш магнетизм цієї землі, а серце наповнює гордість і бажання залишитися тут надовше.

Наша історія — це не тільки гордість за пращурів, нащадками яких ми є, а й потужна життєдайна сила, що спрямовує нас на нові звершення і дає правильні орієнтири.

Ось такі думки проносилися в голові, поки йшли до мерії, де на нас чекала зустріч з очільником міста Геннадієм Анатолійовичем Диким. Білоцерківським міським головою він був обраний у 2015 році, набравши у другому турі 60,7% голосів від усіх тих, хто проголосував.

Таким чином, переміг свого опонента, який виграв у першому турі. Цікаво. Чи не так? Але то вже інша історія.

Ми ж поведемо мову про нинішні, або зовсім недавні справи.

Геннадій Анатолійович — корінний білоцерківчанин, як кажуть — плоть від плоті. Про нього мені розповідали як про керівника, який знає місто до найдрібніших деталей, для нього немає дрібниць, адже в них криється суть: ніколи не відкладає справи на потім, а старається вирішувати їх швидко й ефективно. А ще до нього будь-хто може звернутися навіть посеред вулиці, адже всі його знають, і він завжди вислухає, вникне у суть проблеми, дасть пораду і допоможе.

— Геннадію Анатолійовичу, як відомо, основи світогляду, головні моральні принципи закладаються ще в дитинстві. Ваш батько, Анатолій Павлович, багато років свого життя — цілі десятиліття — віддав Білій Церкві і, закономірно, що ви з дитинства, мимоволі, чули про проблем міста. Чи збереглися дитячі спогади саме про це?

— Так. Мій батько близько 50 років очолював комунальне підприємство, керував усім автотранспортом міста. З 1976-го був незмінним депутатом міської ради, п’ять скликань припало вже на часи Незалежності. Тому про те, чим живе місто, його проблеми я не тільки чув з розмов батька, але й бачив, бо він мене ще малого часто брав з собою на роботу.

Пам’ятаю: якось у місті затопило приватний сектор, батько взяв мене, п’ятирічного, на цю пригоду, з машини мене не випустив, хоча я дуже хотів зблизька подивитися, як рятувальники виводять з приміщень людей, де води по вікна.

Батько завжди жартував і казав: «Запам’ятай: сніг іде з суботи на неділю і обов’язково вночі, у будні не йде. До речі, нічого не змінилося і сьогодні». (Сміється. — Ред.). Мама все життя працювала на за- критому підприємстві, яке виготовляло прилади для ВПК. На початку – у виробничому цеху, а коли отримала вищу освіту — у відділі наукової організації праці. Вона закінчила філософський факультет Київського національний університету імені Тараса Шевченка, а батько — Національний транспортний університет.

До речі, всі структури Київської області, за часів Брежнєва, хотіли перенести, до нас, але так не трапилося, спрацював суб’єктивний фактор, — кожний чиновник хотів отримати квартиру не у Білій Церкві, а в Києві. Це все відбувалося на моїх очах. Зокрема, мій дядько будував шинний завод з нуля.

— Коли вас обрали мером, очевидно, довелося опановувати багато чого нового?

— Звісно, до цього я працював у бізнесі, жодного стосунку до політики не мав. Найперше, що впало у вічі, зарплата мера значно нижча, ніж та, яку я отримував раніше, займаючись підприємницькою діяльністю. А також те, що від поставленого завдання до його виконання у бізнесі проходить значно менше часу. А от у керуванні муніципальними органами все значно довше. Але я знав, на що йду. Звісно, потрібно було дуже швидко опановувати різними пластами нових знань. Нині ж я відповім, що таке ІФА тести, імуноглобулін M, імуноглобулін G, знаю, де знайти одноразові захисні костюми, хто виготовляє багаторазові. Так само щодо освіти: знаю, які інтерактивні дошки кращі та яке обладнання для їдалень слід придбати. У сфері ЖКГ: від котлів до покриття доріг і асфальту. І таких «дрібниць» тисячі. Мери невіддільні від людей і громади. Тому щоденно оцінюєш ситуацію і слухаєш пульс міста. Навіть прийом громадян у кабінеті — це лише крапля у порівнянні із зустрічами на вулиці, у дворі, навіть на дорозі, де кожен розкаже про свою проблему — вони абсолютно різні, починаючи від лікування онкозахворювань і закінчуючи нарахуванням субсидій. Наприклад: «Мені не так нарахували, бо в мене прописаний син, а він за кордоном. Як бути?». Сідаєш і детально вникаєш в законодавство.

Ставши мером, я сильно відчув, що уміння спілкуватися з людьми, а голов-не — їх чути — це найбільше і найважче мистецтво, яке потрібно опановувати все життя.

— Ви входите до ВГО «Клуб мерів» і Асоціації міст України. Як оцінюєте діяльність цих організацій?

— Клуб мерів і Асоціація міст України об’єднують досвідчених мерів всієї України, які не стоять осторонь тих питань, які важливі для держави в цілому. Ми знаємо, що робити і як. Напрацьовано багато пропозицій, зокрема, до Кабінету Міністрів. Їх втілення принесло б тільки користь державі і народу. Адже вони підготовлені практиками, асами місцевого самоврядування і є консолідованою, виваженою думкою керівників міст із різних регіонів.

Тепер і ОТГ входять до Асоціації міст, а це більша частина населення України. Наведу приклад: сьогодні розподіл бюджету передбачає, що 50% залишається на місцях, а друга половина йде до центру. У європейських країнах — 70% залишається на місцях і тільки 30% до загальнодержавного бюджету.

Це нові виклики, що постають перед керівниками місцевого самоврядування й вимагають великої відповідальності. Але ми до цього готові. Вважаю також, що патрульна та дільнична служби поліції, — мають бути передані під опіку органів місцевого самоврядування. Так, як це в Європі. Багато варіантів. Маємо обрати кращу модель, запропонувати як зразок, адаптувати під українські реалії і втілити. Також ми знаємо, що є податки, які йдуть безпосередньо до місцевого бюджету. Але адмініструванням займається ДФС. Зважаючи на реорганізації, скорочення, зміни, у них це виходить не дуже вдало. Органи місцевого самоврядування робили б це значно ефективніше.

— Які завдання ви поставили перед собою, ставши мером, і що вдалося реалізувати?

— Звісно, потрібно мати план дій. Інакше загубишся в потоці щоденних справ, з яких і не виберешся. Якщо не знаєш куди пливеш, то не дивуйся, що приплив не туди. У мене було дві програми: перша — на два роки, друга — на п’ять. Наразі, 70—75% усіх завдань виконано.

Першим і найголовнішим досягненням вважаю прийняття нового генерального плану міста на 25-ть років. Він почав розроблятися ще до мого приходу на посаду голови. На той час був зроблений десь на 15%. Ми завершили цю роботу та затвердили план у 2017-му. Друге, я розповідав вам про дев’ять тисяч гектарів землі, але у 1998 році чомусь подумали, що Білій Церкві це забагато, а району немає за що жити — обрізали місто з дев’яти тисяч гектарів до 3300, і як наслідок — 45 тисяч населення міста опинилося за межами індексної кадастрової карти. Наразі ми виграли всі суди, але весь час ситуація була критичною, бо це комунікації, водопостачання, теплопостачання, очисні споруди…

— Чому так важливо селам гуртуватися навколо міста? Яким чином проходило створення Білоцерківської ОТГ?

— Без об’єднання не було би перспектив ні у міста, ні у прилеглих територій. Хоча де-факто усі прилеглі населені пункти вже давно інтегровані у Білу Церкву. Наприклад, 900 школярів з прилеглих сіл навчаються у нас. Тому ми перше місто обласного значення, яке прий-няло рішення про об’єднання. У 2016 році, запросили всі навколишні села, згідно з методикою Кабміну. Але, на жаль, на місцях це не співпадало з особистими інте-ресами певних керівників. Вони вводили в оману людей. «Із вашого села зроблять звалище», — казали, наприклад. Наразі десять сільських рад увійшли до Білоцерківського ОТГ.

Цікавим фактом є те, що місто почало свою децентралізацію ще у 1958 році, коли до Білої Церкви приєдналися два села — Заріччя та Роток. Як наслідок — площа міста збільшилася до дев’яти тисяч гектарів. Це дозволило побудувати потужний хіміко-технічний комплекс ПрАТ «Росава» та завод «Валса», на яких виробляють шини, гумотехнічні та азбестотехнічні вироби, зараз — навіть для БТРів.

Тоді ж побудували потужний водоканал, десь на 400 тисяч осіб. Були споруджені гребля та водосховище.

З 1965-го до 1985-го, населення міста, зросло з 65 тисяч до 210-ти. Автобуси нових заводів їздили в радіусі 50-ти кілометрів і звозили робітників. Місто будувалося дуже швидкими темпами: за рік здавали чотири садочки, кілька шкіл і тисячі квадратних метрів житла. Саме тоді, по-перше, місто стало найбільшим в області, по-друге, найпотужнішим промисловим центром Київщини.

Закономірно, цей процес поставив на порядок денний нові завдання, які потрібно було вирішувати, не зволікаючи. Більшість людей з сіл воліють працювати та отримувати якісні послуги в місті. А це — щоденна трудова міграція, транспорт, дороги та ж каналізація. І коли зусилля й ресурси об’єднані, то планування і вирішення всіх цих питань відбувається набагато ефективніше. Тоді не буде виникати питань: чому дитячий садочок чи спортивний майданчик, школа чи зона відпочинку там, а не в іншому місці.

Якщо звернутися до історичного досвіду, то ми переконаємося, що цивілізація — це, у першу чергу, комунікації. За дві тисячі років нічого не змінилося. Чому Римська імперія була такою могутньою? Перше — дороги, друге — водопостачання, третє — водовідведення, все інше —потім.

Невеличким громадам вирішити всі ці проблеми нереально. Приходить інвестор, а комунікацій немає, знайшли гарного лікаря, а він втрачає кваліфікацію, бо постійно не практикує. Одне слово, за умови об’єднання – виграють всі.

Коли автобус здійснюватиме рейси до міста з інтервалом у годину, ніхто не буде відчувати, що живе в селі. До речі, сьогодні на черзі план Білоцерківської ОТГ, згідно з яким відбуватиметься розбудова.

Ще три роки тому, у Білій Церкві в громадському транспорті не всі двері автоматично відчинялися, а у салоні, потрібно було згинатися, якщо ти чоловік середнього росту. Ми повністю змінили підхід, виробили необхідні умови навіть для приватних перевізників. Закуповуємо нові автобуси Ataman. Придбали їх уже 24, а кожен коштує два мільйони гривень, також закупили двадцять нових тролейбусів. Я радію, коли бачу, як мама з дитиною в колясці не складає її, а вільно заїжджає в автобус.

П’ять років тому, жодна школа не мала свого сучасного стадіону. За цей час ми збудували їх уже п’ятнадцять.

Створили два клуби для літніх людей. Питання — надважливе. Заслужені люди йдуть на пенсію і залишаються в обмеженому колі. Втрачаються соціальні зв’язки. А у територіальних центрах вони беруть участь у різних гуртках, таких, наприклад, як комп’ютерна грамотність, шиття, шахи. Відвідують клуби літніх людей близько 600 громадян. У цих закладах працюють 75 соціальних працівників. 40 з них обслуговують тих, хто через стан здоров’я не може покинути помешкання. Наші працівники прибирають у їхніх оселях, купують для них ліки, продукти. Ця допомога для осіб з обмеженими можливостями — життєво необхідна.

У нашому місті немає черги в садочок. За чотири роки спромоглися додатково створити ще 500 місць. Відкрили новий, а десь добудували, відремонтували.

У школах 85% дітей займаються у першу зміну. Це дуже важливо. Маємо шість шкіл мистецтв, стільки ж спортивних. Тільки у секціях з боротьби займаються майже 600 підлітків.

— Мені здається, що такі досягнення неможливі не тільки без чіткого плану, а й без урахування законів соціальної філософії та психології?

— Без цього неможливо. Змоделюємо типову ситуацію. Жіночка на високих підборах, виходить з квартири у чистий коридор, заходить у справний і прибраний ліфт, йде гарним тротуаром до зупинки автобуса, заходить і сідає, а не стоїть, — зрозуміло, настрій у неї буде чудовий. А коли вранці на жахливому тротуарі зламала підбір, в автобусі відірвали ґудзик, хтось наступив на ногу, то бажання працювати вже не буде, адже порушена емоційна рівновага. А увечері, все це відіб’ється на сім’ї. Теорія «зламаних вікон» працює, і нехтувати її принципами — дорого коштує.

Ми спромоглися з «Укрзалізницею» відремонтувати пішохідний перехід через колії, де щороку гинуло кілька людей. Залізниця встановила відео, аудіосигналізації, світлофори, а ми зробили підхідні шляхи. На нас слали прокльони, бо довелося демонтувати 12 гаражів. Але без цього неможливо було реалізувати задум. На цій території раніше траплялися серйозні кримінальні злочини: згвалтування, розбійні напади, тусувалися наркомани. Люди боялися там ходити, а тепер тут цивілізований освітлений безпечний куточок.

Треба розбудовувати місто, аби юнаки і дівчата не покидали його. Молодим сім’ям потрібно не тільки власне помешкання, а й дитячі садки, школи, спортивні майданчики, кафе та ресторани, гарні дороги, сучасний транспорт, зони відпочинку. І бажано мати все це сьогодні, а не завтра.

А ще, зізнаюся, коли йду містом, око націлене на те, що і як зроблено. Ось, дивлюся, упорядковують пандус, а з ним щось не так. Поклав телефон, виміряв кут, а він дає 10° відхилення на чотири сантиметри від норми. Питаю: «Що ти робиш? Хіба так можна?». А мені відповідають, що це, мовляв, незначне відхилення.

Подивився проект, привіз коляску, сказав: «Ти — здоровий мужик, спробуй нею виїхати». Не зміг. І так з дня в день. Подібні речі я не вважаю дрібницями.

— Тема неприємна, але її не уникнути. Маю на увазі коронавірус. Ні для кого не секрет, що перші два місяці саме Білоцерківська міська лікарня прийняла всіх хворих на цю недугу з усієї Київської області. Як справляєтеся?

— На нашу долю випало ще й таке випробування. Високий рівень лікарні потрібно підтримувати, а це — гроші з міського бюджету. За минулий рік на медицину витратили приблизно 300 мільйонів гривень. 160 мільйонів — це кошти держави, а 140 — міського бюджету. Коли почалася ця історія, лікарні міста були до цього готові. Нині вони перейшли на фінансування НСЗУ (Національна служба здоров’я України), але всерівно ми виділили приблизно 25 мільйонів на боротьбу з коронавірусом. Я вдячний нашим лікарям, що не було чогось на зразок: «звільнюся», «піду», «не буду». Перші місяці йшли на пошуки, на будь-яких умовах, засобів захисту, бо на них був шалений дефіцит. Апарати ШВЛ не працюють без кисню, а його ніхто не тримав у великих об’ємах, бо не було потреби. Наших запасів вистачало на п’ять днів. Добре, що за порадою мера Києва Віталія Кличка ми ще на початку пандемії закупили додаткові ємкості. А ще, при застосуванні ШВЛ має бути присутній анестизіолог. Він може стежити за роботою одного двох ШВЛів. А в Білій Церкві їх всього сімнадцять. Процес лікування теж недешевий. На одного хворого йде приблизно 160 тисяч гривень, з них 120 тисяч — на засоби захисту.

— На сьогодні мало не змагання влаштовують: хто зможе більше отримати грантів і залучити інвесторів. Як у вас у цьому аспекті?

— Гранти — це добре, вони є поштовхом до розвит-ку. Їх успішність й ефективність для розвитку економіки довела Польща. Але я б не особливо розраховував на гранти. Треба вчитися самому ставати на ноги, піднімати економіку міста так, аби потім жити лише за свої кошти.

Знаєте, що цікавить інвестора? Повірте, не земля, то — третє питання. Найперше — кваліфіковані людські ресурси, люди, які зможуть професійно працювати. Вони питають: скільки школярів, профтехучилищ, технікумів, студентів у вишах і за якими спеціальностями навчаються? Друге — це комунікації, а вже потім — усе інше. У нас є підприємці, які цілеспрямовано допомагають профтехучилищам, дають метал для навчання токарів. Бо нині маємо дефіцит робітничих та інженерних професій — перекос у профорієнтації очевидний. Часто-густо у кресленнях немає кому розібратися.

— Село, загалом, переживає не кращі часи: куди маємо рухатися, аби зупинити цю сумну тенденцію, зацікавити людей залишатися жити і працювати на землі?

— У світі є дві успішні концепції щодо сільського господарства — приклад Північної Америки та Європи. Перші — це величезні агрохолдинги, Європа ж — велика кількість дрібних ферм. Наприклад, Польща, де налічується 1 мільйон 600 тисяч ферм, кажуть, що вони дотаційні, але тепер подумаймо, ці ж господарства сплачують податки, у процесі зайнята вся сім’я. Ми легко можемо помножити цю цифру на чотири. А скільки зайнято в роботі різних сфер дотичних до фермерських господарств. Це і техніка, її обслуговування, ремонт і ті, що виготовляють міндобрива тощо. Фермерство змушує рухатися великим пластам економіки. А коли один агрохолдинг, який забирає усю територію і викупляє навіть присадибні ділянки, то чи збережеться за таких умов село? Питання риторичне.

А коли в селі буде 10—20 фермерів, і молодь побачить, що тут є змога гідно заробляти, то вони нікуди не поїдуть з села. На моє тверде переконання, якщо ми хочемо зберегти село й економіку України, потрібно розвивати дрібне сільське господарство.

— Є ще одна болюча тема, яку ми не можемо уникнути, оскільки вона надважлива і не тільки для України, а й усього світу — це стан екології. Концептуальна модель вирішення цієї проблема залежить від держави, але, зрозуміло, що ви, як і очільники інших громад, не можете сидіти, склавши руки.

— Так, питання екології нині дуже важливе, адже вона безпосередньо впливає на здоров’я людини. Екологічний стан довкілля — своєрідний показник того, яким буде життя наших нащадків. Не все залежить від нас, але, слава Богу, маємо нормальну ситуація. Проблемою залишається стан річки Рось. Вона сьогодні втрачає водні ресурси, але це теж загальнодержавна проблема, бо Рось протікає черех три області України. Навесні нам довелося зупинити роботу ГЕС, тому що у водосховищі рівень води впав на 20 сантиметрів нижче від норми. Добре, що пішли дощі. Це покращило ситуацію.

— Чому виникла така проблема?

— Відповідь проста — спорудження незаконних, несертифікованих дамб, для розведення риби, через це йде замулення, пропадає вода.

У місті постійно працюємо з незаконними зливовими каналізаціями, серйозно зайнялися очисткою берегових зон річок Рось і Протока, але це не вирішить проблеми, ми ще доростемо до розуміння, що річки мають текти і будемо зносити дамби. Недарма говорять, що ріки Дніпро вже немає, є каскад водосховищ.

— Погодьтеся, що коли йдеться про екологію, то відразу виникає думка про сміття. Як справляєтеся з цим?

— У нас одна з найкращих ситуацій в Україні, тариф у місті середній по країні — це 77 гривень за куб. Містом їздять нові сміттєвози, збирають три тисячі контейнерів щоденно, а система GPS контролює вивезення. Наше cміттєзвалище знаходиться у межах міста. Воно займає 16 гектарів, тому місця завжди вистачає. Також у нас працює сортувальна станція, яка відсортовує 100% сміття, що, у свою чергу, на 40% зменшує навантаження на звалище, навколо якого маємо 12 свердловин, у яких постійно перевіряється якість води — все в нормі. У нас ніколи не було сміттєвої кризи, яку переживали і переживають більшість міст України.

Люди у приватному секторі часто викидали сміття в ярки біля річки, у таких місцях ми встановили 30 контейнерів — ситуація змінилася. Також мали війну зі сміттєпроводами. Усі позакривали — тепер хоч дихати у під’їздах можна. Дехто казав, що так незручно, на що я відповів, що найзручніше викидати сміття з вікна.

— Якими досягненнями за першу каденцію ви особ-ливо пишаєтеся?

— Принциповою справою було добудувати садочок, зведення якого розпочали ще у 1998-му. Коли став мером, була тільки коробка. За рік здали довгобуд в експлуатацію. Також відремонтували міст, споруджений ще у 1934 році. Він був закритий для руху вантажного транспорту. Зробили проект, провели тендери, повністю замінили насип, бо там був чорнозем, який не є несучим грунтом. Міст знову функціонує, і таких проектів за мою каденцію ми реалізували три.

Колись у Білій Церкві гинуло на проїжджій частині 18—20 людей на рік. Це справжня війна на дорогах. За останні два роки смертність і аварійність тут скоротилася удвічі. Досягнуто цього за рахунок, по-перше, звуження смуг руху з 4.5 метра до 3-х, по-друге, підсвітленння пішохідних переходів — згідно з дослідженнями це на 70% зменшує аварійність в таких місцях, по-третє, загальне освітлення вулиць. Ми не тільки збільшили кількість ліхтарів із чотирьох тисяч до десяти, а й поліпшили їх якість.

Краще стала працювати патрульна поліція. З’явилися окремі смуги для громадського транспорту.

—Будь ласка, Геннадію Анатолійовичу, декілька слів про ЖКГ.

—Зараз усі скаржаться на високі тарифи. Потрібно вміти заощаджувати. У дитячому садочку, де ми замінили всі вікна, на 25% зменшилися витрати за опалення. Ми прийняли програму підтримки ОСББ за зразком державної «Теплі кредити», що відшкодовує 40—70% витрат на тепломатеріали. Одне з ОСББ взяло кредит на 1 мільйон 200 тисяч гривень і встановило індивідуальний тепловий пункт, який на 25% відразу зменшив плату за опалення. Державна та міська програми разом відшкодували мільйон, мешканцям залишилося 200 тисяч, а окупність — півтора року. Закономірно, квартири в цьому будинку подорожчали на 15—20%. У свою чергу, ми за п’ять років не видали жодного дозволу на індивідуальне опалення.

— Біла Церква — визнаний культурний центр. Які можливості у місцевих дітей доторкнутися до прекрасного світу мистецтва і культури?

— Ця тема теж вимагає особливого підходу. У нас були музичні школи, діти там займалися тільки музикою. Ми ж почали робити школи мистецтв, аби діти могли займатися ще й театральним, образотворчим, хореографічним мистецтвом тощо. Деякі директори боялися за свою посаду, почали підбурювати людей, але ті зрозуміли важливість саме такого підходу. Нині місто вже має шість шкіл мистецтв. Утримуємо ці школи на 90%, тільки 10% — складає плата батьків. Діти ж з малозабезпечених сімей можуть відвідувати школи мистецтв безкоштовно.

Трапляються і неприємні речі, логіку яких зрозуміти важко. Ось, наприклад, у нас була Друга музична школа, яка розташовувалася у столітній хаті з туалетом на дворі. Ми знайшли нормальне приміщення. Але коли постало питання щодо переведення туди школи, чомусь запротестував батьківський комітет, який був готовий кістьми лягти за хату, в якій було 11 тріщин знизу доверху. Коли школу все ж перевели у відремонтоване приміщення площею 500 м² (старе мало 200 м²), батьки приходили вибачатися.

Це все дає відчутний результат. Наші талановиті діти та молодь беруть участь у всеукраїнських та міжнародних конкурсах і виграють їх. Вероніка Морська, Анастасія Багінська, Олена Луценко та багато-багато інших зірочок виховувались саме у наших школах мистецтв.

Започаткували також Міжнародний симпозіум сучасної скульптури: п’ять скульпторів зі світовими іменами протягом двох тижнів, на очах у людей, створювали скульптури. Запросили центральні телеканали — жоден не приїхав, хоча це перший такий захід в Україні. На якусь пригоду приїздять десятки. Невже доцільно щоденно годувати телеглядачів негативом. До речі, ці п’ять скульптур були подаровані місту. Тепер фестиваль сучасної скульптури плануємо проводити що два роки.

А ще плануємо об’єднати єдиним туристичним маршрутом усю нашу громаду, аби гості приїжджали, могли відвідувати наші культурні заходи, перлину України дендропарк «Олександрію».

— Передбачаю, що досягнення таких результатів було б неможливим без професійної команди?

— Довелося замінити декілька місцевих керівників, запровадити жорсткі стандарти, змінити принципи та підходи до роботи. Успішна боротьба з корупцією сприяла тому, що місцевий бюджет за час моєї каденції зріс удвічі. Голов-не — пам’ятати, що кожна дрібничка — деталь важлива.

Ніколи не можна думати, що щось вирішиться само собою. Моя команда відразу сприйняла таку філософію, і тому результати не забарилися. Нікому не потрібно нічого пояснювати двічі. Кожен на своєму місці, і я цим дуже задоволений.

— Чи можна на завершення нашої цікавої й пізнавальної розмови зробити висновок, що ви, Геннадію Анатолійовичу, оптимістично дивитеся у майбутнє Білої Церкви, незважаючи на не завжди сприятливі об’єктивні і суб’єктивні фактори?

— Безперечно. І для цього є незаперечні підстави — достойні результати нашої команди за п’ять років. Маємо також великі перспективи. Враховуючи зроблене, набутий досвід, сподіваюся на подальший розвиток промисловості, туристичної галузі, яка отримала нові стимули. А враховуючи географічне розташування нашого міста — фактично центр України, близькість до столиці, гарне сполучення, то привабливість Білої Церкви зротає в рази. Закликаю всіх цінувати, вивчати і насолоджувати своїм. Запевняю — не розчаруєтеся.

Триватиме і далі копітка робота над тим, щоб Біла Церква була безпечним, комфортним містом в усіх аспектах. Робимо і будемо робити акцент на тому, щоб молодь залишалася тут. А для цього, окрім всього перерахованого, потрібні робочі місця, сприятливі умови для розвитку малого і середнього бізнесу.

Ми зробили техніко-економічне обгрунтування проекту з розвитку аеродрому Білої Церкви. Зараз працюємо з ООН щодо створення техно-екопарку. Здаємо в оренду приміщення готових цехів за помірними цінами. Нині на базі старих підприємств, з допомогою інвесторів, створюються нові заводи. Наприклад, у нас виробляють елеватори, які відправляють до США та Канади.

Три роки тому Біла Церква займала 52 місце в Україні за прозорістю. Ми встановили онлайн трансляції з ради, запустили електронний документообіг і повністю розгорнутий бюджет.

Сьогодні ж ми вже десяті за прозорістю і перші за інвестиційною привабливістю в Україні. За минулий рік у нас з’явилося 1800 нових робочих місць. Вагомим результатом є відновлення житлового будівництва.

Буде все добре. Працюємо.

P. S. До столиці поверталися з гарним настроєм. Головне враження від спілкування з мером Білої Церкви було те, що очільник міста чітко розуміє, що все залежить від кожного з нас. Бери і працюй, наполегливо і продумано, а ще — не бійся брати відповідальність на себе.

Водночас у голові наполегливо роїлися думки, що зводилися до єдиного висновку: події у місті за останні п’ять років двадцятих років ХХІ століття, не встигнемо оглянутися, вже стануть історією — цікавою, складною, але вірогідно — успішною.

Спілкувався Артур ГМИРЯ